Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Художня творчість. Естетичні засади
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Вороний ізростав на авторитетних міркуваннях про специфіку художньої творчості першорядних філософів різних часів. Ідеться, зокрема, про сприйняті ним пантеїзм Сшнози, панестетизм Шеллінга, про «вибухонебезпечну» сполуку волюнтаризму з песимізмом Шопенгауера та вплив парадоксальних вигинів думки і культурології Ніцше. Дитина fin de siecle (франц. «кінець віку»), Вороний об’єднував його суперечності, перейнявши культ «краси страждання». У Львові зумів перерости своє учнівство і своєрідний комплекс меншовартості, розвинув, за прикладом Франка, свій гуманізм і демократичність, національне осердя світогляду. Від мого початку нового століття публічно оприлюднив сміливо образну перспективну стратегію естетичного розвитку України.
Ще 1901 р. Вороний виступив із новаторськими ідеями щодо модернізації та європеїзації українського письменства, взятого в облогу урядом і адміністративно-цензурними інституціями царської Росії та приреченого на провінційне нидіння. У львівському «Літератури науковому віснику» він опублікував того року «Одкритого листа до українських письменників». Це було запрошення до чільної потенційної автури взяти участь у літературному альманасі «З-над хмар і долин», над укладанням якого письменник заходився ще в Катеринодарі, довершивши справу 1903 р. в Харкові. Альманах, згідні концепцією укладача, «і змістом, і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямків сучасних європейських літератур».
"Одкритий лист…» висвітлив головні концептуальні засади ідейно-художньої програми М. Вороного усвідомлення визрілої необхідності «відмовитись од вузького партикуляризму в українському письменстві», обрану й проголошену настанову на написання творів «хоч з маленькою ціхою [рисою. — Авт.] оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом... де було б хоч трохи філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю...» [472].
Тематичним змістом такої літератури впорядник бачив любов у широкому значенні, красу в усіх її виявах (зокрема, як духовний скарб людини в усі часи, святе натхнення творця), та шукання правди (світла, знання, Бога). В супровідних і доповнюючих цю програму приватних листах до чільних письменників адресат обстоював ідею «чистого мистецтва», вільного від тенденційності та усталеної буржуазної моралі, «справжньої запашної поезії».
Вороний не тільки відважно закликав адресатів сміливіше порушувати «в своїх творах питання ширшої філософічної ваги» [612], а й пропонував їм звернути найбільшу увагу на естетичну сторону творчості. Звісно він, котрий писав «я Красу люблю… Як рідну Україну» («Краса!»), прагнув і витонченості художньої форми. Домінантою письменства, твореного на цих засадах у XX ст., на думку Вороного, мав стати символізм, але не його екранні беззмістовні форми, практиковані в російській літературі початку віку. Як зазначив він сам, треба брати від символізму найкраще, те, що входить до його сфери й про що він може найкраще оповісти, — ту ж любов, красу і правду.
Цілком новим явищем було й те, що поет, безпосередньо не пов’язаний зі світом українського села, орієнтувався вже не на простонародного читача, а на інтелігента зі сформованими на світовій культурі художніми запитами і смаком. Сучасна література в концепції автора має стати ліком, відпочинком, джерелом радощів для його змученої душі. Фактично в інтелігентському й інтелектуальному виступі Вороного, який організаційно не належав до перших модерністських угруповань літераторів Галичини або Наддніпрянщини, маємо ранній ініціативний проект модернізації рідного письменства, породжений зміною суспільно-культурної парадигми нової доби.
Вимоги, які Вороний слушно вважав запорукою оновлення й розвою рідного письменства, висловлено також у різних його літеpатурно-критичних мистецтвознавчих виступах. Із них випливає: чинниками мистецького уcпixу автор бачив талановитість літератора засвоєння європейської культури та вироблення артистичної власної, глибоке знання рідної мови, володіння технікою поетичного ремесла і багатим арсеналом віршових метрів і ритмів, звукових засобів, музичність лірики.
Ідеаліст у розумінні природи мистецтва, він розглядав його як безсмертну творчість людського духа, одкровення і вічну силу, бажання віри та краси. Його атрибутами, зокрема театру, ідеалістично визнавав ідейну красу, глибину емоцій, молитовний екстаз. Тому високий храм мистецтва, за його твердим переконанням, призначений не для «приємною лоскотання нервів» представників упривілейованих верств, а для примноження в світі демократії та утривалення загальнолюдських ідеалів.
У відгуку на книжку «Поезії» Надії Кибальчич рецензент Вороний цілковито солідарний із вишуканою думкою російського поета В. Брюсова «Создание искусства — это приотворенная дверь в вечность». Акт творення поезії, на думку українця, розпочинається з внутрішнього її зрощення: «Щоб поезія була гарна, її треба глибоко вистраждати та виносити в серці» [504], збагатити характерно індивідуальним — продуманим і відчутим.
Показовими для естетичних уподобань передмодерніста ,є й світ його читацьких симпатій. Вороний у зрілості позбувся колишніх захоплень народницькою музою (наприклад, Некрасова), продовжуючи любити й добре знати романтичну класику (Гюго, Мюссе, Шевченко, Лермонтов та ін.) та лірику французьких «парнасців» і символістів. А в сучасній йому українській драматургії, наприклад, театрознавець високо ставив «драму живих символів» Винниченка. Ці та інші теоретичні погляди представлені також у художній творчості письменника.
