Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Генерація «сімдесятників»
Огляд української поезії кінця XIX — початку XX ст.
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Найвагоміший внесок у розвиток вітчизняної поезії належить серед митців, народжених у 70-х роках, Лесі Українці, Миколі Вороному, Олександру Олесеві, Богдану Лепкому й іншим чільним «мололомузцям», Агатангелу Кримському і Грицькові Чупринці.
Зосібна «поетка українського рісорджіменту» (Дмитро Донцов) вирішально спричинилася до мистецького оформлення українського неоромантизму, Леся Українка стала лідеркою не тільки жіночого письменницького гурту. Світоглядно й у творчій практиці органічно поєднавши та високохудожньо впливши, згідно з думкою того ж Донцова, національний менталітет часів Мазепи і Шевченка з психологією бурхливого XX століття, вона створила непроминальну лірику дивовижної етичної краси, глибокі думкою ліро-епічні поеми і різних часів і життя різних народів. Стала на прю з чорними грізними хмарами самодержавства, досконало сполучила громадянські й особистісні стрижні власної поезії, її патріотизм, високий гуманізм і щирий демократизм із відданістю загальнолюдським ідеалам.
Лесину «сильну віру в кращу будучину» (Іван Франки), жіночність і прометеїзм, нескореність перед гнітючими особистими і громадськими обставинами репрезентували її ліричні шедеври «І все- таки до тебе думка лине…», «Contra spem spero!». сердечні зболені сповіді «Все, все покинуть... », «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами». Першорядний майстер у відтворенні краси землі (зокрема волинської, кримської, італійської, єгипетської), моря та гір, митець літературного неофольклоризму («Калина». «Ой в раю, раю близько Дунаю…» — вірш із високомайстерно опрацьованою архаїчною символікою міфопоетичного древа), поетка-історіософ (недрукований в СРСР вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль...» провістив українцям неминучий кінець єгипетського полону у власній землі), діяльна патріотка, речник концепції слова як зброї, письменниця-інтелектуалка найвищої культури та європейка, яка оригінально трансформувала «світові» образи, — такою постала Леся Українка-лірик у непроминальному своєму внеску у європейську і вселюдську поезію.
Новаторська творчість у жанрі ліро-епічної поеми збагатила українське письменство розкриттям моральної краси і впливовості непідлеглого тиранії співу («Давня казка»); гідності народу, який зривається з колін, долає колонізаторів та власну зневіру у перемозі («Роберт Брюс, король шотландський»), усенаціональної цінності свободи («Одно слово»): сили й трагізму відданості в коханні та спільній боротьбі («Віла-посестра»); вірності собі («Ізольда білорука») та інших остаточних істин, зроджених протуберанцями мислі при «націоналізуючому» осмисленні базового фонду світової культури — міфів, фольклору, попередньо» літературної традиції.
Динамічний висхідний розвій поетки супроводився створенням своєрідного «ліризованого епосу» — ліричних циклів, багатих композиційно, образністю, діапазоном почуттів, ритмомелодикою тощо, і наскрізністю зображувально-виражальної позиції ліричної героїні (від «Подорожі до моря» до «З подорожньої книжки»). Шедеври громадянської поезії і медитаційної лірики, самобутні й універсальні інтерпретації «дикої грандіозної» поезії Біблії, античних міфів, українського фольклору, романтичних мотивів Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, тенденція до філософування і вражаючий ліро-драматичний психологізм, гостра конфліктність думок і почуттів, гранична конденсованість думки і вибухова сила експресії при оскарженні російського напівазіатського деспотизму, новий мілітантний (воюючий за правду і волю) тип духовості, згущення символів (скажімо, зорі, вогню, пущі), поетика латинських і інших заголовків як вияв інтелектуалізації творчості, вишуканість звукопису і афористичність крилатої думки, взаємовплив тропів — усе це й дещо інше є справжні «фірмові» знаки поезії Лесі Українки, що забезпечили їй чільне місце па літературному Олімпі.
Її неоромантичний художній світ густо заселений образами, які вона нерідко піонерно відкривала й уводила в мистецький обіг у рідній красній словесності (доводячи цим, зокрема, її повновартісність на противагу шовіністичним викликам), — Христа і пророка Єремії, Сета й Озіріса, єгипетських богинь долі Гатор, доньки Ісфая і Сапфо, Прометея й Ніобеї, Самсона і Даліли, богатирів Зета і Амфіопа, Орфея і Роберта Брюса, сербської віли і юнака, Ізольди й Трістана, Жанни д’Арк і Шарлотти Корде, Мари Стюард і Офелії, Саула і Торквемади, Данте і його «забутої тіні» — дружини Джемми Донаті. Тож її поезія — свого роду вихід із стану облоги і світу неволі, компенсація рідній культурі втраченого нею за віки пригнічення, найгідніша відповідь шяхтянки-українки й висококультурної європейки на виклики нівеляційних тенденцій бездержавної доби. Життєтворчість Лесі Українки — це зрощення Квітки Ломикамінь на верхогір’ях духа, істинна перемога над камінною силою, що була все перемогла.
Значущість того, що вніс в українську поезію ранній модерніст Микола Вороний, визначається її наближенням (як у мистецькій теорії, так і на художній практиці) до новітніх західноєвропейських напрямків — зокрема, через реабілітацію естетичної сторони творчості, яка раніше здебільшого приносилася в жертву громадським інспіраціям авторів, піднесення ідеалу краси і самодостатності літератури. Вороний вірно служив обом богиням-натхненницям, Красі й Україні, в виідеалізованому кришталевому Храмі Поезії. Лірик революційно обстоював право митця линути думкою в «надземне» і «незрозуміле», «раювати душею» і бути непідвладним віл громадських пут.
Вороний-поет підніс порив людського духу у високості («Мавзолей», «Ікар»), по-драгоманівськи сильно художніми засобами виповів нещастя батьківщини («Краю мій рідний!»), індивідуальну драму («Vae victis!»), зокрема закоханого — у власну дружину! — чоловіка («За брамою раю», «Разок намиста»). Лірик опоетизував дивуюче зоряне небо й моральність та вишуканість лицарського почуття («Інфанта», «Чорне доміно») в межах утраченої в XIX ст. куртуазної ліричності, шедро й вигадливо спілкувався і міфо-фольклорним світом. Золотим ключем до схованки політично притлумленого в Російській імперії й СРСР патріотичного чуття залишаються проскрибована за радянської влади поема «Євшан-зілля» і рвійний марш «За Україну!».
Український Гейне Олександр Олесь уписав свої сторінки в історію рідного віршового письменства як першорядний майстер-симфоніст і символіст, який не мав собі рівних у пластичному відтворенні мінливості почуттів людського серця, задушевності лірики. Водночас у 1905 і 1917 роках він гідно проніс стяг поета громадського трибуна, зберіг у душі вигнанця барви золотих ланів і синього неба. Філософія життя митця реалізувалася у мотивах перемоги повноцінного життя (продовжилася прекрасними рядками О. Ольжича про хмельний келих із Божими дарами, втім коханням) на противагу його стагнаційним течіям, змагання пробудженою на роду за свою людську і національну гідність («Ой не квітни, весно…», «Для всіх ти мертва і смішна...»), в драматичному прочутті й артистичному відтворенні передчасності високих мрій і сподівань, як і людей — їх носіїв, мертвоним обставинам («Айстри»).
«Лица необщье вьіраженье» (С. Баратинський) лірики Олеся по лягає в розмаїтті її символіки, владності музичної її сторони довірливій щирості вислову ліричних переживань, гармонійних із описовою стороною, в епікурейських свіжих мотивах, як-от, за словами М. Бондаря, «спивання хмільних медів молодості» (славнозвісна пісня «Чари ночі»), виклично сміливих у тогочасній ситуації подібно до еротичних мотивів В. Пачовського чи гуцульського гедонізму Марка Черемшини.
Багатство картин природи, поетичність екзотичних крайобразів — Середземномор’я, Відня, Гуцульщини включно з поетичним язичництвом останньої, драматичні («Переселенці»), патріотичні обертони (розділ «Із щоденника. Р. 1917»), а далі й трагедійні вектори лейтмотиву України («Ой була на світі та удівонька.. », «Голод» та ін.) — атестують Олександра Олеся як тонкого співця настроїв і боротьби, справжнього володаря дум міжреволюційного читацького покоління й дійсного вчителя для молодших найвидатніших літераторів на чолі з геніальним молодим Павлом Тичиною.
Лірика й ліро-епос Богдана Лепкого — особливий феномен українського мистецтва слова, що був усупереч символістській естетиці не так «штукою для штуки» («мистецтвом для мистецтва» — Aвт.), як «штукою для життя», за словами галицького критика Льва Турбацького. Найзначніший у цілому письменницькому роді Лепких. Богдан із дитинства вколисав у чуйне серце «крик неволеного люду» («Заспів»). Але сформованим символістом, відсторонившися від марних тривог, прорубував дорогу «крізь темний бір до ясних зір». Ідеалу («В Карпатах») чи й потрапляв під владу осінніх мелодій, скажімо, тужливого ячання відлітаючих журавлів. Естетична європейська вишуканість вірша і щирого образного мислення, модерна настроєвість (у картинах села, скажімо тужно-сумна), громадянська зажура та ностальгійність емоцій ліричного героя й самого автора, амбасадора української культури в Польщі, якому доля судила довгі роки пробути поза Україною — яскраво характеризують особливості світовідчування і творчого почерку митця. Емоційним живлом творчості Богдана Лепкого зокрема й після програшу бою за українську державу, коли він «підтримував нарід своєю бадьорою поезією, повною сподівань і віри...» (Василь Лев), стало опікування поетом тієї великої години, коли рідний народ «порве важкі кайдани».
Певним внеском Лепкого в українську лірику стали його меланхонійні осінні акорди, «олітературення» краси Гуцульщини (наснажене філософськими узагальненнями й соціальними мотивами у розділі «В Розтоках», збірці «Сльота»), хорватської Адріатики (збірка «Над морем»), символізація селянських буднів із уболіванням за простолюд і поезії свят, зокрема церковних (так звана «вігілійна» — лірика вірші «На Святий вечір», «Тямлю як на свят великодні…» й ін.). Поет запропонував цікаві не лиш у регіональному вимірі форми реалізації національно-патріотичної («О стріхи мої низькі…», «До рідного краю» тощо) і державницької ідеї (елегія «Батуринські руїни», медитація «Вона там і .»), темарію «митець і життя, мистецтво» — у новаторській різножанровій Шевченкіани (книжки «За люд», «В Тарасові роковини») й Шашкевичіані (збірка «Для ідеї»), рецепції постаті й мотивів творчості великого Гете («Наш Міньйон», у його місті Вецлярі українському майстрові довелося жити) вирішення художнього історизму (цикл «Слідами Ігоря») та історіософії («Голос надії»), відгуки на минулі полії козацького життя часів Хмельницького («На марґіесі книжки про Кричевського») і Мазепи («Мазепа», «Полтава», «Ой гіркі тоті бенкети...»), гекатомбу Першої світової війни на рідних теренах чи боротьбу українських січових стрільців за волю України (поставлена філологом Василем Сімовичем вище за «Дзяди» Адама Міцкевича ораторія «Ноктюрн» — чи не найсильніший твір про дійсність 1918—1920 рр.).
Інші «музаки», як вони себе жартівливо називали, вписалися в історико-літературні аннали, зокрема, гедоністичними (Василь Пачовський), песимістичними (Петро Карманський) антивоєнними (Степан Чарнецький), натурфілософськими (Остап Луцький) і ін. мотивами, релігійно-містичним візіонерством («Щедрівка» Сидора Твердохліба), самобутнім опрацюванням інонаціональних тем (німецьких, як-от у віднайденій поемі «Герта» Б. Лепкого, італійських — у Карманського і Пачовського, словацької Твердохліба, який до того ж багато зробив як перекладач для популяризації польської ліітератури в Україні, тощо). Дуже цікаво й плідно працював із національною історією княжої, козацької доби та часів боротьби з більшовизмом (містичний епос «Золоті Ворота») Пачовський — чи не останній, разом із Тичиною, поет, який володіє таємницями музичності й звукопису художнього слова.
Побратими «молодомузівців» із Наддніпрянщини, «хатини» на чолі з Грицьком Чупринкою написали на своєму прапорі гасла індивідуалізму як боротьби за визволення людини від нівеляційних упливів суспільного життя та символізму й імпресіонізму як творчої манери і типу світовідчування. "Чародій, віщун-співець», як назвав Чупринку Микола Вороний, оригінально переосмислив навіть традиційні теми (купальські, опрацьовані незадовго до того Щоголевим і Грінченком). Наприклад, диптих Чупринки «Огнецвіт» — «В ніч під Купала» підпорядкований ідеї духовного життя в єднанні з природою, ідеалу незаплямованого журбою щастя, який треба подарувати людям. У творчості Чупринки, як писав критик-хатянин Андрій Товкачевський, відомі речі розкривають свій таємничим зв’язок, виявляють у собі щось невідоме й вічне, стають символами.
Аналогічно сюжет про Вишневецького на цареградському гаку під пером Чупринки («Байда») не дегероїзував старого змученою отамана: в поета стріла схитнулася у скривавлених руках і в султана не вцілила. Навпаки, Чупринка створив міф «перемоги ідеально настроєного духа над грубою фізичною силою» (Михайло Грушевський), символ безсилості чужого хижого світу здолати лицарство українського християнського світу.
Здобутком покоління 70-х і всієї української поезії стали акту авізований історизм (Довбушіана збірки «На трембіті», «Історичні пісні») і щире релігійне чуття («Христос Пасхон») Василя Щурата, оновлення баладного жанру Сильвестром Яричевським, тужливим ліро-драматизм рано померлого автора збірки «Мірти й кипариси» Олександра Козловського, урбаністичні й воєнні мотиви Спиридона Черкасенка, релігійні й культурологічні, життя природи — Миколи Філянського екзотичні орієнтальні — Агатангела Кримського.
Цей поет і вчений караїмського походження підпорядкував збірку «Пальмове гілля» (перша частина — 1901) маніфестації цінності духовного життя індивіда, опоетизував життя серця. Ліричному героєві книжки, створеної під час сирійсько-ліванського відрядження вченого, знайома втома від довгого читання арабських фоліантів, ілюзії й гримаси кохання не заважають йому втілювати «культ незрозумілої оточенню любові» (Микола Бондар. Усі частини «Пальмового гілля» (третя представила твори 1917 - 1920 рр. ) упроваджу вали в українську поезію східні — арабські, турецькі мотиви, дієво поєднували їх із рідними, фольклорного та іншого походження. Цикл «В Трапезунті». що привертає увагу незвичними алюзіями на прихід волі в Україну по канві «Думи про Самійла Кішку», зазвучав міфом визволення символічної глибини.
