Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Поезія вигнанця
Олександр Олесь
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Олесь Олександр
Олесь на чужині не змінився, джерелом його натхнення, проте й болю, залишалася батьківщини.
У п’яти еміграційних збірках першою струною звучить особистий біль на «ріках вавилонських», утілений у мотиві одруження зі «зрадливою дружинонькою»-чужиною після програного «ворогові нашому одвічному» бою.
Виявлена в лірика тенденція осмислити всечасові національні проблеми на літописному й історіографічному матеріалі (книжки «Княжа Україна») Олесь оперативно створив її за менше ніж три тижні 1920 р. в Марієнбаді на замовлення галицького дитячого часопису, проте видрукувати книжку вдаюся тільки через десять років.
Реалізація широко закроєного задуму — відтворити в «піснях» історичне минуле України від початків Києва до кінця Галицько-Волинської держави — ґрунтувалася на свідченнях «Повісті врем’яних літ» і «Галицько-Волинському літописі», історичних підручниках І. Крип’якевича та працях М. Грушевського «Княжа Україна» мала й практичне спрямування — в живій формі зазнайомити дітей емігрантів із славним минулим їхньої батьківщини: переможними походами Олега, Ігоря й Святослава, хрещенням України, державницькими звершеннями Ярослава Мудрого й Ярослава Осмомисла, діяннями галицьких князів. Не обійшов поет трагічних сторінок історії — князівських міжусобиць, занепаду Києва тощо. Подекуди Олесь відступив від історичної точності, давши кільком етносам їх пізніші назви (скажімо, «москалі»).
Серед інших привертає тут увагу сюжетний вірш «Половці і Отрок» — літературна «дитина» знаменитого літературного сюжету про чудову силу степового євшан-зілля. Оригінальний «відфольклорний» зачин про напади дикого хана Баняка та помсту йому князя Володимира все ж заводить виклад напівбілим хореєм, стилізований під літописну розповідь, у традиційні береги історії знатного українізованого половця Отрока.
Як і в поемах І. Франка чи М. Вороного, найдієвішим засобом повернути колишньому ханові втрачену за роки пам’ять про рідним степовий край стало зілля євшан. Наскільки байдужі спочатку реакції героя на рідні половецькі слово, пісню, настільки ж вражаючі емоційним виявився ефект цієї трави. Спроектований в авторським час фінал вірша, прикметний інтертекстуальним зв’язком із «Євшан зіллям» Вороного, вивершує твір відрадною констатацією масовості повернення додому багатьох подібних отроків.
В числі найсильніших писань першого бездомного десятиліття — жаский цикл «Голод», присвячений трагічному 1921 р., прозірлива медитація «Як океан глибока наша рана...», драматичні вірші- монологи «Коли б я знав, що розлучусь з тобою…» (1924), «Коли я вмер — забув, не знаю...», послання «Моїй матері» та ін.
Згадана поезія 1924 року створення — це крик душі вигнанця, що не міг навіть попрощатися з рідною «земленькою святою». Туга за нею така, що він воліє би розп’яття на хресті, аніж шукать «ганьби на чужині». Взагалі лірика Олеся-вигнанця прикметна багатством утілення мотивів суму в розлуці з рідною землею, ностальгії за нею, релігійними й воднораз єретичними позвами шевченківського духу й почасти стилю з Небесним Паном за Голгофу України («Ти ж бачиш сам небесними очами…»).
Олесь майстерно культивував «довічні» мотиви й образи, як-от вавилонського полону (рецепція знаменитого 136 псалма, осмисленого М. Костомаровим, Я. Щоголевим, Лесею Українкою й іншими, у мініатюрі «Народе страднику, навчи і нас в вигнанні…»). Ліричний герой емігрантської ностальгійної творчості Олеся страждає, бере на себе вселенську провину за летаргійний сон України у попелі розбитих державницьких надій («Слухайте, слухайте! Сурма гримить…»), але не поступається приматом національно-патріотичних зобов’язань над приватними інтересами. Не зрікається він і віри у продовження боротьби українцями живими і мертвими («Прибув з України і все розказав…»). Афористичним є поетів висновок про долю завмерлого люду в час, коли дзвенить сурма: «Хто в час відродження каменем спить, Прав на життя вже не має».
Мимоволі чутливе серце, по вінця виповнившися стражданням, віднайшло здатність убирати в себе свіжі спостереження. Так поступово у творчість Олеся ввійшли свіжі для нашої літератури мотиви — любосні, урбаністичні віденські, зокрема спеціально кав’ярняні. Хоча й нечасто, однак і раніш українські поети спромагатися спостерегти й художньо відтворити життя столиці над Дунаєм не лише через призму бідування рідного народу (сюжетний вірш «Помер рекрут в непривітній столиці» Осипа Маковея тощо).
Так, у поезію Олеся, подібно до творів буковинського поета козацького роду Сильвестра Яричевського, ввійшли здобутки європейського мистецтва архітектури, красоти міста: цісарський палац Шенбрун і липові алеї, кірха Св. Стефана, про яку захоплено писала в одному з листів Леся Українка, парк Пратер. Олесь зумів осягнути нові здобутки і в поезії кохання, перелити тремтливим образом у естетичну вічність любовні «незабудь», як хоча б у цьому початковому катрені:
Цілую вас в прекрасну вашу руку…
І може, вже в останній раз
Цей день приносить нам розлуку.
Ах, пані, що на віях в вас…
Олесь уповні володів законами не тільки різномовного віршування, а й уміло передав дух любовного мелосу сусіднього народу приятеля в написаному по-чеськи вірші «Ти була тепер так дуже мила...» (переклад Г. Булаха), на схилі літ закохавшись у Марію Фабіанову. Лірик міг складати вірші також і по-німецьки. Рідною ж мовою Олесь успішно розробляв ще й гумористично-сатиричні жанри.
Репрезентувала їх дев’ята книжка, тоненькі «Перезва» (назва означає частину народного весільного обряд, під час якого учасники дорогою до хати молодого співали веселі, сатиричні й подібні пісні). Збірка вийшла у Відні 1921 р. під псевдонімом В. Валентин. У радянському літературознавстві дослідники мусили «Директивно» взяти на озброєння не цілком коректний погляд на «Перезву» як на сатиричне викриття загалом усієї «петлюрівської еміграції». Проте й сама вона не була однорідним явищем, та й об’єктів сатири в збірці більше — відповідно до кількості справжніх ворогів України, від білогвардійців починаючи.
Автор «Перезви» дошкульно висміяв, продовживши традиції сатиричної поезії кінця XIX — початку XX ст. (І. Франка, Б. Ґрінченка, Г Самійленка, О. Маковея. Лесі Українки, М. Вороного М. Кононенка й ін.) ряд екзильних типів, попсувавши їх за вчинками. Мова про ретроградних «патріотів», а насправді міщан, дивоглядних для Європи козаків-«шароварників», емігрантських егоїстичних «державних мужів» тощо.
Сатирик гостро скритикував і аберативні звички та явища — наприклад, користолюбства й егоцентризму, «рівнин демократизм» що «з хамством нашим зрісся». Автентичність фактів поєдналися у віршах із багатством вимислу, художніми умовностями, гострою критичністю погляду на певні емігрантські кода, а водночас повним неприйняттям радянського тоталітаризму (поезій «Журавлі», птахів, як і поверненців додому, каже Олесь, може «чекати ЧК»).
Те, що пером Олеся й у чужині водили його патріотичні симпатії й антипатії, підтвердила героїзація поетом антимосковських повстанців (вірш «Вели його маленькі, як пігмеї…»), реквієм «Під Крутами». Трагізм доби передано медитативною лірикою вже не просто сумної, як попередня, — трагічної книжки «Кому повім печаль мою» (1931).
У вірші «Вітри і бурі весняні» це вчинено допомогою переосмислення «казематної» поезії Тараса Шевченка («Мені однаково»). Те, чого боявся великий Кобзар, — пробудження України окраденою в огні, — згідно з Олесем, уже сталося. Результатом цього злочину письменник-вигнанець бачить кінецьсвітність подій на чорноземах України, що вимирає цілими селами над барабанну тріскотняву облудної радянської пропаганди, пізнає жах материнського канібалізму («Голод»).
Олесь успішно культивував у творчості різного часу особистісні, громадянські, філософські теми. У «Дивній містерії...» остання розгорнута на засновку опери «Парсіфаль» Ріхарда Вагнера — це мотив пошуку чаші Св. Ґрааля (присутній і в поезії Михайли Семенка).
В самий переддень Другої світової війни Олесь виступив зі збіркою «Цвіте трояндами» (1939). В ній знаходимо не просто чергові рефлекси над долею України й драматичне самоусвідомлення тяжкості кінця на чужині. Ба більше, Олесь компонує наскрізну символічну дію протистояння добра і зла, втіленого в народнофантастичній постаті відьми, сягає вершин трагізму в викінченні вірша-сну «Настане ніч… Затихне місто…».
Поезії ж із п’ятої по дванадцяту емоційно й естетично закорінені в тоні й стилі віршових привітань весни 1917 р. Однак тут лірик натхненно привітав утворення незалежної Карпатської України на чолі зі священиком і письменником Августином Волошиним. Символіку заголовної назви розкриває віршовий пуант «Над всім народом нашим воля Цвіте трояндами заграв». Тож творчу діяльність для дорослих лірик завершив енергійними акордами віри в звитягу походу українського народу задля виборення батьківщині свободи.
Проте в цілому поетична творчість Олександра Олеся в останнє десятиліття в силу низки причин не була активною — він більше працював як дитячий письменник. Не відома вона досі й у повному обсязі: в архівах чекають дослідників і видавців Олесева збірка «Похмілля» — продовження «Перезви», вірші теж вигнанської книжки «Маски» тощо.
Тож, резюмуючи, підкреслимо: образна й емоційна, поезія Олександра Олеся — сягнистий крок уперед української лірики, щира Еолова арфа, струни якої озивалися під доторком вітрів часу то ніжно, то заклично, а то й трагічно. Митця високо характеризує великa, за словами М. Зерова, сила природного ліризму і чутливість до фольклорної стихії, легке віршування. Розмаїтими були його строфіка і ритміка, багатими —звукопис і метафорика. Лірик збагатив словник українських рим чималою кількістю свіжих, — це при тому, що він нерідко вдавався до самоповторів образів, зокрема й звукових, і назагал добір рим (надто часто дієслівних) не був його найсильнішою стороною.
Співець природи, кохання, індивідуальної, національно і вселюдської свободи — трибун змагань за волю, речник державницької і соборної ідеї, тонким психолог, поет роздумів і майстер крилатих виразів, він «заграв ще не чувані пісні», здобув повсюдну популярність, вплинув на наддніпрянських (О. Неприцький-Грановський, Д. Загул, М. Рильський, П Тичина, В. Сосюра, X. Алчевська, О. Кобець та ін.), закарпатських (В Ґренджа-Донський, Зореслав, Ю. Боршош-Кум’ятський) й інших поетів.
В еміграції він був чільним українським ліриком поряд із молодшими побратимами Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Леонідом Мосендзом. Його кращі вірші було покладено на музику багатьма і багатьма композиторами (за Р. Радишевським, вісімдесятьма!), як українськими від М. Лисенка до А Кос-Анатольського так і чеськими, французькими. Не в останню чергу це сталося то му, що Олесь-лірик зумів осягнути той, згідно з його улюбленим філософом Шопенгауером, дух музики, який дає змогу сягнути трансцендентних (незбагненних розумом) глибин людської і народної душі.
