Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Павло Савченко (1887-1920)

Павло Савченко. Хто пам’ятає цього українського поета, який жив і творив на крутому зламі XX ст.? 28 липня 1987 року виповнилося 100 років з дня його народження, та прожив поет усього 33 роки.

У відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР гортаю його рукописи, переважно учнівські зошити в лінійку і клітинку, вдивляюся в його розлогий, сміливий почерк, вчитуюся у його поезії, вписані ним у зошити переважно чорним чорнилом. Ось вірш під назвою «6 липня».

Сьогодні день, яким повік

Пишатись буде чоловік,—

Сьогодні двадцять шостий рік

Над чолом генія протік.

Чотири роки ще — і світ

Побаче дивний самоцвіт,—

Новий об’явиться піїт,—

Тепер він — схований в пісок

Премудромовчазний струмок.

Легко підрахувати, що цей вірш був написаний у 1913 році і присвячений самому собі — на день народження. Почувається легке іронічне ставлення до себе, але водночас і молодеча впевненість у своїх творчих можливостях, надія на поетичну славу і визнання. Чому через чотири роки? Важко сказати, можливо, поет сподівання свої пов’язував із 30-річним віком. Та якщо мислити в руслі символізму, який сповідував Павло Савченко, то легко вхопитися за ідею про геніальне передбачення поетом історичного 1917 року - року Великого Жовтня. Але це було б надто наївно і суто... символічно. Поет не був соціально зірким митцем, не був чітко політичної орієнтованою людиною. Правда, у вірші «Передсудне» він висловив своє передчуття революційних змін, які визрівали і бродили в настроях і свідомості народу. І в цьому щирому переконанні неминучості настання цього великого, судного часу і жила творча надія на утвердження талановитого митця серед творців і співців нової соціалістичної дійсності.

Не казитимуться громи,

Не розколеться земля,—

Лише стане ясно, хто ми

Й нащо молот в коваля.

Лише очі новим блиском

Згідно займуться у нас.

І помутиться, що близько

Час великий, судний час.

Та розігнуться ще спини.

Цей вірш Савченко написав 19 березня 1910 року і назвав, серед чотирнадцяти кращих, на його думку, поезій, записаних ним в учнівський зошит, «гідним до випуску в світ».

Емоційно чутливий, спраглий на нове, незвичайне, юнак ніяк не може змиритися з нудним бездуховним вчителюванням у селі — переконливо про це свідчать його щоденникові записи. Тому він із захопленням сприймає вістку про призов до армії: «Ура! Мене покликано нарешті! Нарешті я зможу скинути з себе великий тягар енергії, що так тисне мене тепер! Серце — бомба, серце — пороховий погріб!..»

Він не задумується над тим, що собою являє ця імперіалістична братовбивча війна, яку вела царська Росія. Поет мріє про подвиги, про гарненьких сестер милосердя, які будуть схилятися над його пораненим молодим тілом...

Та головне, йому обридло вчителювати, тому у листі до своєї майбутньої дружини Галини Ревінської зізнається: «Я всі жахи війни приймаю не вагаючись».

Водночас Савченко викохує в собі почуття мистецької самотності, виняткового естетичного «осиротіння», яке підсилюється нерозумінням його, як митця, огортає і свої настрої, і поетичні візії передчуттям близької смерті (у селі Деркачі в 1914 році малює в зошиті могильний хрест, на якому записує: «Під сим хрестом лежить П. Савченко»), з особливою душевною розчуленістю переймається змінами пір року, «ловить» образами і поетичними ритмами настрої дня.

П. Савченко багато працював над розширенням, як кажуть тепер, свого культурного кругозору. У рукописних фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР під номером 54 зберігаються зошити, в яких записані твори О. Олеся, Б. Грінченка, В. Самійленка, С. Черкасенка, А. Кримського, Панаса Мирного. Поет конспектував прозові і драматичні твори, робив дуже цікаві, на жаль, ніким до сьогодні не вивчені і не використані етнографічні записи. Роздумуючи над принципами і засадами майбутньої народної освіти на Україні, Павло Савченко мріяв про таку школу, яка була 6, цитує він Я. А. Коменського, «великою майстерністю людяності», а її учні «добре знали історію України, а також і географію та етнографію, і поруч з цим найголовніше завдання збудити в них щиру любов до свого рідного краю».

Поет випробовував себе в жанрі епіграми, жартівливого експромту, з особливою наполегливістю шліфував свої вірші російською мовою, які певною мірою мали наслідувальний характер, оскільки він був під великим впливом російських поетів-символістів. Про те і в цих віршах художницький талант поета постає самобутнім.

На початку 1920 року пенікінська куля обірвала життя Павла Савченка.

Ой не сійтесь, роси,

На сухі покоси,

На колючі стерні,

На різкі піски,—

Що за вами, роси,

Та весь край голосе,

Журяться барвінки,

Тужать квітники.

Ви до їх всміхніться,

Ви на їх спустіться

Засівом перловим,

Дощиком рясним.

Після дня варкого,

Після дня тяжкого,

Короткої ночі

Часом ранковим.

(15 лютого 1909 р., Кровне)

ПОГЛЯД

За нами пожежа шаліла,

Круг нас танцювали чорти.

Осиковим листом тремтіла

Рука твоя й ти.

Назад не було повороту,

А рай наш далеко ще мрів.

І чув я на серці скорботу,

І в думах сумнів.

Твій погляд вернув мені спокій,

Твій погляд розвіяв печаль:

Дивилась ти в морок глибокий,

Дивилась ти вдаль.

(1918 р., Німеччина)

НА ПОЛІ

Надо мною небеса погідні,

Вколо мене зрошена трава.

Щось таке далеке й разом рідне

Хоче пригадати голова.

Де я бачив се бездоння миле,

Сю лагідність і безоблик сей?

Пригадати б, заки чорні крила

Не закрили знов мені очей.

Поможи-бо! Натякни-бо! Брате!

Ти не чуєш! Втім, я, може, й сам.

Це чиїсь... очата, так... очата,

Се очата десь далеко там.

(25 червня 1918 р.)

ВЕСНА

З-поза тюля білих хмар

Прозирає просинь яра,

На ріллю, на ліс, на яр

Риза впала.

В річку золота згори

Капле срібло щиродзвонне,

Прилетіли, прибули Жайворони.

Ніжних пахощів вино

Хилить голову на груди,

Розлетівся геть давно

Біль зануди.

Всесвіт — келих, повен вщерть,

Переповнений медами.

Пийте з нього, смертні, геть

До нестями.

(26 лютого 1916 р., Деркачі)

ПЕРШИЙ СНІГ

Як розвиднилось ураз

В склепі грудневого будня!

Першим снігом тішить нас

Небо грудня.

Тішить душу, бавить зір,

Пестотливо щоки коле,

Замолочує простір

Брудноголий.

Пада сніг, і цілий день

У душі моїй лунає:

Так, буває, цвіт з вишень

Опадає.

Білий цвіт під тиховій

Та при сонячній годині

На далекій, на твоїй

Україні.

(Липень 1917 р., Німеччина)

ЖАЛЬ

О, як мені, о як мені з тобою бути,

жалю мій!

О, як мені тебе, мій кревний,

вгамувати!

Якою цяцькою прогнати веред твій,

Якими люлями заколихати?

Невже ця яр, невже ця яр, що скрізь

потоком розлилась,

Тебе, моя дитино, більше не втішає,

Краса небес у тихий вечоровий час

Твоїх очей невже не привабляє?

А плюскіт хвиль, а плюскіт хвиль річних,

сріблястий і ясний?

А шум борів могучих стоголосий?

Відколи став до всього ти такий

глухий,

Яких нових мелодій слух твій просе?

То був лиш сон, то був лиш сон,

ніколи не здійсниться він, Вгамуйся, серце.

(1912 р., Велика Писарівка)

ВЕЧІР

Гаснуть, никнуть ясні спиці

Золотої колісниці.

Зачиняються ворота,

Замикаються замки.

Раді жебрать, ради бога,

Йдуть черниці по дорогах —

В саму стелю небозвода

Підняли свої свічки.

Я ловлю останні блиски

Колісничої колиски.

Обминаю чорношатих

І ховаюся від них.

А тому, хто кине докір,

Що скупий я і жорстокий,—

Доведеться завтра взнати

Про помилку і про гріх.

(20 грудня 1913 р.)

МІЙ ЖАЛЬ

Жаль мені хвиль, що ніколи

не сплинуть

На океані.

Зор мені жаль, що в безмежностях

гинуть,

Долі незнані.

Жаль мені дум, що в душевних

темницях

Тліють-нудяться.

Снів мені жаль, що могли б пересниться

І не присняться.

Жаль-мені рим, що під галас буденний

Квилять безлунно.

Сил мені жаль, що в мені і круг мене

Сховані трунно.

(23 листопада 1912 р.,

Велика Писарівка)

ЖАР-ПТИЦЯ

Летіла жар-птиця небесним шатром,

Губила жар-птиця перо за пером.

І падали пера жар-птиці згори

На ріллі, на луки, на чорні бори.

І падали пера жар-птиці на низ

Блискучими полами ангельських риз.

А ми дивувались, і кожному з нас

Хотілося ще їх побачить хоч раз.

(7 березня 1917 р.,

Деркачі)

ЗОЛОТІ БАТОГИ

Золоті батоги над землею свистять,

Золоті батоги Огнедара.

По шляху, по дорозі потоки біжать —

Баранів злоторунних отара.

По шляху, по дорозі, по чорних полях

Барани злоторунні стрибають.

Золоті батоги — подарунок для прях —

Од їх рук по дорозі лягають.

Завтра вийду і я на розлогі лани

Батоги Огнедара збирати.

Ви побачите їх, тільки будуть вони

Вже словами моєї сонати.

(Жовтень 1913 р., Деркачі)

ОСІНЬ

Сиві хмари з північного краю,

Журавлів попід хмарами зграї.

Низом жовтого листу танок

Від весільних весняних мелодій,

Тільки спомин солодкий та й годі

Заплітається в лиштву думок.

Отже, далі, зрадливі гусята?

Я минулого милого свята

Не ображу утечею геть.

На покинутім цвинтарі-долі

Сповіщу я пророцтво бадьоре:

Переможе життя, а не смерть.

(З вересня 1912 р., Деркачі)

Я останній усміх зірки,

Переможеної сміхом

Молодого,

Золотого,

Світлочолого дня.

Я тихенький, повний скарги,

Умираючий відгомін,

Цілування

На прощання

Двох закоханих сердець.

Я в якійсь поемі-казці,

З ласки автора якогось,

Необхідний,

З цілим згідний

Елегійний епілог.

(З грудня 1912 р., Деркачі)

О білий мармуре жорстоких рук!

О маче уст, ні разу не цілований!

Кладуть знесилений до мук,

Розлукою зхрестований.

Як приторкнуся, пальчики, до вас?

Як пригублюся я до вас, уста червоні?

Поклав тавро своє на мене час,

І я стою на рубіконі.

(28 лютого 1913 р.,

Деркачі)

І сталось те, що ще осталось,

Щоб статись чи не статись,

Боялась ти, та перестала

Перед світом боятись.

І був покіс, як шовк м’якенький,

І так блищали роси,

І на постелі зелененькій

І в пишних твоїх косах.

І як потому ми жаліли,

Що схід почав займатись,

І як розстатись не хотіли,

Як час прийшов розстатись.

(19 серпня 1910 р.)

СТЕРНЯ

Над жовтим трауром стерні

Ласкавість синьої пустині...

Се ти спинила на мені

Своїх очей весняні дні,

Озера сині.

Чого ти хочеш? Чудеса.

Давно невернено пропали.

Ніхто вже з тих не воскреса,

Кого підрізала коса,

Їх доля — мари.

(17 липня 1912 р.)

МАКИ

На заході — хмари,

Хмари — не маки.

Твої личка ярі

Теж не маківки.

І в твоїм серденьку,

Серденько моє,

Чую помаленьку

Маково стає.

(10 серпня 1910 р.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.