Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

«Співучий край, Ічня здавна славилася голосами»
Степан Васильченко

Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

У своїх щоденниках Васильченко часто пише про вокальну обдарованість своїх земляків. Був упевнений: співаків лише з Ічні вистачить для будь-якої опери. 3 пісенно стихії Ічні виріс сам письменник, естетика фольклору якого органічно входила в стиль його літературної творчості. Через багато років, уже ставши визнаним і відомим, Степан Васильченко з теплим почуттям згадуватиме зоряні, співучі ночі своєї Ічні, вірних товаришів, і мрії тих літ, і лукавий зблиск дівочих очей. Назавжди збереже він у серці рідне село. Й отчу хату, де непорушний народний звичай і турботливе батьківське виховання постійно кликали до добра й духовності, пробуджували в дітях почуття справедливості й людяності, прищеплювали їм поняття національної культури й загальнолюдської моралі. Природно, що серед творів Васильченка про село вирізняється група оповідань про долю талантів з народу. Так, в оповіданні «У панів» (1910) розкриті чарівні візії, що наповнили серце п’яненького скрипаля Ларька під час його сну на старій вербі в засніженому полі. Невибагливі запити народного музики. Він мріє у Святий вечір «розжалобити панів мелодіями своєї скрипки, поїсти в них та ще й грошей дістати. Саме ці картини й проходять у збудженій уяві Ларька лід час сну. Вибух емоцій скрипаля розкритий письменником глибоко правдиво. Твір Васильченка за спорідненими характерами героїв, однотипністю художніх колізій, збігами в деталях, однаковою розв’язкою дуже близький до оповідання В. Короленка «Coн Макара».

Етюд «На хуторі» (1915) — це не просто історія про дівчину-наймичку, яка, коротаючи нічний час, виливає свою долю дзвінкими словами пісень. Тут йдеться про високу моральну красу народної душі, яка переживе віки, і не меркне в найстрашніших злигоднях; про чари впливу мистецтва на людину про його велику відроджувальну силу. Мовою художніх образів письменник нагадує людям, яким чудовим могло б бути життя, коли б серед чарівної природи володарювала вільна людина.

Казкова літня ніч спустилася над хутором. «Розкошами, красою віє над степом... У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Вздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби» [1, 130]. На тлі такого поетично виписаного пейзажу, що вражає пластичністю малюнка, соковитістю барв, ліричною тональністю, з’являється молода героїня. Вона, здавалося б, повинна була доповнити гармонію. Але її «волохата постать» виступає дисонансом до змальованого пейзажу «мармурове дівоче личко» з великими очима виглядає з-під жмуту ганчір’я, накрученого на голові, на ній «довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи а в руках — батіг» [1, 131].

Єдиною розрадою дівчини-сиротини є пісня, в неї вона вкладає всю душу, нею мріє про інше, вільне, красиве життя. Дівчина бачить себе єдиною дочкою багатого батька, марить козаком молодим під яким «грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні вилискують стремена». Засобами пісенної образності Васильченко не тільки розкриває внутрішній світ героїні, а й проймає розповідь ліричними інтонаціями. Народну пісню про козака і дівчину, окремі куплети якої подано повністю, а мотив відповідно інтерпретовано, автор використовує як матеріал художньо-стильового оформлення, як прекрасний прийом створення глибинного емоційного підтексту.

Чи не найхарактернішою прикметою оповідань Васильченка є їх ліризм, неповторна емоційна настроєвість. Ця особливість, безперечно, випливає з своєрідного підходу новеліста до теми, вибору специфічних об’єктів художнього дослідження, показу проявів найвищого душевного піднесення позитивних героїв. Письменник тяжіє до зображення високого, поетичного в людині, до відтворення тих моральних порухів, які облагороджують людину, розкривають красу її душі і серця.

В новелі «На розкоші» (1914) ця сама тема подана під іншим кутом зору. Солов’їна пісня в надвечір’ї примусила запаленого та закуреного селянина, стомленого важкою цілоденною працею, забути про все, побачити красу, розлиту в природі. Переродилася його дружина, що прийшла кликати чоловіка до вечері «зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе». Та знову смутком пройнялися обличчя їх, бо впізнали «свого» соловейка, який цієї весни покинув їхній поріділий вишняк і оселився у панському саду.

В другому розділі етюда, за принципом поетичного паралелізму, йдеться про оперного співака, що, прибувши в гості до матері, чарує своїм тенором панів. Талановитий селянський хлопець-співак дістає музичну освіту в столиці. Він виступає в опері, в концертах, що відбуваються в розкішних залах панських маєтків, куди немає доступу простим людям. Пани дістають насолоду від чудового співу артиста. а йото земляки-селяни, серед них і його мати, можуть почути його лише крадькома, ховаючись у кущах, за огорожею панського саду. Та коли під небо шугнула рідна пісня, коли бадьорий, сильний голос, «немов розірвав якісь пута» і полинув над рідними полями, проясніли обличчя селян, що слухали в сутінках свою земляка.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.