Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Громадянські акорди поета.Тема України
Микола Вороний
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Вороний Микола
Громадський темперамент Вороного-діяча та майстерність поета-новатора взаємодіяли на різних рівнях, були ідейним та емоційним живлом його поезії, в різні часи. Вірші звучання, ширшого за особисте, об’єднав розділ «З хвиль боротьби». До нього ввійшли, в числі інших, вірші 900-х років написання «Горами, грами...» та «Краю мій рідний!..». Перший започаткований пісенно-розлогим і тужливим зачином у тональності псалма: «На весь край Горенько, горенько Розляглось, як моренько, через край...». Та цю невеселу інтонацію зразу ж руйнує друга строфа з її філософсько-афористичною певністю, рішучою експресією й зміною мовного темпоритму. Порівняйте зі звучанням попередніх такі динамічні рядки-сусіди: «Доля кується У боротьбі. Дужий не гнеться, гнуться слабі» — вражаючий контраст чи не так?
Другий із віршів — конденсована до краю мініатюра. Адресатом її строф виступають «рідний, зневажений край», який крає тяжким болем серце ліричного героя, та його «бідний, окрадений люд». Спонтанний вибух емоцій супроводжує неперебуту пам’ять мовця про те, що назавжди вкарбувалося в очі рідного народу, — «Горе і жах!». Емфатична мова і сердечність звертань витворюють опосередкований портрет (через ліро-драматичне переживання) патріотично налаштованого інтелігента, учасника змагання за кращу долю України.
Громадська заангажованість, відданість ліричного героя уярмленій батьківщині — визначальний критерій навіть його приватного життя. Про це говорить вірш пісенного типу «Ти не моя!», що зайвий раз нагадує Микола Вороний — поет щедрого і багатоманітного літературною спілкування, який постійно провадив творчий діалог із українською й неукраїнською літературною традицією, мотивами та образами. Наприклад, у вірші «Ти не моя!» автор ідейно й емоційно самобутньо модифікував однойменний вірш Степана Руданського, що став народною піснею.
Проте любовна тема набула у Вороного громадянського звучання. Для його ліричного героя важливішим за вроду і розум коханої дівчини, її «чудове серце» і готовність відстоювати правду є ще одна риса. Вона названа у такій строфічній анафорі: "Та, коли ти України не кохаєш, — Ти не моя!».
Вороний органічно творив неоромантичну антитезу «мрія — дійсність» по канві української автобіографічної проекції сюжетів про вічного скитальця грішника Марка, безкрилого в падінні Ікарі та безсилого Антея («Мандрівні елегії» мірними октавами, присвячені приятелю Юрієві Тобілевичу — синові драматурга). Вражаючої емоційної сили тут — громадський «вихід», зумовлений пластичною драматичною проекцією настрою ліричного героя.
Коли раніше йому шматували груди тисячі «гарпій проклятих, Що звуться «навіщо?» й «куди?», то в центральній із трьох елегій він мучиться тим самим, що висловлений у поезії П. Куліша, станом неприкаяною самотності. І це — посеред світової пустки людей («Гей гей! чи є хто а лузі озовися! Чи є де в світі ще душа жива?..»)!
З такою силою і щирістю трагізм духовної самотності висловить іще тільки Тичина («До кого говорить?»), витворивши образ безлюдного тоталітарного СРСР ув адресації до далекого індуса Р. Тагора.
Нетрадиційного характеру віршам Вороного надали урбаністичні мотиви («Співи старого міста»). Цьому міському циклу з п’яти віршів тон завдали епіграфи в оригіналі з бельгійського поета Еміля Вергарна й француза Альфреда де Віньї. «Співи.. » взагалі показові тим, що тут уперше в українській поезії розгорнуло амбівалентну концепцію міста — стотисячоголового звіра, жахливого і чудового.
Не сприйнявши цілковито як однобоку реалістично-«народницьку» критику міста за деморалізацію, винародовлення і поневіряння людей, Вороний персоніфікував і символізував місто. Залучив до вірша-враження «Звір» образи іншого порядку — кип’ячий вир життя міста, трудове його завзяття (в «Старому місті» — й обличчя рідне робітниче), співіснування серед кам’яних мурів несполучуваних реалій. Для ліричного героя Київ і любий, і проклятий («Намисто»), бо щедро наділяє його як мріями, так і муками. Вороний увів ці свіжі мотиви ще до роману Валеріана Підмогильного, віршів Михайля Семенка, Євгена Плужника, Володимира Свідзинського про життя камінного грамузда міста.
Художницький зір Вороного зафіксував особливий стан міських мешканців напередодні масштабних катастроф («Dies ігае» — лат. День гніву», 1912). Здійснив це випукло і сильно, в дусі окремих творів Лесі Українки і В. Самійленка. Можна сказати, поет передав апокаліпсис Першої світової, коли «стогнала земля», а «В людині шакалом завив людожер, І гинули звірі, і гинули люди…».
Автор підкреслив усевладність Янгола Смерті, Розпуки й Безсилості (символістським є правопис абстрактних ключових понять із великої літери) у жнива скорботи. Все це подано як вияв гніву Господа, — він же у Вороного назагал «більше уявний, як філософічний ноумен [ірреальна сутність — Авт.]» «Dies іrае» став висловом бажанняня віри вже майже, за власним визнанням, безвірної душі, спраглості гармонії, воскресіння людського в рабських душах. Вражають у творі знахідки в царині новітньої метафорики («Їх лиця — зсохла лобода»). Шкода, що цей велично понурий твір, який високо ставила Леся Українка, залишився незавершеним.
У цитованому автобіографічному листі поет визнав: «національний елемент був у мені завжди дуже сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія». Творчими його виявами слід визнати народжений Національною революцією піднесений енергійний марш «За Україну!» (1917, після публікацій в однойменній варшавській збірці був покладений на музику композитором Ярославом Ярославенком і слав популярною досі піснею), раніше написана поема «Євшан-зілля».
Марш розкрив національно-державницькі симпатії автора, який привітав ним державну волю України, зазвучав маніфестацією волелюбних настроїв українства, що, порвавши ганебні царські пута, вийшло «з-під ярем і з тюрем» на вільний світ. Окрім іншого, вірш явив оптимістичний бадьорий світогляд поета базовий в його творчості при високій питомій вазі в ній песимізму і того, що Вороний назвав «елементами занепадництва».
Щирою патріотичною радістю сповнений цей вірш-присяга рідній неньці Україні віддати в боротьбі за її державність «серця кров і любив». Ритмотворчий рефрен славної пісні — і святий наказ, заклик до братів відважно збройно боротися «За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!». Узагалі поезія Вороного на тему відродження України весни 1917 р., як і гімни волі Павла Тичини, Олександра Олеся, Агатангела Кримського, Людмили Волошки і інших поетів, випромінюють радість усієї української нації. «Прийшла пора, прийшла голина — Сміється Київ, сяє Львів! Ярмо одвічних ворогів Скидає вільна Україна!» (вірш «Коли ти любиш рідний край!..» збагачений розумінням потреби мати козацькім «позір» за зловорожими намірами).
Окрім драматичного сприйняття буряної доби 10-20-х рок (тетраптих «Роки») та мистецького втілення жовто-синьої патріотики знайдемо у реемігранта Вороного, чи, як він себе назвав «сина марнотравного, Що повернувся до своїх», намагання вжитися у «червону» українську дійсність. Як бачимо, у вірші «Весна року 1926» він висловив його достатньо органічно й щиро, — так, як вдалося це й Олександру Олесеві у вірші «1 мая».
Цe, власне, й не дивно: поет змолоду спілкувався з робітниками, озброював їх ідейно, перекладами революційних пісень, а тут іще переживав радість блудного сина-поверненця. Симпатії до пролетарського руху, «завзятого, міцного, бунтівничого ...рідного лиця робітничого» Вороний виявив був іще в довоєнних «Співах старого міста». От і у «весняному» вірші 1926 р. опоетизував велелюдне першотравневе свято, робітничі юрби зі співом перекладеного ним гімну «Повстаньте, гнані і голодні...»
Новочасну офіційну риторику (цікаво, наскільки щиро підтримав автор — як буцімто гасло епохи — ідею революційного оновлення всього світу в боях). Вороний сполучає в «Оді до поетів» (1929) з давнішою виражальністю, а саме успадкованими ще у Франка образами «Розуму всевладного, безбожного» і «Конкістадорської Славної виправи В заграві перших пожеж». Марне намагання потрапити в поетичну основну течію 20-х років зумовило оформлення рядків «драбинкою» та переймання поетичного словника Тичини (в першій частині оди) — митця, який сам у молоді роки почасти зростав на грунті творчих знахідок Вороного.
