Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Двоє крил лірики Олеся. Єдність громадського та особистого
Олександр Олесь
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Перша збірка «З журбою радість обнялась» відбила «вище розуміння мистецтва» й «вищу любов до народу» молодого поета-ідеаліста, мінливість настроїв його ліричного героя, відповідних швидкозмінному життю, задушевність лірики Олеся. Водночас у збірці поета, який завжди був проти замикання у сфері дрібних приватних інтересів, зазвучав «досить потужний струмінь громадських мотивів, які… перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою» (Петро Волинський). Тож у випадку Олеся нерідко поділ поетичних творів на громадянські й негромадські досить умовним.

Восьмирядкова мініатюра «З журбою радість обнялась…» (1906), що дала назву книжці, — концептуальна. Вона презентувала творчу манеру фіксувати мінливість сердечних реакцій ліричного героя на зовнішні й внутрішні чинники. У ній злито філософію життя, в якому співіснують і змінюються протилежні стани. Представлено емоційну наповненість буття ліричного «я», в якомуіноді оксиморонно зближені крайні полюси («В сльозах, як в жемчугах, мій сміх»). У «моментальній фотографії» душі майстерно розкрито психологічний тиск контрастних відчуттів на самоусвідомлення ліричного персонажа:

В обіймах з радістю журба

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

Вже тут присутні постійні в поетичному світі Олеся центральні бінарні мотиви сміху й сліз, журби і радості, ранку й ночі. В інших текстах повніше оформиться ще одна антитеза: неволі — боротьби.

Як слушно відзначив знайомий Олеся і дослідник його творчості зі Словаччини Мікулаш (Микола) Неврлий: «Гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в першій збірці поета, а й в усій його творчості»¹

Сповідальний вірш «Десять літ» (увійшов до збірки 1917 р. «Поезії. Книга V», що підсумувала перший період творчості) образно означив два крила творчості письменника — камерне і громадянське. Перша (негромадська) його пісня десять літ мучилась і страждала, виповідала потаємні думи бентежної душі. Друга, ангажована потребами громадських життя і змагань, закликала краян діяти, кидала камінням у порожні груди, доки не розбилася об стіну байдужості рабів.

Силою цих двох крил і піднявся вишуканий лебідь Олесевої поезії в українське поетичне небо, зачарував усіх красою, високістю лету. Цікаво, що й сам лірик був свідомий власного новаторства. В одному з листів до дружини він запитував: «Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлювання всіх переживань душі і розуму? Їх нема і мені довелось їх створювати».

Зміцнення другого, громадянського, крила творчості Олеся пов’язане з певною ідейною переорієнтацією. В пору революції 1905 р. Олесь-громадянин перебував іще в сфері загальноросійського руху. Це засвідчують поезії «Три менти», «Над трупами», вірш-реквієм «Капітану Шмідту». Останній дає підстави стверджували: щоби висловити в тоні наївної народної «Казки про дивну сопілку» («Хай його катами вбито, Хай його в пісок зарито — Він не вмер») поважні й тяжкі переживання від утрати самозреченого борця проти самодержавства і не взяти при тім ані одної фальшивої ноти, потрібен був органічний і щирий талант Олеся.

До речі, друге видання твору показове ще вищим рівнем опосередкування джерел і їх метафоризації. В ньому замість заклику до бою з «ханською ордою» (езопівська мова з посиланням на давнього історичного наїзника слугувала завданню завуалювати правду від цензури) означення змінилося на «з царською ордою».

Поступово в нього зміцніли вже українські національні мотиви. Ліричним героєм опанував рвійний мотив визвольних змагань. Загальнонаціональні сподівання на визволення України, асоційовані по-олесівськи щедро з перемогою весни, орлиного духу, пісні, сміху, руху над смертю, відбито у медитаціях «Для всіх ти мертва і смішна…», «О слово рідне! » «Ой не квітни, весно, мій народ в кайданах...». Лірик благає її не квітнути, доки його народ мучиться в кайданах, аби не оскверняти весняну красу.

Цей вірш неординарний майстерністю розгортання теми пробудження народу, прозиранням у жорстоке майбутнє (українцям суджено вкрити «поля тілами»), новаторською, сповненою суспільного напруження, актуалізацією алегоричної образності («...хмари — кари… Смерть вам, яничари»). Розширюючи значення біблійного образу, задля звільнення богатиря Самсона з ворожих пут лірик закпикає народ-велетень розірвати їх у палкій апострофі (це зворот поетичної мови, що за змістом є звертанням до відсутнього як до присутнього чи до мертвого як до живого).

Ліричний герой, наділений світосприйманням самого Олеся і його розумінням ролі співця у добу боротьби, звалює на себе тяжку ношу пророка Мойсея. Тому настрій попередніх пісень відкладено як несвоєчасний: «Лишу я співи про красу. Забуду власні жалі. І з гір високих понесу Народові скрижалі». Натомість саме з красою в Олеся асоціюється відродження України з попелу понад чвертьтисячолітньої руїни там, де ще день тому «чувся плач рабів» і «журно дзвін старий по мертвому гудів».

Алегоричний зміст ширшого, як бачиться, плану, ніж той, що пов’язаний тільки з революцією 1905 р., характеризує знамениті «Айстри» (1905). Адже наскрізний у вірші неоромантичний мотив передчасного квітування — розквітлі в саду осінньої опівночі айстри зів’ялив холод — природно пов’язується з драмою кожної людини, чий ідеал розбиває життя, з конфліктом мрії та дійсності.

Вірш не знає символістського розгалуження на складне плетиво вражень чи змістової туманності. На цій підставі М. Зеров висловився про більшу близькість «Айстр» до однозначного алегоризму, ніж до значеннєвої поліфонії «парнасця» Стефана Малларме чи Олександра Блока. Артистичний ефект твору виник не лише у зв'язку з поетичною принадністю образу айстр із їх мріями, з пластичним упленням іронії долі (сонце сяє вже над трупами квітів), а й завдяки реалізованій автором множинності смислів справжньої поезії.

Перша збірка Олеся розкрила його непересічне ліричне обдаровання. Вона до сьогодні вражає музичністю — не даремне він іще хлопчиком вслухався в музику української мови, записував народні пісні. Коли в громадянській ліриці вияву авторської індивідуальності дещо ставали на заваді літературні впливи російської поезії, українському, за висловом Миколи Зерова, «не вельми барвистому романтизму», то повніше він розкрився як майстер творів камерного звучання.

У вступній статті до «Вибраних творів» Олеся (1925) літературознавець і поет Павло Филипович ствердив нетипову для символізму відносну простоту світовідчування Олеся, заснованого на протиставленні житейської буденщини — і поезії природи, емпіричної дійсності, мрії. Справді, у пейзажно-інтимній ліриці його настановою було глибоко прочути і передати по змозі без втрат красу довкілля, протилежну до виразок соціальної дійсності, опоетизувати «мову» квітів, зір, місяця, чарів ночі, вилити на папір їх сокровенну таїну.

Так, у Олесевому шедеврі "Чари ночі» (1904) ефектною мовою контрастів і паралелізмів «людина — природа» створено прекрасну картину бенкету кохання, розлитого весняною землею. Зображене не підпорядковане плиткій меті зорієнтувати читачів будь що вирвати свою частку життєвих насолод. «Чари ночі» радше є продовженням прекрасної елегії «Журба» Леоніда Глібова: оскільки «знов молодість не буде», то чи варто марно сумувати-горювати, та ще й серед радісною свята «квіток, кохання, снів і млості»?

Тому на противагу всякій стагнації, мертвінню ще за життя лірик підносить у барвистих ямбах — горіння, рух, сміливу ходу і вогнем, повноцінність буття молодої душі, в тому числі й поцілунки серед солов’їних пісень. Тож цей любовний вірш-пісня з артистичним кільцевим рефреном виявляється суголосним філософії повновагого життя в творчості Лесі Українки, Ольжичевим образам («горіти і п’яніги», брати «найхмельніший келих» з такими Божими дарами, як любов і творчість, «одвага і вогонь самопосвяти»).

Спільне для Олександра Олеся, Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, молодих Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й інших митців шукання краси було пов’язане не так із метафізичними пошуками світового духа чи намаганнями наблизитися до таємниць буття, як насамперед із поетизацією української природи. Олесеве її сприйняття показове в багатьох випадках своїм «поетичним язичництвом» (термін Петра Волинського).

Все суще в Олеся одухотворене, природне довкілля заселене, скажімо, античними фавнами і поряд — нашими русалками, фольклорною горюючою чайкою. Ці істоти асоціюються в багатій уяві ліричного суб’єкта зі змінами стану світу («В саду восени»). Природа в нього жива і багатобарвна. В ній розчиняється не тільки ліричне переживання, а й сам персонаж. У романтичній «Казці ночі» він уміє ходити по морському дну, кличе милу виплисти русалкою.

В іншому випадку почуття в храмі природи — майже релігійне, екстатичне (ідилія «В степу»). В ній ця національно виразна місцина сприймається як «один суцільним храм! Скрізь церкви, церкви, дзвіниці, Співи, дзвони, фіміам». Почуття, яким проймається ліричний герой перед чудовими виявами природи, всім живим (до найменшого трав’яного коника, любовно означеного як «дзвонарик світовий»), — урочисто-церковне. «Я молюсь. Душа моя Скрізь в повітрі розлилася…».

Таким чином лірик залюбки розбудовував поетику персонфікацій станів і різних об’єктів природного світу. Поряд із багатством, національно виразною красою оновлюваного світу природи, владного над серцем ліричного «я» (ліро-епічний цикл «Щороку»), Олесь іще до еміграції зумів піднестися до ширшої площини трагізму в малюванні Карпат і їхніх мешканців (цикл «На зелених трах»), нищених війною.

¹ Неврлий М Олександр Олесь — К., 1944 — С. 56