Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Тема «Поет і поезія»
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Філософські — естетичні — погляди митця на роль поета і поезії розкрився у віршовому обміні думками з І. Франком. У посвяті Вороному (1900) з поеми "Лісова ідилія» Франко по-своєму прокоментував модерністські відозви Миколи — «друзяки давнього, ідеаліста непоправного». Великий львів’янин підніс сучасну творчість як пристрасть, огонь в одежі слова, не сприйнявши як зміст поезії модерністські «рожевих пестощів туман», «містичних візій океан».
Принципову, але дружню відповідь Вороного під назвою «Іванові Франкові» (1902, у останньому виданні вибраного автор помістив її у розділ «З хвиль боротьби», мається на увазі ідейно,) відкрив програмний епіграф із Бодлер: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». Це не що інше, як оголошення модерної, антипозитивістської концепції самодостатності й самоцінності мистецтва.
У відповіді, написаній «в унісон» — тим, що й у Франка, чотиристопним ямбом із парним римуванням і жіночою римою, — модерніст Вороний розкрив власну позицію. Її вираз тяжко назвати декадентським. Адже життя і творчість, згідно з Вороним, зовсім не є втечею від дійсності. Навпаки, це двобій із «велетнем-гнобителем» кожної людини і нації. Це хода, слідом за антагоністом велетня «генієм-визволителем», до бою із закличною піснею на вустах.
Творчість духа, за Вороним, є поняттям універсальним («В ній всі краси кольори сяють, В ній всі чуття і змисли грають»), а це, до речі, визнавав і сам Франко. Тому поезія, на думку молодшого з дискутантів, включає «раювання душі» без громадських пут і на ширшому просторі. Скажімо, неосяжного сонячного неба понад брудом і нікчемністю життя. Поезія прагне пізнати і розуміти трансцендентне — «надземне» і «незрозуміле».
Фактично Вороний обстояв право поета на мрію. Франко ж рідко коли мав змогу цій розкоші відатися в напрузі громадського служіння своїм словом. А коли іноді й чинив так, то в художніх текстах (розділ «Сонети» зі збірки «3 вершин і низин») або в супровідних матеріалах (перша передмова до «Зів«ялого листя») вибачався перед галицькою громадою за цю зміну каменярського молота на тонким різець сонетяра чи й просто містифікаційно заперечував власне, а не юнака-самовбивці, авторство сумоглядних «жмутків».
Підпорядкування «поезії-цариці» твердими рамкам життя чи творчості для речника модерністських гасел Вороного означає вчинити над нею наругу, кинути у в’язницю. Визнавши себе учнем Франка в небайдужому ставленні до життя, в перейняті від нього «високих дум святих скрижалів», наддніпрянець усе ж сформулював власну «девізу»: «йти за віком і бути цілим чоловіком!» (гасла перейнятості сучасністю, гармонійної цілісності людини було написано, до речі, і на творчому прапорі Франка).
Однак Вороний не спостеріг при цьому, що тій цілісності загрожує власна двоїстість — людини-громадянина, якій лише й можна, мовляв, ставити Франкові вимоги, та поета, який повинен без жодної перепони стежить «творчості закони». На щастя, цією розщепленістю між відданістю Музі та потребою в різний спосіб служити громаді він не надто переймався, а просто творив і паралельно віддавав данину своєму громадському темпераментові.
Тож поетичний контроверс «між своїми» показав, власне, полемічну різницю ідейно-естетичних акцентів, а не відсутність якогось більшого каменю спотикання між двома учасниками дискусії. Інша і реакція С. Єфремова. Відповідно до коментаря Вороного, він із осудом напав на його листовні відозви до письменників у статтях початку 900-х років «В поисках новой красоты» і «На мертвой точке».
Таке гостре неприйняття спричинило побоювання критика дійового впливу програмної маніфестації «розтлінного декадентства» та можливого відходу українських літераторів від реалістичних традицій. Однак Вороний, підкреслимо, визнавав реалізм (щоправда, як частину, а не цілість усякого мистецтва, не приймаючи тільки його «грубих» форм). Більше того, він заперечував безідейне мистецтво, бо усвідомлював: мистецтво з ідеєю «складає одне ціле».
Франкіана Вороного присутня також у розділі «De mortuis» (лат. Про мертвих»), де вміщене й «Серце музики». Диптих «Пам’яті І. Франка» складається з двох різнопланових віршів, а саме поетичною некролога «Ave Regina!..» та віршованого привітання з нагоди сорокалітнього ювілею подвижницької праці «Іван Франко». Перший з них стильово споріднений із написаною того ж року «Баладою моря». Чотири секстини охопили все життя Франка — починаючи з весняних літ, коли рідна країна пробуджувалася до життя, та закінчуючи його останнім подихом. У його душі, і хлопчини, й немолодого українського Мойсея, все звучав, згідно з Вороним, хвилюючий спів «Радуйся, царице!». Ця латинська епіфора набула символістської багатозначності, від строфи до строфи артистично «обросла» значеннями краси, кохання — і озвучила воднораз ім’я реальної жінки, котра як Регіна фігурує в ряді творів Франка.
Якщо в попередньому вірші Вороний пластично «зіткав» рядки по канві поетики заголовків старшого приятеля («Стоптані перли, «в’ялі листки вслали його перехресні стежки»), то в наступному продемонстрував багатство образних означень. Погрупував їх у п’ятивіршах довкруг стрижневих асоціацій-анафор «Іван Франк — трибун народний...», «Іван Франко — мов дух стихії…», «Іван Фрако — могуча сила...».
Різнобічні й високі (але без ювілейних лестощів, навіть із автентичними невеселими подробицями на зразок «зранена рука») означення акумулювали в собі ключові характеристики найсуттєвішого — значення Каменяра у суспільному житті всієї України як посланця неба віщого пророка і натхненного співця — нового Орфея, невтомного будителя молодих сил і борця зі злом. Ліричне модифіковане «славословіє» «Хай сяє нам благословенне ім’я славетного Франка!» може послужити своєрідним епіграфом до всього, що написав про нього Вороний.
Осмислення творчої еволюції лірика дає нам підстави вважати, що, розпочавши в 90-х роках свій поетичний спів «запізніло»-романтичними творами, він із початком 900-х років дав і «дистильовані майстерверки» — речі модерної «чистої краси». Це, наприклад, художня рефлексія на тему мистецтва «Мавзолей» (1901), психологічним самоаналіз духовного світу творця краси. За формою вірш є поширеним порівнянням душі ліричного «я» (самого автора) з кришталевим Мавзолеєм, у якім весь його «скарб Мрій, звуків, фарб, Ідей».
Інша майстерно переведена поетична асоціація своїм майже релігійним настроєм суголосна вищенаведеному брюсовському образу. Мовляв, мистецтво — це храм, де горить незгасаючий жар Богині Красі й перебуває вона сама, де «з небуття Встає життя Таємниць» У цей храм, карбує слово, неначе священнодіючи, Вороний — «Один входжу, і там служу Я сам».
Як бачимо, українським раннім модерністам, як-oт Вороному виявилася концептуально близькою засада профетизму митця. Іншими словами це мотив святої самотини поета-пророка, приреченою спілкуватися з вищими сферами, але покликаного жити на самоті в царстві фантазій. Він генетично успадкований із ідеал істинної філософії і романтичної літератури (О. Пушкін, П. Куліш), про що нагадує епіграф Гете: «Ввесь час пориватись до вищого буття».
Багате образне мислення письменника, його вільне ширяння уявою в різних площинах при втіленні теми «поет і поезія» розкрив віри міфолотема «Ікар» (1902). Він присвячений світлій пам’яті першого українського летуна, «тарасівця» Левка Мацієвича. Твір скомпонований на образному поширеному паралелізмі сюжету давньогрецькою міфу про Дедала і його сина Ікара — та факту загибелі Мацієвича в повітряній катастрофі. Вороний художньою характеристикою-вмотивуванням опоетизував вроду і відвагу, «вчинок» Дедалового «славного сина», чиїм ідеалом було золоте світило:
В нім знадна, могуча сила
І для нього ти покинув
Землю, батька і полинув
Як почув у себе крила
Українська версія світового мотиву про Ікара, спроектована на себе самого, переведена автором у площину символічної автохарактеристики. Як той грецький юнак (і його український спадкоємець Левко Мацієвич), сонцепоклонником визнав себе також Вороний. Адже він прагнув напоїти творчість «сонячною живучою силою», теж літав до сонця на крилах мрій щасливих, але й спадав на землю «з високостей чарівних». По-міфологічному жахливий фінал неначе звістив загибель Мацієвича 1910-го року. Проте поет не прочув власного кінця від чекістських убивць, який прийшов коли поета ще не покинула та живлюща сила. Та Вороний прозрів річ іншу, ще вагомішу: вільний сонячний дух його творчості досі наділяє читачів сяйвом ясного проміння краси.
Мистецтво, постаті українських першорядних митців самобутньо зображені в естетично вишуканих віршах Вороного «з нагоди». Ними він відгукнувся, зокрема, на тяжкі втрати української культури впродовж 1912—1913 і наступних років. Маємо на увазі «Баладу моря», присвячену Лесі Украінці, «Серце музики (Пам’яті М. Лисенка)» та «Пам’яті Г. Ч.» (Чупринки). Свою епітафію авторці «Contra spem sperо!» Вороний майстерно заснував на її-таки мотивах і образах, що надало баладі оригінального характеру мистецького колажу, рідкісного в художніх опрацюваннях образу «співачки досвітніх огнів».
Вже барвистий і динамічний мариністичний зачин поет свідомо наблизив (і це в змозі розпізнати читач) до третьої-сьомої строфи вірша Лесі Українки «Далі, далі від душного міста!». Баладний розвиток мотиву прикметний тим, що в ньому розцвіла квітка-ломикамінь — символ і відповідник самої Лесі Українки з її «кримського» вірша. А порівняння «поетки українського рісорджімента [відродження — Авт.]» (Дмитро Донцов) із самотньою царівною, замкненою на високій горі, відповідає не лише сюжетній основі «Осінньої казки» письменниці. Воно близьке також до смутного жарту Лесі Українки про себе саму, прогресуючою хворобою змушену лікуватися в усе південніших краях, «я перетворююсь на далеку принцесу».
Врешті, царівну з балади Вороного наділено рисами реальної Лариси Косач: «відвагою міцною» співу, пророчістю пісень. Біографію її пов’язано зі станом українства через емоційний драматичний контраст «Ви спали без тями. Царівна конала…». Тож «Балада моря» — одна з кращих літературних епітафій1 Лесі Українці, що сприяла витворенню вищої культури такого типу віршування в Україні.
«Серце музики» — композиція з двох частин. Перша констатаційна й оцінна. Горе від тяжкої втрати поглиблене усвідомленням тяжкого боління серця Лисенка «за Україну, за волю» (автентичний факт його біографії). Друга — естетична й епітафійна частина. Вона перейнята захватом «Яка краса! Усе життя В акорди перелить» і впевненістю ліричного мовця: співець-музика вічно житиме в натхненному співі.
Поряд із драматичним етюдом «Злотна нитка» Олександра Олеся, «Кантатою на честь і славу М. Лисенку» Михайла Старицького, віршовим «Привітом нашому славному боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові...» Панаса Мирного та віршем «У Миколи Лисенка» Осипа Маковея ,«Серце музики» Вороного, як і присвячений композитору його диптих «Requiem», належить до числа помітніших літературних пам’ятників «батьку української музики».
До найвизначніших постатей історії рідної літератури лірик звернувся й під час роздумів над долею України. Так сталося в поетичній присвяті «На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському» (надрукована в альманасі «На вічну пам’ять Котляревському», 1904). Осердям твору є мотив орлиної відваги сміху автора «Енеїди», що пролунав серед мертвої тиші самодержавної ночі та вказав українцям шлях — не тільки, додамо, літературний. Образні паралелізми й контрасти, риторичні окличні й питальні речення підпорядковані у присвяті меті розбудити й опритомнити сплячих нащадків, об’єднати громаду довкола святого заповіту гетьмана Йвана, довкруг стягів освіти й науки, як зібралися наддніпрянці й галичани в Полтаві на святі Котляревського.
Вороний вивірив покоління нащадків, своїх сучасників, глибинним сенсом дум та сакральних слів батька Тараса. Видіння в ніч проти 26 лютого (щоб упізнати дату, слід її перевести зі старого на новий стиль), вірш у шевченківській формі сну «Привид» цікавий «передорученням» мови «великому Поету». Автор вклав в уста Шевченка художню тираду, вправно стилізовану в манері Кобзаря, близьку їй змістом і формою. Надибуємо й виділену розбивкою Вороного ремінісценцію відомої інвективи проти нікчемних землячків, що виконує ідентичну роль («Славних прадідів великих Правнуки погані»).
Тож спадщина Шевченка — високий інтертекст для поета-наступника, животворяща істина, що неодмінно збере знеможених внуків у велику й гідну сім’ю. «Вістря» твору не тільки демонструє афористичність фіналів Вороного, а й розкриває концептуальний його підхід до творчої сили як ознаки живого народу:
Її ніщо в світ, не може спинить,
Вона, як сама невмируща природа,
Будує, руйнує, щоб знову творить.
Продовження Шевченкіани Вороного поетичний малюнок «На Тарасовій панахиді». Зміною дактилічного ритму й вигадливим рисканням, немов сумними кадансами панахидних співів, вірш утримував ідею вірності бунтівній пориваючій силі Кобзаря — «Всі поривання, Думи і мрії Вилити грізно в діла голосні!». Її вірним спадкоємцем показав себе Вороний — автор громадянської лірики.
1 Епітафія (грец.) — останнє слово про померлого
