Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

На рідних обширах і в чужині: біографія Олеся
Олександр Олесь
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Олександр Кандиба побачив світ на межі колишньої Гетьманщини і Слобожанщини у у містечку Білопіллі (давня назва — Криут) сучасної Сумської області. Народився у простій сім’ї 5 грудня 1978 року. Батько Йван походив із чумаків, а мати була кріпацького роду. Беручкий батько зробив непогану кар’єру. Він завідував рибними промислами в Астрахані, проте там і загинув, залишивши дружину Олександру з трьома дітьми і трьома карбованцями у кишені.

Дитячі літа майбутнього поета, наполовину сироти з 11 років, проходили серед мальовничо природи і талановитих людей. Влітку до 13 років Сашко жив у селі Верхосулля Лебединського повіту в маєтку діда Грищенка. Той орендував його у роду, з якого вийшла відома художниця Марія (кореспондентка Гі де Мопассана, вона похована неподалік від Ейфелевої вежі. В дитинстві Олександр Кандиба здобув потужний поштовх демократизму, залюбленості в народній культурі. У чотири під орудою матері вивчився читати, з одинадцяти років знав напам’ять і співав«Кобзаря».

Змалку був «овіяний чистим подихом народної пісні». Від молодих літ прагнув осягнути і розкрити особливість національного менталітету, традиційного буття українців, записував народні пісні. Вони, як і шелест степової тирси, шовкові береги Сули, казка рідної землі, будили в ньому поета. До того ж дев’ятилітнім уперше закохався в не набагато старшу кузину, й у цьому ж віці Сашко почав мережати вірші — сестри згадують про зошит, куди він записував іще дитячі спроби (не зберігся).

Навчався у Білопіллі (початкова школа, двокласне училище), а в 1893 р. — в Дергачах біля Харкова у хліборобській школі, з якою пов’язані також імена письменників Гната Хоткевича і Костянтин Треньова, автора популярної за радянської доби п’єси «Любов Ярова». Тут Кандиба підробляв репетиторством, вивчав слов’янські мови. Брав участь у виданні рукописного журналу «Комета», вписував вірші російською мовою у зошит «Стихотворения. Первые опыты». Появі в ранній поезії українських патріотичних інтонацій значінною мірою слід завдячити впливу Тараса Шевченка, а серед ближчого оточення — двоюрідному братові Петру Радченку, котрий пробував сили й у письменстві.

Через брак коштів Олесь недовго був вільним слухачем на агрономічному відділенні Київської політехніки, потім працював практикантом у маєтку Харитоненка на Херсонщині. З 1903 р. він — студент Харківського ветеринарного інституту. У колі його спілкування перебували родина відомого банкіра Алчевського. з якої вийшли мати і донька, обидві Христини, педагог старша і письменниця — молодша (вона назвала Олеся українським Гейне), її брат-композитор. Відома історик Олександра Єфименко першою високо поцінувала молоду Олесеву музу, знайшла мецената для його першої збірки.

1903 р. Олесь відвідав Полтаву під час свята на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському (стало маніфестацією пробудження українців), познайомився і поспілкувався з чільними діячами українського письменства, був привітаний як молоде обдарування. Це надихнуло його, відкрило перед ним ширші художні обрії, зродило творче завзяття, допомогло визначити літературний шлях. А лідер «Братства тарасівців» Іван Липа зміцнив його національну свідомість, й Олесь прилучився до українського демократичного руху.

У 1905 р. Олесь дебютував як український поет публікацією диптиху «З пісень молодості» в одеському збірнику «Багаття», переклав «Марсельєзу» й інші революційні пісні. За твори антисамодержавного змісту («Пісні селян», «Ще в нас вогонь не згас в грудях...») Олександр Білецький назвав його «інтелігентським Тіртеєм 1905 року». І не даремне його вразлива душа зрезонувала внутрішнім болем, тяжко пригнітилася після поразки боротьби за волю.

На той час у його житті відбулася знаменна подія: у 1903 р він помився з Вірою Свадковською. Як йому й наснилося, через кілька років вона стала його дружиною. Віра називала чоловіка іменем «Олесь», і ним він підписав першу збірку «З журбою радість обнялась» (1907, видана коштом громадського діяча Петра Стебницького). Згідно з оцінкою Миколи Зерова, ця збірка — вияв безпосереднього і сильного таланту — свіжістю образів, легкістю вірша, сміливістю художніх прийомів просто була рокована на гучний успіх і одразу принесла авторові значну популярність.

Видання стало свідченням бурхливого розвою поетичного хисту, відколи Олесь опанував художню форму і почав писати, за власним визнанням, «від себе — з нутра». За спогадами Климента Квітки, чоловіка Лесі Українки, вона надто самокритично мовила після виходу «З журбою радість обнялась»: Олесь, мовляв, її випередив і тому їй більше лірики писати не варто.

Не все гаразд було в біографії письменника (не було просто йому зростати за браком глибших ідеологічних впливів та літературної освіти). Олесь зумів підшукати тільки невідповідну працю ветеринара на Київській міській бойні, що, звісно, зовсім не сприяло натхненню. Тож і в цьому разі — як і в ситуації Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного, Івана Кочерги й інших письменників — маємо два світи й два існування. Справжнє — поза морально тяжкою атмосферою роботи. Зачепила за живе поета розгромна рецензія на приватний збірник «молодомузівців» «Привезено зілля з трьох гір на весілля», автор якої І. Франко незаслужено звів зміст його лірики до самих щебетання пташок і поцілунків.

Незважаючи на це, Олесь, «неоднострунний» митець щедрого таланту й імпровізаційного хисту (писав, як і Ібсен чи французькі богемісти, в кав’ярнях і ресторанах на серветках, у вар’єте чи й на ковзанці), таки випускав одну за одною наступні книжки віршів. Спершу другу — «Будь мечем моїм!» (1909; в першодруку цензура цю назву заборонила), а за нею «Поезія Книга ІІІ» (1911). Тут слід додати, автор зазвичай нумерував збірки, далеко не завжди додаючи оригінальну назву.

В цей час, за спогадами видавця Юрія Сірого (Тищенка). Олесь виглядав молодим і вродливим чоловіком із буйними темними кучерями та лагідною усмішкою, носив акуратні вусики і борідку «булянже». Поводився скромно, незважаючи на тріумфальні зустрічі його читачами. Був комунікабельним завсідником Українського клубу, улюбленцем жіноцтва. Творив вірші переважно тоді, коли був захопленим кимось із них.

В Києві Олесь — один із організаторів і провідний автор змістовного журналу «Українська хата», співредактор «Літературно- наукового вісника», співпрацював із газетою «Рада». Плідною стала для нього, як і для всієї української літератури, перша половина 10-х років XX ст. І це може видатися парадоксом: загнивала й хиталася імперія Романових, знову заносилося на грозу — а культура, навіть українська, утискувана імперським режимом, — квітнула.

На нові осяги мистецької майстерності, рівні художньо-образного синтезу Олесь здобувся, зокрема, внаслідок мандрів Середземномор’ям і Карпатами. Перебування в Італії зродило гроно пластичних марин із неповторними тропами (Середземне море — «келих срібного вина» тощо), спричинило творче осмислення екзотичних образів флорентійських серенад («Так, як Данте любив Беатріче…»).

Захват оригінальним людом, самобутнім гуцульським краєм (тут митця застала Перша світова війна), біль від його руйнування вилилася в поетичному циклі «На зелених горах», у листах до дружини. На той час Олесь посів уже становище першорядного українського поета міжреволюційного часу, став володарем дум свого покоління. А 1914 р. у Києві вийшов томик новаторських «Драматичних етюдів» Олеся — доказ його можливостей у новому літературному роді, помітне явище символізму. Під час війни Олесь, ветеринар царською війська, вдруге побував на Західній Україні, цього разу як гість уже непрошений.

Свята української волі весни 1917 р. позапартійний митець радісно привітав як здійснення віковічної мрії українською народу. Відгукнувся на вікопомні події піднесеними публіцистичними виступами і гімнами волі («Живи, Україно, живи для краси...» й ін.), піднесеним висловом віковічної мрії про державну незалежність України. Схвильована, емфатична (тобто наснажена питальними й окличними риторичними реченнями) мова його віршів цього часу, як-от «Живи, Україно...», оновлена й актуалізована в них біблійна й історична образність передали тріумф звільнення нації від самодержавних кайданів. Маємо на увазі, зокрема, розділ «З щоденника р. 1917» п’ятої збірки. Шоста ж збірка «На хвилях» через воєнні обставини світу не побачила.

В роки боротьби за волю він відстоював УНР пером публіциста, співпрацюючи з українськими періодичними виданнями. У лірику митця цього періоду чорною ниткою вплелася тривога за долю загроженої звідусіль держави. Олесь був не тільки її співцем-трибуном, а й політичним діячем, працював культурним аташе УНР у Будапешті. Голова угорської дипломатичної місії УНР Микола Галаган у книжці «З моїх споминів» відзначив велику комунікабельність і щирість поета. За два дні спілкування з представниками угорських літературно-журналістських кіл Олесь зумів завоювати їхні симпатії, ознайоми з українською справою і культурою.

Після більшовицької окупації України з серцем, змученим тяжким болем від програного бою за національну державу, тривогою за долю дружини і сина, Олесь був змушений піти у вимушену еміграцію і цим започаткувати друге широке пасмо життєтворчості. Взяв на себе тяжку місію поета в екзильному вигнанні. З часом він зумів із-за кордону визволити свою родину, возз’єднатися з нею.

Але нові трагічні переживання (після не забутої пантової загибелі страшного 1918 р. товариша, композитора Костянтина Хороманського) приголомшували Олеся. Йдеться про голод 1921 р. і штучний голодомор 1933 р, русифікацію України й репресії над українською інтелігенцією, від розстрілу Грицька Чупринки починами. Тому його дні у будапештському, віденському, берлінському, паризькому вигнанні, згідно з образом лірика, «текли, як сльози».

Проте Олесь, до його честі, вмів мобілізуватися і діяти, як належить чоловікові й виразникові дум невмирущої нації. Він організував Комітет допомоги голодуючим в Україні, заініціював створення «Союзу українських журналістів і письменників», підтримав ідею заснування у Відні Українського Вільного Університету (і був обраним його першим почесним доктором), заснував журнали «На переломі» й «Сміх». Видав етапну в українській поезії збірку «Чужиною» (1919, присвята К. Хороманському), перевидав кілька попередніх своїх книжок і написав та видрукував під псевдонімом Валентин нову — гумористично-іронічну — збірочку «Перезва» (1921).

У 1923 р. Олесь із родиною змінив Відень, який встиг полюбити як одну з мистецьких столиць світу і центр особливо європейської культури кав'ярень, на Прагу — осереддя українського емігрантського життя. Мешкаючи з 1923 р. у Горних Черношицях (приймав тут гостей із УРСР — П. Тичину, який визнав себе його учнем, В. Поліщука й О. Досвітнього) коло Праги, де було дешевше , а згодом у Ржевницях, писав нові твори. Вони звучали голосом гідності українця, вірного батьківщині. Це засвідчили збірки початку 30-х років «Минуле України в піснях» (у ній для патріотичного виховання молодого покоління, дітей вигнанців, він «поклав на вірші» літописні свідчення про княжі часи) та інша, значна в творчій біографії автора, — — «Кому повім печаль мою». Під час недовгого перебування у Львові в розмові з літераторами він так пояснив її причину: мовляв поет, не байдужий до страждань рідного народу, не може збайдужіти до них і на чужині. Звідси й походить його печаль, особливо коли рідні земля в неволі.

Поезія Олеся зазнала утисків і вилучень царської цензури (вона арештувала березневе число журналу «Дзвін» 1913 р. за публікацію вірша «Не нам, не нам, осміяним, сміятись…» зіркий цензор спостеріг у ньому замах на державний і суспільний лад Росії), більшовицького ідеологічного перекреслення як «ворожої емігрантської літератури». У львівському виданні 30-х років також були викреслення — на цей раз уже польської цензури держави Пілсудського — таких «крамольно-підривних» рядків:

Спи, моя незабутня кохана,

Поки сурм не почуєш в бою,

Доки буря з Кавказу до Сяна

Не розвалить могилу твою…

В останнє повне десятиліття життя Олександр Олесь розкрив свій талані дитячого письменника у симпатичних казкових книжечках під «дзеркально» оберненими назвами «Бабуся в гостях у Ведмедика» та «Ведмедик в гостях у Бабусі». Драматургові до війни вдалося ще насолодитися у рік свого шістдесятиліття в залі хустського театру «Нова сцена» братів Шерегіїв, композитора Євгена і режисера Юрія, успішною прем’єрою п’єси «Над Дніпром» (режисер вистави — В. Лібовицький), ентузіастично сприйнятою глядачами «Срібної Землі», тобто Закарпаття.

В тяжкій зажурі долею рідного змученого народу, трагедією родини Крушельницьких, які, будучи прокомуністично настроєними, переїхали з Речі Посполитої в УРСР і невдовзі були знищені сталіністами, Олесь серед густіючого європейського присмерку середини 30-х років створив за короткий час п’єсу-застереження «Земля обітована». Остання ж його поетична збірка «Цвіте трояндами» вийшла друком у 1939 р.

Гнітюча політична ситуація кінця 30-х — 40-х рр. і оволодіння німцями Чехо- Словаччиною, переживання за долю сина, не згадуючи вже матеріальних труднощів, отруювали життя поета останніх років. Факт загибелі Олега в Заксенгаузені від Олеся приховували. Але цю фатальну звістку подав, не відаючи про те, випадковий попутник під час повернення батька з риболовлі. Страшної правди батьківське серце не витримало, не допомогла лікарня і догляд дружини Віри.

У свідомості того, що «наш шлях, — як писав він у лиси Петрові Карманськиму, — був праведним шлях», Олександр Олесь помер 22 липня 1944 р. Через півроку після урочистого відзначення сорокаліття його літературної діяльності в він поліг у чеську землю. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі недалеко від могили письменника Спиридона Черкасенка. Коли Олеся ховали, негода змінилася сонцем, як у алегорії «Айстри». Останнє «прощай» проголосили над свіжою могилою професори Леонід Білецький і Дмитро Дорошенко.

Українській державі, ставши гідною, необхідно подбати, щоби зібрати прах своїх світочів, розсіяних світами, у національному Пантеоні.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.