Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Образ України
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан
Магістральна тема поезії Б. Лепкого — Україна на роздоріжжях історії, перспективи батьківщини. Естет і демократ-гуманіст, він із перших збірок «Листки» (1901) та «Стрічки падуть» (1902) заходився коло художнього опрацювання теми України. Навіть власний мистецький родовід вивів від «малої батьківщини», опоетизував як похідний від рідної землі. «Колисав мою колиску вітер рідного Поділля...», «звук підгірської трембіти», «і веселий спів весільний», «і сумний плач похоронів». Уколисався ж у серце довіку — «крик неволеного люду». Ці слова «Заспіву» взагалі можуть слугувати своєрідним епіграфом до всієї його творчості. Лепкий увіходив у літературу «з бажанням волі, 3 любов’ю ясного простору», чуйним до радощів і горя свого народу. Письменник-модерніст рідко відривався від рідної землі, був «чутливий, як мембрана, до народного болю» (Федір Погребенник).
Відчувши себе у місті Ґете Вецлярі тим, хто волею долі втратив рідну країну, Лепкий — діяч таборової акції СВУ створив такі довершені, ностальгією продиктовані поезії, як «О стріхи мої низькі» і «До рідного краю». В них — емоційний вираз загостреної в розлуці любові до «синіх гір», прямо висловлена оптимістична віра у краще будуче Вкраїни: «Я вірю, як у Бога, в відродження країни — Ще єсть дорога з упадку і руїни!». Її автор убачає, й це повчально і для сучасних українців, у праці, братерському єднанні, просвіті, любові до волі. Гарантом цьому є тверда франківська певність у одвічній силі рідної землі, роду й народу: «Непереборна сила дрімає в нашім полі».
Розділ «Писань» «На чужині» наснажений пам’яттю про рідні гори, ліси і ниви, щирих людей, яких не може забути ліричний суб’єкт — сам автор. «Й у гробі мені не забути тебе, нене!», як виразно, у високому стилі псалма «Як забуду тебе, Єрусалиме…», ховав персоніфікований патріотичний жаль. А голос серця мнемонічно нагадує про розриваюче душу прощання з Україною, примушує ловити далекі тони з рідної сторони. Та розради від них немає, бо люди вдома спухли з голоду, тихо валяться в могили...
Вірші з чужини Лепкого, поета сердечних споминів, повнилися незабутньою пам’яттю про рідні гори, ліси і ниви, щирих людей. Але розради в рідній стороні немає, добре відав поет. І тому на основі поєднання інонаціонального літературного і рідного фольклорного мотиву (популярної в Галичині пісні, в якій дівчина просить козака взяти її з собою) він створив у німецькому місті Вецлярі вірш «Наш Міньйон» (1920). У ньому, як і П. Карманський у вірші «Kennst du das Land», лірик із Поділля оригінально трансформував пісню загадкової арф’ярки. Міньйони з роману «Літа науки Вільгельма Майстера» Гете, щоби схарактеризувати свій рідний край.
Під пером Лепкою пісня Міньйони зазвучала уславленням уже не краси — тяжкої драми Нені. Так воєнна руїна, поєднання літературних і фольклорних мотивів наповнили «Наш Міньйон» не лише історичною трагедійністю, а й акордами щирої відданості батьківщині в біді. Образ України конденсував елементи попередніх текстів, драматично дисонуючи з означеннями вітчизни німецької арф’ярки. Так, у землі українській «кров, як море ллється, куди не глянь — стоїть при гробі гріб», марніють її діти. Наростаюча грація втілює біди рідного дому — німого, як гріб, без тепла; храму без дзвонів, хреста на бані, рідної школи, зайнятої ворогом, який викинув дітей-пташенят попідтиння, замучивши вчительку, врешті вкраїнського полку, котрий без матеріальних ресурсів обороняв край від ворогів, а «ворогом — весь світ».
Строфічна епіфора "о, туди, туди хотіла б я з тобою, милий, йти!» емоційно й естетично відбила настрій української Міньйони. Вона — це та сама дівчина з рідної пісні, яка просить козака будь-що взяти її з собою в Україну далеку. Так, воєнна руїна, стерши в творі ідеальні риси краю, наповнила «Наш Міньйон» болісним ліро-драматизмом.
Знайдемо у громадській ліриці розпачливі апострофи, як то «Доле, де ми? Доле, хто ми? з вірша «Недомовленеє слово». Лепкий осмислив у ньому зумовлене бездоріжжями історії безнастанного мандрування українців — зрідка «гігантів», а найчастіше «гномів». Такого типу риторичні запитання самопізнання були викликані як безнадійністю державницьких сподівань автора, так і його надією. Адже «Не висох Сян і Дон», «Ще наш Дніпро шумить», тож і «Народ спічне на мить — й здивує світ».
Онадієний вірою у вирішення української проблеми, Лепкі гуртував високостильні заклики оборонити рідну країну: «Нема таких кайдан. Щоб люд скувать, Наш дім, наш храм, наш лан — Не дать! Не дать!» («Хоч кряче гайворон»). Звертався до кожного земляка з наукою всупереч злій долі вірити і жити, не втрачати надії.
Хоча вітчизна ще скривавлена, ліричний суб’єкт циклу з п’яти віршів «Не трать надії» певен: буде вона «неначе Бога рай», повна тихого миру та любові, а багатостраждальний її люд встане, як Лазар із домовини. Але поки що трагічним «Не забудь» дійсність руйную мрію («Люд твій гине!). Тому поет закликає високо нести стяг, передавати зброю синам, гнати розпуку вірою в «побіду правди». Аналогічно віра в божу силу «мого люду», наснаживши цикл «В жнива», визначила нетрадиційний зміст пісні, співаної дівчатами при плетінні віночка польовій царівні («...Буде колись наш рідний край Подібний до святині»).
Квінтесенція цих патріотичних мотивів — програмна поезія «Вона там є…». За формою це щиросповідальний монолог із чужини, один із кращих у Лепкого. Ліричний герой шукав, але вже не знаходив на мапі Україну, вона, голодна і «Розірвана граничними стовпами, Осяяна загравою пожеж І розпахана ворожими мечами, Конала тихо серед власних меж...». Тому ліричний герой полишає варту і зброю, щоби шукати і зберегти Вкраїну як не на карті, то хоч у власній душі. Там вона присутня єдиною і неподільною, подібною до найкращого молодечого сну. Викінчення поезії прокреслює шлях досягнення ідеалу Вкраїни.
Прийде момент, коли сей сон скінчиться
І буде дійсність кращою від мрій,
А поки що най цілий світ валиться,
Хоч сам один, ти вір і кріпко стій!
Так Лепкий уселяв сподівання у рідний народ, працював на його перспективу, даючи батьківщині більше, ніж можна було сподіватися від модерного поета. «Вибір віршів» Лепкого, видрукований видавництвом «Струя» у Вецлярі 1921 р., закінчується ще одним програмним віршем, у пізніших збірках відсутнім. Оскільки ж ця щиросердна «молитва» вельми показова, варто зазначити не так переймання автором на себе функції безрадного нарікання на дійсність «сумним псалмом пророка Єремії» (хоч і причини для того були), а той же характерний для лірика настрій очікування попри від цієї години, коли рідний люд «порве важкі кайдани…» Тоді подібні пісні зможуть стати «добрим ліком», як сподівається він на Україні.
Більша частина з нових віршів, уміщених переважно в «Літературно-науковому віснику» впродовж 1922—1923 рр. — своєрідний підсумок утілення образу батьківщини. Ці тексти можна розглядати як до певної міри тестамент-заповіт нащадкам, історіософський висновок автора. Поезії 20-40-х років, уміщені в збірці «Сльота» та періодичних виданнях, показують вірність творця провідним ідеям, мотивам і образам (скажімо, славної Гуцульщини). Водночас митець осмислював долю батьківщини після програного бою за волю намагався прозирнути у завтра. Боротьба надії з безнадією в його душі породила сподівання на сили рідного народу, яких не зламати («Хоч кряче гайворон»).
Б. Лепкий, як дещо раніше сатирик В. Самійленко, гостро, з державницьких патріотичних позицій критикував псевдодіячів, кому партійні програми вищі за Україну, протестував проти мжпартійних чвар. Мова про опубліковане в США 1923 р послання «Партійникам». Воно не втратило актуальності й понині.
