Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Свято громадянської совісті

Нема нічого справедливішого і закономірнішого, як те, що всерадянське свято «В сім’ї вольній, новій» концентрується сьогодні навколо славної запорізької землі, що відбувається воно під веселкою Дніпрогесу, в світлі очей нинішнього стале- варного та й колишнього січового козацтва, недалеко від Хортиці, історичного серця України. Якщо плоть Шевченка народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорозькою демократичністю, непокорою та болестями народного лицарства, яке воювало не за оксамити й кармазини, не за «таляри й дукати», а за честь королями й царями, ханами й султанами плюндрованої вітчизни. Це правда, чим зрілішим ставав геній Шевченка, тим чіткіше бачив поет різницю між гетьманами і сіромашним запорозтвом, тим більшою була його ненависть до «рабів» та «підніжків» імперського престолу, до тих, сказав би Пушкін, високоповажних хохлів, які «прыгали в князья», а то й до звичайних запорозьких горілчаних пляшок, що в системі царської бюрократії оберталися в «мерзенних каламарів». Але ніколи Шевченко не зневірився в любові до запорозького феномена нашої історії як до гордості, символу й незамуленого джерела духовних сил українського народу. Він возвеличує не так воїнські, як моральні якості запорожців, пам’ятаючи, що були серед їхніх ватажків праведні й великі мужі, такі як Хмельницький і Богун, Підкова й Наливайко, Трясило й Остряниця, легендарний Гамалія і не названий, але живий у віршах Шевчевченкових Калнишевський.

Сказав Іван Франко: для свободи Росії Шевченко зробив не менше, ніж десять визвольних армій. А ті армії — то, власне, козацькі полки, кістьми яких цар «болота засипав», але не поборов їх, бо увійшли вони з усією зброєю й відвагою в душу геніального поета, а звідти вийшли невмирущими рядами слів з іншою зброєю, але з тією ж таки відчайдушною самопожертвою і сміливістю.

Немало Шевченко зробив для Росії, але й Росія зробила для Шевченка немало. І сьогодні, і завжди згадувати будемо із вдячністю російських інтелігентів Жуковського і Брюллова, Виступ па відкритті Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» в Запоріжжі, 9 березня 1987 року.

Венеціанова й Вієльгорського, Добролюбова й Чернишевського, Огарьова й Герцена, бо ж одні викупили молодого Шевченка з кріпацтва, а інші вже безсмертного захистили від хуторянських, вірнопідданчих мірок та оцінок.

Будучи гарячим патріотом і пророком вільної України, Шевченко є одним з найвидатніших в історії людства проповідників єднання рас, племен і націй, глашатаїв світової дружби народів. Шевченко чув страшну тишу, яка лежала, як могильна плита, на просторах «від молдаванина до фінна», і збагнув, що немає ні індивідуальної, ні національної окремо взятої свободи. Поет знав: так само, як він, вибавлений з кріпацтва, не має справжньої волі, допоки його народ у ярмі, так і будь- який народ не може бути вільним, допоки більша чи менша частина людськості перебуває під чиєюсь кормигою.

Буде бите

Царями сіянеє жито,

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатиє царята...

І на оновленій землі

Брага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Тут мова йде про царів і царят не однієї монархії, а світової феодальної системи, тут мова йде не про національні терени, а про Планету. А «люде» в даному контексті — це «народи». І в «Заповіті» Шевченко звертається не тільки до українців.

Загальнолюдська Шевченкова жага виникала від спекоти його соціальної ненависті до гнобителів, до панства, до «всесвітніх шинкарів», які торгували, та й нині торгують національною свободою. Він ревно молився, та не до того Бога, який, за геніальним висловом Некрасова, позаздрив Шевченкові й забрав у нього життя, а до зовсім іншого:

Царів, кривавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

Поезія Шевченка — це блискавиця, яка провіщала наближення гуркоту революції. Не чути було ще грому, а вона вже квітнула в небесах. Та вогненна квітка не гасне в душі, вона викликає бажання дихати озоном, переживати радощі онови. Великий поет живе у всіх революційних діяннях, але насамперед — у витворюванні такої атмосфери, в якій панує правда і справедливість.

Все, що тепер відбувається в нашій країні: наступ на поверхневе, лицемірне, пристосовницьке мислення як в економіці, так і в будівництві культури, доскіплива увага до болісних екологічних, соціальних та національних питань, демократизація й нетерпимість до тих, хто звик жити (і то дуже добре жити) за чужий рахунок, — усе це веде нас до Шевченка чи, точніше, усе це змикається з його етикою, з його проповідями справедливості й свободи. Як же нам, западаючи інколи в летаргію байдужості, цинізму, лінивства, не згадати Шевченкові рядки:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого: однаково —

Чи жив, чи загинув!

Шевченко будить нас до свідомого й чесного життя. Він викликає гордість за людське достоїнство, за мужність і велич людського духу, він і сьогодні творить із нас людей, вдихаючи в глиняну й боязливу плоть вогонь сумління і правдолюбства. Він вимагає, щоб у нас була одна правда і для трибуни, і для сповіді перед другом. Він жадає, щоб ми залишили на цьому світі прекрасний слід наших болінь, нашої боротьби, нашої праці. Отже, починаємо Шевченкове свято — свято любові до Батьківщини, свято громадянської совісті.

1987