Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

З теплотою і легким гумором про дітей
Степан Васильченко

Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

Васильченко завжди писав для дорослих, але його твори, потрапляючи в коло юних, ставали здобутками дитячої літератури. У його доробку — чимало справжніх перлин про долю сільської дитини, зокрема школяра. Використовуючи досвід І. Франка і Б. Грінченка, М. Коцюбинського й А. Тесленка, Васильченко створив справді класичне оповідання, призначене для юного читача. Теплота в окресленні образу дитини, увага до її внутрішнього світу, наснаження розповіді й описів світлими гумористичними інтонаціями — такі характерні прикмети цих творів.

Уперше до образу сільського хлопчика-школяра Васильченко звернувся в оповіданні «Роман» (1910). Композиційно твір складається з шести малюнків, у кожному з яких розкрито ту чи іншу рису характеру семирічного Романа. Вже з перших сторінок ми симпатизуємо енергійному, непосидючому хлопцеві з сірими жвавими очима, русявим волоссям на голові. «Поважної ходи Роман не знає, поклич його — він підбіжить з підскоком, пошли куди — подасться так, що тільки пісок закурить. Коли сідає відпочити, то вже певно як не на паркан то на гілляці. На одному місці стояти довго може тільки догори ногами» [1, 59].

Серцевиною твору є показ ставлення Романа до школи. ще не будучи школярем, він під вікном класу навчився грамоти, не раз підправляв учнів.

З осені Роман теж стає школярем, з охотою береться до науки. Гумором пройняті ті епізоди твору, де показано безпосередність хлопця під час навчання. Звичайно, вільність у поведінці не може довго подобатися вчительці, однак ідейний сенс оповідання в головнішому, суттєвішому. Дуже скоро здібний хлопець відчув безпорадність в опануванні шкільної премудрості. Справа тут не в дрібному особистому конфлікті між учителькою й учнем, який не може вимовити оте злощасне «перепелята», а в глибокому суспільному антагонізмі між шовінстичною політикою царату й природним потягом людини вчитися рідною мовою. Так, у, здавалося б, звичайній історії звичайного сільського школяра письменник зумів помітити й майстерно передати складне протиріччя суспільної дійсності.

Популярності оповідання сприяла також майстерність у розкритті образу головного героя. Роман показаний у динаміці, дії, всі його вчинки психологічно обумовлені, мова його мальовнича колоритна. Вже тут виразно окреслилися найголовніші риси таланту письменника — чарівна прозорість розповіді, в глибині якої пульсує щира схвильованість автора, вміння обіграти найхарактернішу деталь, надати художньому малюнкові виняткової чіткості. Потрапивши в гнітючу атмосферу механічного незрозумілого зазубрювання, постійних прискіпок учительки, кмітливий малюк стає «болваном» — перепоною, що завершила долю Романа-школяра, стала незрозуміла вимова змалечку зрозумілого слова.

Твори Васильченка про дітей, незважаючи на те, що йдеться в них, буває, й про важке, навіть трагічне, вражають світлою, життєствердною настроєвістю. У такому підході до зображення дійсності виявлялися ідейно-естетичні погляди письменника. «Показуючи життя своїх персонажів, — писав він у мемуарах, — я вважаю за неприродне малювати їх, їхнє життя одними сумними фарбами» [4, 58].

Одним із найкращих творів Васильченка про будні й свята школярів, про той цікавий період у житті підлітків, коли вони вступають у пору першої юності, є оповідання «Циганка» (1911). Композиційно-сюжетним центром твору є образ Галі, жвавої, веселої овчини, що ясною зорею пролинула на фоні гамірних шкільних днів, глибоко запавши в серце не одному старшокласникові. Через ставлення до новенької школярки з чорними очима, обрамленими довгими стрілчастими віями, розкриваються образи багатьох її ровесників, адже ж саме вона, «Циганка», внесла бентежне сум’яття в колись дружній гурт. Письменник цнотливо простежує за першими сердечними поривами Галі и Грицька, з тонким художньо-педагогічним тактом здійснює психологічні «розкопки» в юних душах. Зміст твору, проте, далеко ширший за історію Галі й Грицька. Перед читачем проходить низка картин безжурного буття школярів. Навчання в класі, прогулянки до осіннього гаю, веселий гамір на ковзанці чи засніженій гірці, виконання домашніх завдань, спільне життя на приватній квартирі — кожен з цих епізодів виписаний з тонкою спостережливістю. Письменник уміє помітити й правдиво передати ті деталі й штрихи в характері, поведінці дітей, що вказують на їх вікові, індивідуальні особливості.

Твір викликає також інтерес показом духовного змужніння школярів. Воно відбувається під впливом різних чинників (деякі з них, як, скажімо, схвильоване читання Шевченкової поеми, відтворені, справді, майстерно) протягом тривалого часу. Тому й не здається чимось несподіваним, що недавні бешкетники, закінчуючи школу, бачать себе вже у новому житті. Поєднання щирого ліризму з лукавим гумором надає розповіді неповторного тембру.

В своїх оповіданнях Васильченко завжди звертає увагу на щирість, природність дій, вчинків дітей, на чистоту й шляхетність їхніх помислів, бажань, поривань. Людяний світ дитячої душі виступає в письменника своєрідним критерієм в оцінці відповідних життєвих явищ. Тому так вражає той гострий соціально-психологічний контраст між душевністю дітей і гнітючими умовами їхнього існування, зображений в оповіданні «Дощ» (1912).

Протиприродно, щоб дитина думала тільки про шматок хліба. А трійко малюків наймички ніяк не можуть дочекатися з роботи матері. Тим хлібом, що їм залишила ненька, вони вже й поснідали, пообідали, а вечір ніяк не наближається. Етюд вражає композиційною довершеністю. В ньому чітко виділяються три картини — короткочасний грозовий дощ, принишклі у землянці виснажені діти, голодне виглядання проїжджаючих шляхом, об’єднані єдиним задумом, поетичним ритмом. Доля дітей особливо чітко — за контрастом — відтінюється пейзажними описами.

Весь твір сприймається читачем як щире вболівання письменника-демократа за знедолене дитинство. Авторська схвильованість майстерно передана за допомогою виразних портретних штрихів, природністю мовної характеристики, недвозначністю громадянської оцінки суспільного явища. З цього погляду оповідання «Дощ» близьке до аналогічних творів Б. Грінченка («Сестриця Галя»), М. Коцюбинського («Маленький грішник»).

Як відомо, спроби психологічного опрацювання традиційних тем помітні вже у Марка Вовчка та Панаса Мирною, проте заглиблення у внутрішній світ героїв, показ дійсності крізь призму їхнього сприймання стає визначальним прийомом для прозаїків початку XX ст., які намагаються передати найтонші резонанси внутрішніх переживань персонажа. А звідси — й акцентування уваги на якійсь характерній ситуації, на стан душі в певний момент.

Герої оповідань «Свекор» (1911) та «Басурмен» (1919) наділені характерними рисами селянської малечі. Це спостережливі, кмітливі хлопчаки, один з яких любить розсудливо «старувати», а другий сперечатися з матір’ю, хоч обидва вони в усьому залишаються дітьми. Новелістові вдалося переконливо розкрити ту сторону дитячої психіки, яка характеризується органічним поєднанням реальних вражень, спостережень із дивовижним світом вигадки. Тонко переплітаючи авторську мову з роздумами хлопчика, письменник уводить читача в розмаїтий світ дитячих мрій, тонко передає блискавичні зміни в настроях дитини.

З новел Васильченка постає картина життя українського села початку XX ст., його соціально-політичне пробудження, визрівання в народних масах волі до боротьби за оновлення життя.

Чимало творів просякнуті протестом проти переслідувань царською владою народних учителів. З оповідань «Вова», «Над Россю», «Чарівний Млин», «Вечеря», «З самого початку», «Гріх» постає галерея образів народних учителів дореволюційного часу. Один з них прибитий безправним, злиденним життям відмовляється від благородних мрій та ідеалів, без надії на краще майбутнє, морально опускається, мириться з долею. Такий учитель Антін Вова («Вова»), що «жадав всього прекрасного, чесного», але, не зумівши перебороти труднощів, з розпачу пристав до товариства п’яниць — писаря та урядника.

Воблий («Над Россю») вислужується перед начальством, дбає лише про свій добробут. Цим людям письменник протиставляє чесних, благородних учителів, які над усе ставлять служіння народові, захист його інтересів. Таким є головний герой оповідання «Над Россю» Райко. «...Було — кого громада посилає до губернатора — Райка, хто свариться з посередником або з приставом — Райко… Або, пам’ятаєш, якого наробив ти колись тарараму, коли виїздила екзекуція в Григорівку» [1, 146] — згадує про діяльність Райка його давній знайомий. Ніякі утиски не змусили Райка стати на шлях прислужування начальству.

З любов’ю змальовано образ молодого вчителя Ярошенка в оповіданні «Чарівний млин». Батюшка хотів би приборкати волелюбного юнака, одруживши його з своєю дочкою, зробити з нього такого ж сіяча темноти, як він сам. Але постійні переслідування, доноси батюшки не зламали молодою вчителя. Лише одного разу, в хвилину душевної слабкості, майнула перед ним спокуслива думка:

«Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь з голови все те, про що марив самотніми ночами — будеш найщасливішим з усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні — як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство» [1, 195].

Та в цю мить до вчителя донеслись чисті голоси школярів, він відчув, що довіку буде вірним другом школи, дітей.

Як учитель і громадянин, Васильченко вболівав за культуру українського народу, за його мову, що зазнавали переслідувань чиновників. «Вільне, творче слово —це душа кожного народу», —вважав письменник. В Україні «забите було слово — і край лежав сотні років мертвою цеглиною» [4, 82].

З сумом вгадував митець про страшні часи, коли доводилося йти до українського слова «заказаними тернистими шляхами», коли рідне слово «не тільки не пускали в школу, але виганяли з ужитку і казали, що «украинского язика нет, не было и быть не может»; часи зневір’я, коли «слабодухі з наших рядів махали рукою й казали: нічого з цього не вийде», коли ми не надіялися бачити за свого життя рідної школи» [4, 83].

У творах Васильченка національно-мовне питання посідало чільне місце. Письменник вірив у підростаюче покоління і все свідоме життя заохочував своїх учнів і читачів вивчати рідне слово, леліяти його, щоб «усім гуртом підняти його на височінь» [там само ]. Твори письменника («Басурмен», «Увечері», «Свекор», «Дома», «Мороз», «Роман», «Королівна», «Пацанок», «Циганка») і нині виконують цю важливу місію.

У змалюванні дитячих персонажів письменник виявив багато теплоти і спостережливою, його маленькі герої допитливі, наполегливі, життєрадісні, тому привабливі. Характерною рисою таланту Васильченка, що надає його творам особливої чарівності, є поетизація звичайного, повсякденного життя. В новелі «Свекор» центральним персонажем є малий хлопчик Василько, що любить «старувати». Він так входить в роль дорослого, що не помічає жартів батьків, серйозно приймаючи їхню пропозицію одружитись. Уся новела — то жива сценка, овіяна своєрідною поезією родинного життя. Живий образ пустотливого хлопчика Семена виступає в новелі «Басурмен»: тонко розкрито тут своєрідне поєднання фантастики і дійсності, характерне для уявлень дитини раннього віку. Маленьким героям Васильченка властиве здорове життєсприимання, вони виявляють здатність до рішучих дій. Дівчинка Устина з новели «Волошки» не мириться з моральним падінням близьких їй людей. Переживши першу болючу драму, що «несподіваною бурею пролетіла по дитячій душі», йде з дому шукати кращого життя.

Цікаве вирішення підліткової проблеми спостерігаємо в повісті «Циганка», в якій на фоні шкільного життя розгортаються взаємини головних персонажів твору — сина залізничного сторожа, найздібнішого учня Грицька та дівчинки Галі, котру за смугляве личко та темні коси прозвали «Циганкою». 3 розвитком сюжету тема дитинства в творі «Циганка» переростає в тему формування молодого покоління. Діти підростають, дорослішають, міцніють їхні почуття, стають серйознішими інтереси і прагнення; глобальними бачаться плани на майбутнє; стає усвідомлено-глибшою підготовка до реалізації своєї заповітної мети — людського щастя. «Новий чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло, замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ..» [1, 181] — так завершує письменник розповідь про кінець дитинства і початок юності своїх героїв, сповнених життєствердної сили, готових до нового життя.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.