Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Під гуркіт гармат
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан
Початок братовбивчої для українців Першої світової війни зумовив скрайню драматизацію образу Вкраїни. Нові трагедійні його обертони залунали вже в експозиції розділу «1914—1920». Хоча на передовій Лепкий не був, але пережите в Яремчі, бачене дорогою до Угорщини, в таборах Ґмінду, Раштадту й Вецляу наснажило тексти особистісним елементом зболеними думками про «велике пожарище» і «чорну руїну».
Трагедію краю зі значною силою представлено в історичному ракурсі. Так, «виїмки з поеми» «Буря», заснованої на дійсних фактах, вивірюють воєнне божевілля аналогіями народної пам’яті про баталії з прусами під Кенігрецем, придушення москалями мадяр у 1848 р. Прихід війни Лепкий зобразив у кінецьсвітніх вимірах: дрижить земля, ллється олово, як водоспад, а народ «паде, як з дуб лист» («Що то за грім»).
Спектр мотивів віршів про війну широкий. Так, у вірші «На долині дим і порох» зафіксовано лет полків за кривавою славою, ненависть вояка до «відвічного ворог-звіра» з північних борів. У романі «Записки полоненого» письменник-фронтовик О. Кобець без достатніх на те підстав ототожнив настрої персонажа й автора, поскільки Лепкий закінчив вірш антимілітаристським осудом воєнного пекла, де «Ближній ближнього їсть».
Знайдемо у Лепкого й унікальну, випереджаючу час ідею опору нації у формі лісової партизанки повстанців. Коли ворог «пре з усіх сторін», а предківська шабля іржавіє, внук же нею ярмаркує, а з рушниці-кріса «стріляє до ворон», це для батьківщини чи не єдиним шлях порятунку, як стверджується у поезії «Хтось мене кличе».
Построфне порівняння у ній мирного стану солов’їного квітуючого краю — та його ж, поруйнованого війною, зроджує трагізм патріотичного чуття, кінецьсвітні координати образу Вкраїни. Ліричний герой саморозкривається в апострофі-молінні:
О, краю мій! Свята руїно,
Новітня Троя в попелах!
Перед тобою гну коліну
І кличу: Боже в небесах,
За кров, за муки, за руїну
Верни, верни нам Україну!
Муза Лепкого у війну не так оперує «патріотичними вигуками» (Василь Сімович), як творить довершені рядки туги за рідним краєм (О стріхи мої низькі…», «До рідного краю»). Поет став літописцем утрат галицького рідного краю, дав мартиролог — перелік утрат — Галичини, всієї України. Тяжка дума поета про «новітню Трою» синекдохально ототожнила її з нивою, зораною шрапнелями і гранатами, гаєм-розмаєм, розметаним небувалою хуртовиною, зі знищеними могилами батьків («Де ж ви?»). Але поет остаточно не втрачав надії на те, що Україна неминуче «оживе наново!».
Долю батьківщини в художньо змодельованому баченні владики, «первозванного Андрія» (Шептицького), змальовано в ліро-епічній поемі «В храмі Св. Юра». Одна з драматичних вершин розділу, вона написана з приводу арешту пастиря росіянами і заснована на його проповіді в час зайняття ворогом Львова. Відкриваючися епіграфом із Іоанна про найбільшу любов тих, хто душу віддає за други своя, твір уводить в атмосферу страху перед наближенням незчисленного ворога. Колективний «голос» парафіян храму Юра благає в «милого Бога Вкраїни» помилувати їх за кров і руїни.
Націєзнавчі у поемі — характеристики народу, що чужого не бажав, а хотів розбудувати успадковане в предків, вік трудився, любив свій край. «Передоручивши» виражальну функцію митрополиту Шептицькому, Лепкий посилив цим зображення трагізму сплюндрованого краю, викриття діяльності ворога, скерованої на підпорядкування українства самодержавному батогу. Владика Андрей глаголить вірним, немов князь-войовник перед боєм «лучче в славі нам умерти, ніж славу прадідну затерти клеймом нікчемності» наділяє їх власною вірою у відродження «насиллям знищеної країни». Урочо шумить натхненне послання Лепкого: «Воскресне, встане Україна! Тільки не тратьте, браття, віри…»
Свого роду постпозицією твору є «Останній лист Катрусі» (1915), де, зокрема, окреслено долю Львова за першого російського наїзду: втечу одних мешканців і страту ворогом інших, котрі не хотіли «опоганитись зрадою», каравани на Сибір муки і страждання за вірність «святій ідеї». У дусі вірша Лесі Українки «І ти колись боролась, мов Ізраїль...» Лепкий узагальнив долю нації в риторичному питанні: «Невже ж блукатимемо по пустині і до своєї власної святині не ввійдемо ніколи?» Відповідь дається вже у наступному п’ятивірші, «проснеться Україна і оживе наново!...».
Глибоко вражає «Ноктюрн» Лепкого. Цю незвичайну ораторію глибокий філолог, сучасник і приятель автора, Василь Сімович поставив вище за поему «Дзяди» Адама Міцкевича «Ноктюрн» із силою містерії «Великий льох» Шевченка, з шекспірівським драматизмом передав горе, але й велич українців учорашніх хліборобів у ворожій неволі (частини «Дванадцять старців». «Дванадцять їздців»), матерів, які втратили дітей («Дванадцять матерів»); нещасних сиріт («Дванадцять сиріт»), стрільців без набоїв і взуття, що найкращий вік віддали борні за Вкраїну і «Дванадцять борців»).
Для цього автор філігранно виписав монологи-голосіння дванадцяти, оздобив їх драматичними рефренами. Подвиг Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії Лепкий оцінив особливо високо за їхню боротьбу без взуття і набоїв, поза межі можливого у «чотирикутниках смерті». Хоч «пропали шаблі і рушниці» разом із їх господарями, але жертви не марні «отеє тая червона калина, що повік не зв’яне», пригадає її Україна, «як із мертвих встане...». Незвичайною була творча історія «Ноктюрну», апокатіптичними візіями спорідненого з аналогічними явищами європейської поезії Ґ. Аполінера і Г. Тракля. Цікаво, що Лепкому довго не давалася форма твору, аж поки… не наснилася йому. Тож Б. Лепкий, як слушно зазначив Василь Лев, «підтримував нарід своєю бадьорою поезією, повною сподівань і віри в виборення своєї самостійної держави». Віршами на патріотичні теми, які писав до смерті, «служив вірно через ціле життя національній справі»1
1 Богдан Лепкий 1872-1941 / Збірник / За peд. Євгена Пеленського — Краків, Львів, 1943 — С. 19
