Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Нові риси поезії
Олександр Олесь
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Олесь Олександр

Олесь — автор довершених марин із щедрим розмаїттям поетики, у тому числі мініатюр («Вахлярим проміння впало…»), що надаються до порівняння з «кримськими» й «італійськими» віршами Лесі Українки, «адріатичними» Богдана Лепкого. Водночас срібні бризки морської піни, різнотонний шум хвиль Середземного моря нерідко витворюють у нього коштовний антураж для любовних зустрічей і переживань під жагучим південним небом («Лечу в думках над мире Середземне…», «Італійська ніч підкралась...»), є образними відповідниками для різних станів стосунків люблячих сердець.

Олесь започаткував в українській поезії тему мандрів у екзотичні далекі краї (нехай тільки подумки, «Коли струнка, граційна, боса...») — наприклад, на берег африканського Нігера, — знову ж у пов’язанні з мотивом кохання. Як пейзажист Олесь не менш вправний у поетизації гір, а у розділі «В Криму» першої збірки гори й сріблясте море зустрілись.

Цикл же «На зелених горах» (1915), як і повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, повісті, «образки» й акварелі Гната Хоткевича, «карпатські» 1901 р. вірші Лесі Українки та поезії Христини Алчевської-молодшої, не кажучи про твори західноукраїнських письменників, став ревеляційним відкриттям екзотичних приваб «країни чарів та краси» (письменник і педагог Михайло Ломацький) — Гуцульщини — для читачів із закордонної тоді Наддніпрянської України.

Перебування Олеся в «гуцульських Афінах» селі Криворівні, зачудування барвистою красою звичаїв, одягу, обрядів вилилося спершу в листі до дружини звраженнями від храмового свята. Вишитий і багато оздоблений народний одяг чи, як кажуть гуцули, «вберя» людей, зібраних на церковному обійсті, викликала в естетично чулого Олеся асоціацію з розцвілим квітником або розкиданим червоним, як мак, багаттям: «Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси»¹.

Образ зелених гір в Олеся і сам чарує дивами природи, стає символічним відповідником вільного духу гуцульської гілки українського народу. Гуцульщина у змалюванні поета оповита ліричним міфо-фольклорним серпанком, дивує гармонією світу людей і міфологічних істот, прояснених автором спеціально для східноукраїнського читача. Патрон гір Дідо охороняє їх, Чугайстер полює за мавками, а Скарбник стереже заховані скарби.

Та ця функціональна впорядкованість із приходом війни в гори безповоротно втрачається. Тож Олесь створив не тільки свій міф про Верховину, а й плач-тренос над утратами гуцулії у війну та «Голод голодний». Коли заговорили гармати, констатував ліро-епік, із гір зникла краса. Та й самі вони змінили барву з зеленої на сизу (промовиста кольорова еволюція епітетів).

Навіть стерлася межа між умовністю міфопоетичного світобачення та реальністю — міфологічні істоти втратили логіку свого існування: русалки танцюють прощальний танок, шкодуючи, що їх навесні не виловили рибалки. Голод грає на трембіті з людських кісток, а оборонець Карпат Дідо втік із гір. А Мавка у співних терцетах XII вірша, знайшовши «немовлятко, гуцулятко, янголятко», з материнською ласкою тулить його до грудей, повних нектару. Такий сплав вражаючою поетизму з символістсько-апокаліптичними візіями не є механічним або еклектичним сполученням. Адже міфи органічно властиві мові символічного мистецтва, а символи, в свою чергу, є способом мислення міфології, фольклору, а також зрослої на них літературі.

Неоромантичний струмінь циклу, зумовлений майстерною анімізацією карпатської природи та населяючих її в уяві гуцулів міфологічних істот, узаємодіє з відтворенням і узагальненням побутового та історичного становища автохтонів. Якщо народна фантастика у «На зелених горах», подібно до повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, виступає живою реальністю, то дійсність воєнного часу перевищила найстрашніші фантазії.

Неначе в жити, в циклі сплелися радощі духа в зелених горах із тяжкою журбою з приводу руйнування прекрасного краю, голоду і нищення гуцулії. Цикл Олеся — коштовна перлина серед гуцульських «акордів» європейської красної літератури. Його відзначив у своєму переліку творів української і польської літератур на гуцульську тему сучасник Олеся польський письменник Станіслав Вінцеиз, народжений і зрослий на Гуцульщині. Оптимістичним же фіналом циклу Олесь неначе передбачив виникнення так званої «Гуцульської республіки» 1919 р. або й боротьбу Закарпатської України за волю 1939 р , в якій брав участь його син О. Ольжич.

Олександр Олесь — різносторонній поет, але завше задивлений у Божий світ і замішуваний ним. Знайдемо в нього образи Христа, Великодня, вияви ревного релігійно-молитовного чуття, ідеалістичний захват у малюванні українського степу («В степу»). Ці високі переживання є частиною християнського розчинення душі ліричного героя в сяйві Творця-Уседержителя, злиття з усією божистою сутністю одухотвореного природного і людського довкілля.

Не менше вдавався Олесеві вираз не піднесених, а елегій них почуттів. Зокрема, поет висловив біль за наймитстви й оніміння народу, в якого забрано мову. Вірш із таким провідним мотивом під назвою «Садок. Пани. Московська мова...» виявив не нерозуміння національної проблеми, як писали у радянські часи а якраз навпаки — глибоке і драматичне її усвідомлення та відчуття.

Виливалася з його душі й успадкована в романтиків «світова скорбота» — майстерне втілення в звуки власних мук, страждань ближнього, всього світу. Водночас у найтяжчу добу Олесь намагався надихнути краян і однодумців палким закличним словом, як лідер і вчитель скеровував оспалі душі піднестися вгору серцями:

На крила, на крила! До сонця, брати!

Покиньмо сумне кладовище

Хай стануть нам крилами наші хрести,

І з ними все дали все вище

 («На крила, на крила!», 1916)

Олесь — лірик, який час від часу у віршах цікаво спілкувався з пішими митцями. Адресував їм низку поетичних посвят: «Шевченкові (слово Кобзаря, за Олесем, — справжній «Божий грім», ота «злива В краю пустельнім і німім», що проростила «Життя майбутнього стебло»), «І. Франкові». «В. Самійленкові», «О Кобилянській», «Марії Заньковецькій», «М. Вороному», «Д. Марковичу». Все це — поетичні славні тим, що «встояли в негоду», образних виквитів щирої шани і любові до них.

Дещо осібно стоїть «Лист до М. Рильського» — схвильоване відтворення й увічнення в слові драми неокласика, який стоїть «обличчям до краси» навіть під загрозою радянського трибуналу. Віршем поблагословив Олесь й ім’я свого народу «проводиря, борця й титана» («Г. Масарику») — президента Чехословаччини, який забезпечив українцям можливості національно-культурного розвитку.

Суміжна група текстів є поетичними відгуками на траурні події. Це «В роковини Шевченка» (1928, лейтмотив: Тарас не міг би співати на вигнанні, коли «вітчизна вся німа»), «Б. Грінченкові», «Пам’яті Лесі Українки», триптих «Над труною М. Коцюбинською» — «Пам’яті Коцюбинського» — «Над могилою Коцюбинського».

Епіграфом до кожного з цих творів міг би стати вислів певності автора: з плином часу ще ближчими, ще ріднішими для нас ставатимуть ці вірні вартові України і культури, «Батьки-отамани» її народу.

Вмів лірик по-своєму опрацювати тему народних пісень та попереднього однотемного вірша «Косарі» Якова Щоголева (поезія Косять коси…»). Цей вірш Олеся — змістовна художня «студія» психології українських хліборобів, які з селянською обережністю не поспішали реагувати на революційні заклики.

Твір побудовано на постійному зближенні описового й імпресіоністичного моментів. Під останніми маємо на увазі, зокрема, ті риси, що їх французький теоретик Клод Моклер свого часу визнав ознаками імпресіонізму, — а саме ясний тон, мальовничість і музичність, красу вислову, живе і гостре спостереження, шукання виразу сьогочасності.

«Косять коси…» є самобутнім естетичним явищем. Це засвідчує милозвучність рядків — уже перші з них алітерацією на «с» передали, як зустрічаємо це й у Я. Щоголева, звучання кіс. Також свідченнями цьому є відтворення процесу праці ритмомелодикою і строфікою вірша, ефект відлунюючого обрамлення, вражаючий каданс затихаючої в фіналі музики лугу: гнуться низько косарі, «Тане військо… Замирають кобзарі...». Остання прикмета нагадує про Олеся як про предтечу Тичини, у вірш якого «На майдані» і перейшов подібний ефект.

Майстерно передав Олесь піднесений внутрішній стан ліричного героя. У його душі співають-грають кобзарі, «в сріблі, в злоті виступають козаки». Контрастними до такого поетичного стану с реалїї дійсності, ті босі ноги і діряві сорочки козацьких нащадків. Цим викликане звертання розповідача до загалу: "Чи готові до борби?!». Дещо абсолютизована оцінка ще радянським літературознавством Олеся як співця бойової стихії зумовила в дослідників бажання наголосити у творі на мотиві революційної боротьби через зіставлення її у свідомості героя з косовицею.

Однак психологічно й етноментально точна в Олеся реакція косариків позначена традиційною селянською обережністю пасинків поля, іронічністю щодо «гудячого» панича з його гучними закликами, навіть певним збаидужінням простолюду до власно долі. Тож наш поет дав зразок мистецького творення по уснопоетичній канві, далі відійшовши від фольклору, якщо порівнювати зі Щоголевим чи відповідним описом (залежним від народної пісні «Вийшли в поле косарі») у поемі «Заробітчани» П. Панченка. Рецензент Олеся М. Зеров назвав «Косять коси», як і «Айстри» та кілька інших творів лірика, поетичними перлинами, бездоганними і з формального боку.

Здобутком письменника бачимо й те, що він зумів піднятися до історіософських прозрінь. Так, іще 1915 р. в «Юнацькій пісні» він передбачив крах царської тиранії. Втілив його символістськими засобами умовності (в українській поезії й поетичному театрі тієї доби ними оперував частіше за Олеся хіба що «молодомузівець» Василь Пачовський). «Земля розступилась! І з праведних трун Виходять Хмельницький Мазепа, Богун! І з Волі знімають кайдани міцні…».

У шевченківських гнівних інтонаціях Олесь звістив покару «гнівною Україною» всіх зрадників «за вік ганебного життя». Інвекзива «Глузуйте, кпіть над рідною землею…» з п’ятої книжки спрямована проти того ганебного явища, котре Євген Маланюк дошкульно охрестив «мікромалоросійством». Річ у тім, що Олесь був твердо певен: «Гонти гнівний дух з могили встане. І піде тінь Залізняка» (пор. у Шевченка: «І повіє вогонь новий. 3 Холодного Яру»).

¹ Олександр Олесь. Твори: В 2 т. —К., 1990 — Т. 1 — С. 887-888