Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Світ кохання, природи, життя простолюду
Богдан Лепкий
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан

Лепкий творив як із чуття, так і з розуму, чергував, іноді навіть у межах одного твору, громадські акорди з камерними. Прибічник суб’єктивного мистецтва і виразу ним підсвідомих почуттів, він здобув творчі осяги у негромадській ліриці, хоча й невпинно реагував на гострі проблеми національного, суспільного життя.

Самобутньою поетизацією зустрічей і прощань, любовних «не забудь» є розділ «Intermezzo», вірші «Сльоти». Сумовиті вірші про кохання, об’єднані в розділі «Весною», настроєво тонко, подібно до «Зів’ялого листя», відтворили любовні переживання ліричного героя. Ліро-епічний цикл «Стара пісня», позначений синтезом літературного психологізму і народнопісенних навіянь (особливо виразних у «Шовкова хустка, шовкова…» й ін.), сімнадцятьма віршами втілив драматичний перебіг відчуттів героя, кохану якого віддають за старого та багатого. Народною й естрадною (з репертуару М. Гнатюка) піснею став прегарний романс «Час рікою пливе», в якому, як довів Ф. Погребенник, злилися тексти Лепкого і Франка та музика Дм. Січинського.

Артистичний «перебір» Лепким — автором «відфольклорного» циклу «На позиченій скрипці» — струн любові (до дівчини, краю, природи), по-перше, сприяв творенню вищої поетичної культури опосередкування народних пісень, а, по-друге, став результатом віднайдення «якнайкращої і найпростішої форми». Тема кохання романтизована у й ліро-епічних віршах («Рококо») та двох поемах Лепкого, написаних на німецькому матеріалі. Це, зокрема, «Криниця кохання», в якій літературним «посередником» виступила повість П. Келлера, та «Герта».

Останній твір за мотивами місцевих переказів (не так давно віднайдений в архіві Ф. і В. Погребенниками, опублікований у ювілейному збірнику «Щасливий у праці»), став результатом поїздки ангора на балтійський острів Рюген. Подієва основа поеми небагата. Травневого ранку до замріяного моря вродливий острів’янин везе богиню-діву Герту на її купальнянім возі, описаним за зразками пластичності Гомера. Куртуазні традиції поновив портрет Герти. Її годі, згідно з поетом, зобразити словами, не позиченими в квітучою ранку чи мрій про рай.

У романтичному, цнотливому і водночас злегка еротичному фіналі твору прекрасна богиня пригортається до юнака, дужого і гарного, мов Ладо (міфофольклорний слов’янський образ не руйнує легким місцевий колорит Рюґену), та зникає з ним у хвилях. Це завершення симфонічної, по-еллінськи гармонійної поеми — внеску в український неокласицизм — може бути зінтерпретозване у такий спосіб: Герту спіткала покара неба за забуття честі богині у чуттєвому полоні.

Лірично-філософські марини Лепкого циклу «З-над моря», дещо статичні в малюнках власне водної стихії, натомість цікаві розкриттям зв’язку моря та неба (космосу), їх вічності та мізерності людини посеред них. Водночас вірш «Світів бездонні океани...» показав, лірик добре розумів як нетотожність вищого і земного світів, так і велич розуму й духу людини. Багате асоціативне (звукове) сприйняття «чару віддалення» поетом, який тонко відчував і любив музику, зумовило свіже відтворення збуреного Адріатичного моря — у «безвістях грають Затоплені сурми і дзвони». «Псалом покаяння співають минулих років міліони» — або й нетрадиційне прочитання архетипних мотивів у «Перед бурею». Тут вільна стихія не хоче брати у свої теплі обійми «грішні тіла» й «брудні душі», що відбиває авторське неприйняття дисонуючої дисгармонії між природою і людиною — з вини останньої.

Поет Гуцульщини й Адріатики, майстер ліричних відгуків життя серця, добрий пейзажист, Лепкий створив справжній культ журливої осені. В нього вона перейнята філософськими значеннями постійної зміни в природі й людському житті; крізь призму осені ліричний герой прагне роздивитися грядущу весну, як через зрілі літа заглянути у весну юності. У Лепкого такого й іншого типу зміщення часопросторових площин стало модерністським прийомом. Співець природи шукав серед гір чи на морі захистку від життєвої боротьби людей за хліб насущний, тривкість і спочинок, «тиху задуму» («Закурились зелені ліси»). Природне довкілля здебільшого ототожнювалося в Лепкого з якимось кращим світом для душі.

Відтворення рідної — подільської, карпатської — природи стало важливим об’єктом художнього малювання Лепкого. Перший том його «Писань» умістив розділ «В Розтоках». Село над Черемошем, залишившися в уяві автора зачарованою країною краси, збагатило українську лірику пластичними картинами «чудової сторони» («Наші гори»). Ці малюнки озвучені шумом великої ріки гуцулів, квилінням сопілки та дзвіночками овець («Полудне в горах» і ін. ). Образ Гуцульщини прикметний не стільки описами, скільки є каталізатором патріотичних дум про минуле життя без пуз («Ялиця»), за підтекст яких править сумна сучасна автору дійсність України. Галицький модерніст, близький більше до «грішної землі», як до «містичного неба», наділив співчуттям селян-сарак Федя («Лови»), Гриня («Хрест на кручі»).

Лірик уболівав над долею сіл, їх мешканців. Великої емоційної сили набуло відтворення менталітету хлібороба у поемі «Сповідь землі». В ній у буряну ніч сама земля і вода просять вибачення за те, що висмоктували і «жерли» мужика. Проте зв’язок селянина і рідної землі Лепкий осмислив як здорове народне ядро українців, джерело безсмертя нації. Посилював цей живлющий зв’язок «ідеологією національної державності в християнсько-релігійному варіанті» (Микола Ільницький).

Координати рідного краю проступили й у системі сонетних «зчеплень» вірша «Ліси дрімучі, тихі, сумовиті…» (1891). Лірик без посередньою і щирого почуття, Лепкий у катренах об’єднав антитетичні ознаки України і рідного села: поетичність довкілля й мізерію простолюду, його обдертість і безземелля. У терцетах епіфора «То рідний край і рідне є село» переводиться з тональності елегійного смутку (перше вживання), оскарження людського лиха українців за панами-владарями (друге) в гармонізуючий синтез. Його джерело — церква, предківська віра, що єднає людей в одну сім’ю.

Культ краси Верховини, гірської природи-матері, — вже опоетизованих ліриками «гір барвінкових», «дебрів і скель», здатних причарувати назавжди, — у вірші 1919 р. «Гори мої, гори» ще посилився, хоч і перейшов у сферу пам’яті. При тім поет розумів нетотожність мрії й дійсності, не губив соціальні критерії, малюючи Гуцульщину. У вірші «Гать пустили», скажімо, передано економічне панування в краї євреїв, які користають із праці горян, нищать природу в погоні за багатством.

Малюючи доли навіть у виразно модерністських розділах, як-от «Осінь», Лепкиий творив естетсько-елегійні пейзажі звукового монотону, менше передавав національну виразність українського довкілля. Незмінно творив на високому рівні художності, що зближує лірика з Яковом Щоголевим («Минуло літо» Лепкого — «Осінь» «українського Тютчева») чи І. Буніном. Часто вдавався до прийому антропоморфізму (порівняння осіннього неба зі скам’янілими зіницями мерця у «В’януть квіти» чи звукописний образ «товаришки давньої» нудьги в «Гостині»). Ніхто так не пояснив до Лепкого смуток осені: причина його в тому, що вона рокована нести у природу і душу тривогу та печаль («Листками вітер котить»).

У настроєвих символістських малюнках сільська дійсність («Гість»), добре знана поетові, асоціюється зі столоченим життям простого люду, нидіння села, щорічним жорстоким гостем у якому — Голод. Аналогічно «нічні» стани природи виконують функцію психологічного паралелізму саморозкриття, невіддільні від тяжкої змори душі ліричного героя («Не люблю осінньої ночі», «Дивний сум і туга...»). Уведення ж ув естетичні контексти відразливих явищ (голоду, війни), витончення потворного показує специфіку українського й лепківського модернізму: символізування відбувалося не в універсальній, а в конкретній площині ненормальності світу.

«Візитною карткою» лірика є славнозвісний вірш «Журавлі («Видиш, брате мій...»). Він постав у Кракові, коли митець ішов із театру під враженням вистави «Листопадова ніч» С. Виспянського. Під ногами шаруділо опале листя, у небі ячали, відлітаючи клином журавлі. Так небо подарувало мелодику. Однак, щоб так її почути треба було народитися Лепким.

У контексті розділу «Осінь» (тут є мотиви втрати рідної сторони, смерті) цей вірш про далеку і тяжку дорогу журавлів-ключолетів набув метафоричного значення вимушеної зміни батьківщини на чужину, скажімо, емігрантами. Плин часу й історія України надали лапідарним катренам нових значень. Оскільки «Журавлі» поклав на музику брат автора січовий стрілець Левко Лепкий (а також М. Гайворонський, К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць. М. Колесса Є. Форостина, Я. Ярославенко), цю пісню залюбки виконували вояки УСС, то твір став природно асоціюватися зі збройним змаганням січових стрільців та відлетом загиблих патріотів у вічність. A vу публіциста Романа Олійника-Рахманного він викликав асоціацію з авіаторами УНР та одним із їх командирів Петром Франком (сином поета) — справжніми героями, які літали і перемагали ворога, не маючи власної техніки.

З відстані прекрасної чужини батьківщина бачиться особливою. Тож і вірш із євангельським заголовком «Браття, лишіть мене» мрійливо передав ідеальні риси образу галицькою «любого рідного краю». Його синекдохальними означеннями слугують у Лепкого «високі гори сині» з гордими беркутами, вільні ріки, колосисті лани, «люд розумний, гарний». Однак драматичний фінал творві, поєднав Лепкого і Грабовським: для свідомості ліричних героїв обидвох така Україна — ще тільки бажаний сон

Поетичні писання Б. Лепкого 20-х та 40-х рр., як уміщені в збірці «Сльота» (Львів, 1926), так і видрукувані у періодиці, знову вписали просторово-часові координати образу Вкраїни у середовище гордих гір і чорних проваль (у них, такі глибокі, як карпатські згідно з метафорою Лепкого, «вергли ми нашу долю» після програного бою за волю). Гуцульщина фігурує в однойменному розділі як земля забутих предків, плаї якої пам'ятають Довбуша і Дзвінку. Словом, Верховина в баченні та малюванні Лепкого (як і В. Щурата, «музаків» О. Луцького, В. Пачовського й ін.) — міфічний край, «де на шляхах безсмертна слава сяє», де збереглися пісні, «котрими дуx нових доріг шукає». Над гордим краєм, його мешканцями і природою поет побачив ореол «завтрашньої великої днини».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.