Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Нове життя — нового прагне слова. Пореволюційна творчість
Степан Васильченко
Всі публікації щодо:
Васильченко Степан
Українське письменство початку XX ст., продовжуючи художні традиції попередньої доби, досягло ідейно-художнього рівня багатьох західно-європейських і російської літератур. У статтях, оглядах, навіть у рецензіях на окремі літературні твори, стали порушуватися теоретичні питання про творчий метод, стиль і форму, яка докорінно відрізняла пролетарську літературу від дореволюційного письменства.
Підтримуючи потребу збагачення і модифікації художнього відображення дійсності усіх рівнів форми і змісту, Васильченко рішуче виступає проти експериментів неокласиків футуристів, які, наслідуючи європейців забували про національну традицію. Марксистська критика, вражена алегорією на саме слово «нація», «національна традиція», дорікала Васильченку за «вузьке коло спостережень» і «вузьку» тематику, «сіреньких героїв» і «хуторянство», вимагаючи від нього «великої форми» і «нового змісту».
Добре розуміючи, що від «пустоголового шуму» таких «борців» за пролетарське мистецтво нічого, крім шкоди не можна чекати, Васильченко в автобіографічних записках «Мій шлях», у листах виклав своє розуміння характеру і завдань літератури, розтлумачив своє «хуторянство» та «просвітянство», «примітивність незграбність форми». Навпаки, — спростовує він, — майже всі критики визнають майже високу майстерність, чудову мову, імпресіонізм, символізм модерний стиль, що дорівнює з цього погляду мої оповідання до новел найновіших першорядних європейських письменників. Де ж воно те хуторянство? Невже тільки в тому, що сюжети для своїх творів я беру із сільських та хуторських глибин?..» [1 36]
Відчуваючи любов до свого народу, керуючись художнім чуттям і здоровим глуздом письменник зобов’язаний брати сюжети з близького і добре знаного йому матеріалу. Відбивати правду реального життя, схоплювати й пропагувати його внутрішні визначальні тенденції — цим шляхом Васильченко йде у своїй творчості до смерті.
На матеріалі живих спостережень, винесених з педагогічно-виховної діяльності в одному з київських дитбудинків у післявоєнні роки, виникло оповідання «Приблуда» (1925). Васильченко одним з перших у новітній літературі порушив тему виховання безпритульних дітей показав те нове у їх свідомості, що свідчило про соціальні зміни, викликані післяреволюційною дійсністю.
Непривабливий вигляд має пристановище для дітей-сиріт будинок — закурений, обідраний з побитими-перебитими шибками, дірявим дахом. У кімнатах холодно, діти сплять по троє на одному ліжку, не вистачає ні одягу, ні взуття, щоденною проблемою є шматок хліба. Зримо виділяючи ті злигодні в умовах повної розрухи, штор, однак, підкреслює, що малолітні господарі будинку не опускають рук. Діти намагаються жити по-новому, керуватися принципами нової моралі, нової етики. Особливо яскраво це виявляється у звичайній історії з безпритульним Мишком, який одностайно був прийнятий до гурту.
Усе оповідання насичене щирим гумором, з теплою усмішкою зображено епізоди буття вихованців, авторська розповідь забарвлена іронічними ситуаціями. Коли діти обідали, то здавалося, що лив дощ: «...шумило, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов, лусне десь по лобі ложка, хтось з малих кусне сусіда за ухо — короткий виск, знову до роботи».
Атмосфера нового життя проймає новелу «Червоний вечір» (1932). Малюючи село перших революційних років, письменник обирає незвичайну ситуацію змагання школярів з забобонами, заперечення того «святкового» настрою, який, здавалося, оповив хати людей густим туманом. В основі конфлікту — викриття шарлатанства якогось доморощеного «святого». Розвінчуючи «чудо», що відбувається біля церкви, автор акцентує увагу на новій свідомості дітей. Нелегко школярам протистояти «дикій», «темній» силі, що зростала протягом віків, все ж таки саме вони тверезо дивляться на життя, бо здобуті в школі знання стали для них незламною опорою у боротьбі проти забобонів.
Повість «Авіаційний гурток» (1925) цікаве явище української дитячої літератури. Традиційну «шкільну» тему Васильченко розробляє тут у новому аспекті. Він підкреслює потяг дітей до знань, до опанування технікою. Сюжетним стрижнем твору є події, пов’язані з виготовленням учнями літаючої моделі аероплана. Гурток школярів виходить переможцем у поєдинку з скепсисом, недовір’ям, темнотою, а це ще раз засвідчує нездоланність паростків нового життя.
Серед гуртківців письменник вирізняє кількох хлопців — Петра, Матвія, Андрія, яких об’єднує спільна мрія, зближує праця в шкільній майстерні. Якщо перші два образи окреслені дещо однолінійно, то Андрій наділений тими індивідуальними якостями котрі запам’ятовуються. Палкий, невгамовним, він гаряче реагує на недоброзичливе ставлення до їхнього плану, але у праці над моделлю швидко забуває образи, діло в його руках кипить. Важко переживає він свій необдуманий вчинок, працею спокутує помилку. Мудрим наставником молодих авіаторів зображено вчителя Петра Михайловича.
Повість Васильченка була написана на злобу дня як своєрідна агітація на допомогу розвитку повітряного флоту, тому окремі її місця позначені публіцистичною декларативністю. Проте вона була одним з тих літературно-мистецьких явищ, що відкривали новий типi людини, вірно передавали життя, настрої і мрії учнівської молоді.
І хоч повість «Олив’яний перстень» (1927) теж написана на «шкільному» матеріалі, однак ідейний зміст її значно глибший від інших творів цієї тематики. На це вказувала назва одного з варіантів — «Гості з міста (Змичка)». Письменник виходячи з реального життя, намагався втілити в образній формі одне з важливих політичних гасел того часу — необхідність зміцнення єдності між трудівниками міста й села
Розповідь про незвичні канікули київських учнів — Валі, Віті, Кості в селі під Лубнами, про те нове, що відкрилося міським підліткам у сільському житті, про щирість взаємин з сільською молоддю, про перше юнацьке кохання ведеться Васильченком у характерному поетично-гумористичному дусі. Влучністю спостережень, яскравістю барв позначені картини природи. Малюючи красу літньої ночі, письменник майстерно виділяє найпрозаїчніші реалії шляхом незвичного їх показу. Нам запам’ятовується блідо-зелена листата «шерепа-капуста», яку обмережив місяць «золотими ниточками», гарбузиння, в якому стоять «калюжки розтопленого золота», «ряди голованів-соняшників, що розійшлися по межах, мов що загубивши». Часом ці об’єктивні описи переростають у схвильований ліричний відступ «подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що «під тином у старій ряднині», блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що у світі немає їм рівних. Отоді відчуєте ви таку поезію, що аж серпе од неї заб’ється. А особливо після голодного року». У таких описах лірична схвильованість природно поєднується із щирим гумором, ці тональності доповнюють одна одну налають зображуваним картинам чарівної свіжості й м’якості.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами — королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через ліс у маленьке віконне.
Багато спільного є між пореволюційними оповіданнями «Авіаційний гурток» (1925), «Приблуда» (1925) та повістями «Олив’яний перстень» (1927) і творами, написаними ще до революції. Все ж впадає в око те нове, що відбив письменник тепер. Насамперед — це нова духовна атмосфера тогочасного життя. Ця атмосфера охоплює всіх героїв повісті «Олив’яний перстень»: підлітків міської школи (Вітя Барановський, син робітника, захоплений технікою, надопевно, майбутній інженер, Валя Ліщина «відповідальний редактор» стінгазети школи, типовий інтелігент, майбутній учений; піонерка Соня, зайнята «політико-виховною роботою» на селі), сільських дітей і дорослих (красуня Настя Бондар, «шалапутне дівча», в яку по черзі й водночас закохуються всі; її брат Василь — типовий селянин, господар, що вміє шанувати «святий хлібець»). Вона, ця атмосфера, не обминула навіть діда Маркіяна, «глобалізувавши» його думки до міжнародного масштабу. Що затіває Чемберлен, Ліга Націй? — ось проблеми, які займають діда. Ця атмосфера окрилила юних героїв, розширила можливості виявлення їхніх здібностей і талантів.
«Олив’яний перстень» — це перша новітня повість в українській літературі — гімн красі, праці і мудрості життя. Як і всі попередні твори, написана з любов’ю і досконалим володінням теми, а саме: сільського життя, побуту, праці, психології селянина, його душі.
Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко уособлює народного учителя, в якому поєдналися проникливий лірик, дотепний митець і досвідчений педагог-вихователь, здатний ненав’язливо, з незмінною доброзичливістю й тактовністю сказати юному читачеві на початку його життєвого шляху потрібне слово у свої творах: оповіданнях, повістях, драматичних творах і сценаріях.
Як художник, Степан Васильченко свідомо ставив своєю метою розвиток шевченківських традицій, поєднавши проникливий ліризм і загострене почуття правди і прекрасного. Шляхетний, принциповий, самовіддано працьовитий, безмежно люблячий Україну, Васильченко все життя трудився в ім’я свого народу. Він став справжнім майстром слова, збагативши українську літературу творами високої проби.
