Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Історичні проекції
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан
Лепкий-поет — художній дослідник зв’язку часів і епох. Так, у поемі «На марґінесі книжки про Кричевського» чуття патріота були інспіровані дослідженням Липинського про полковника Кричевського, письменницькою настановою оживити «давно минулі літа» як державницьку «золоту мрію» Вкраїни. Взагалі любов до історії поет поєднував зі студіюванням науки минулого, що може підказати шляхи сучасникам.
Так, у циклі «Слідами Ігоря» він, палкий прихильник цього архитвору, його дослідник, перекладач і популяризатор, писав про підземний дзвін. Рідний брат того, що згадується у поезії Олеся, у Лепкого він — той, який «З-під чорних скиб, мов з-під могил, голосить «Слідами Ігоря спішить на Дін, Там слава жде вас, предків дух просить!». Звісно, подібні намагання повернути колесо історії були справою безнадійною, але цікаво, що ця наука на матеріалі історії суголосна з Франковою (поеми «Кончакова слава», циклу «На старі теми»), висловленою «музаком» Пачовським та ін.
Третім у циклі «На марґінесах» стоїть не елегійний, до чого зумовлювала тема та її попереднє опрацювання (скажімо в ліриці Мусія Кононенка), а закличний, принаймні в першій частині вірш «Батуринські руїни» (1911). Постромантична інтерпретація заголовного образу, що став уже символом трагізму і руїни всієї України включила реалістичні його значення в дусі Грінченка. Маємо на увазі лепківський заклик із нього твору «до праці, браття!..» та його продовження у наступних рядках, де руїну-Вкраїну (образ шевченківської ґенези) пропонується піднести з упадку, відбудувати. Тоді, впевнений лірик-громадянин, — будинок «буде горів, буде яснів, Як за своїх щасливих днів Колись, колись».
Драматичний злам течії думки в рядках 16 —31 «Батуринських руїн» могильними стогонами ставить під сумнів необхідність будувати оселю в «пустім приюті», адже це буде мурування чужим царям. В оскверненному храмі втраченої державності, де «на сходах кров, в хоромах кров», ніколи не повинен, за Лепким, сидіти пан чи хан — «Там, де колись сидів гетьман, ніколи!».
Лепкий — автор не тільки «Мазепи», а й низки віршів 900-х років, присвячених гетьману: «Мазепа», «Полтава», «Ой гіркі тоті бенкети». Вже у них, задовго до епопеї, присутня концепція гетьманового вчинку як державницького «хотів Україну збудити, підняти з гробу й обновити Життям державним». Автор поновив до життя романтичну традицію Шевченка, Старицького і Франка («Великі роковини»), коли означив зростання в Україні незалежницьких ідей символічним розкриттям могили, з якої виходять ожилі гетьмани, Орлик, Войнаровський, Мотря, козаки.
Українцям же, які й думати забули про чин Мазепи, поет адресував гіркі докори. Наприкінці 20-х цей гурт поетичних творів замкнула трагедійна візія «Сон Орлика». У ній привертають увагу концептуальне впровадження відповідних народнопісенних мотивів, оригінальність вербальних сполучень (внутрішньої рими «Волга-таволга»), бойовий фінал заклик мазепинця Орлика до походу за честь Матері
У Кракові 1911 р поет-історіософ, почувши потаємний голос «волі духа» створив диптих «Голос зневіри» — «Голос надії». У першому властива Лепкому поетика підсилюючих повторів, узагалі боріння думки, яким нуртує диптих, упровадила ідею про непотрібність інших кордонів окрім до щастя і добра. Мислячи символами мрійник Лепкий бачить граничні стовпи прийдешньої — вже нашої — української держави від Сяну до Дону запорукою настання всенародного добра.
Заключним же «Голосом надії», протилежному емоціями до «Голосу зневіри», Лепкий передбачив «близьку хвилю завірюх» у ще передвоєнній Європі. Як моральний наказ українцям задля виконаний ними державо- й націєтворчої місії автор «Мазепи» ставить таке:
Як вдарить нам підземний дзвін
І сурми заголосять,
То йдім туди, де кличе Він,
Через кордони, ген, над Дін!..
Нас кості предків просять1.
Лірик, добре засвоївши уроки історії й думки Липинського, сигналізував про майбутню небезпеку як «не підем ми — прийдуть вони». А щоб не здійснилося таке загарбницьке світове право, треба, згідно з Лесею Українкою й не таким вже «сумирним Орфеєм» (Яр Славутич) Лепким, в огні гартувати крицю, йти за волею і славою України. Коли ж частина критиків іронізувала з провіщення доби випробувань, не повіривши йому, Лепкий відповів поезією в прозі, в якій закликав бити в вічний дзвін тривоги, будити українців до будування «кріпкої і високої гаті», поки не пізно, та «щоб онуки дідів ні прокляли, що не вміли краю боронити»...
Неначе продовжуючи художнє життєписання визначних історичних діячів України й мотиви власної епічної творчості, Лепкий створив і в альманасі «З великого часу» (1921) опублікував єдиний уцілілий свій драматичний твір. Мова про символістську драму «Калнишевський у неволі», неслушно представлену в останніх двотомниках творів Лепкого серед його поезії. Коли в пізнішому вірші «Сон Орлика» підкреслено потребу нового походу після Полтави 1709 р., то звертання до постаті останнього кошового Запоріжжя знаменне естетичним розкриттям побутово-психологічних обставин перебування на Соловках першого з їх значних українських в’язнів. Акцентовано тут на суворості підсоння, так контрастного до рідного клімату, вічній пітьмі темниці-домовини. страшній упослідженості старця, по якому «кишить хробацтва рій».
Трагедія «останнього Січі пана» об’єктивно сприймається оскарженням дикунської жорстокості російських репресій. Картину нового пекельного кола над Білим морем, саму постать Калнишевського, зіставлену автором із мучеником Христом, Лепкий підпорядкував ідеям спротиву ворогові й кари, зміцненню у «синів» трепетної шаноби перед страстотерпцями нації. Щедрою платою терпіння і мучеництва такі з них, як Калнишевський, купили «опрощення синам своїм», загибеллю наблизили світання нового дня. Символістська драматична поема завершувалася словами «Воскресне Січ!» і справляла, за спогадами засновника галицьких «Січей» поета Кирила Трильовського, могутній вплив, учила служінні Батьківщині.
1 Лепкий Богдан. Твори: В 2 т. — К., 1997 — Т. 1 — С. 148
