Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Совість і доля

Тарас Шевченко писав: «Малою сім’єю / зійшлись чехи, взяли землі / з-під костра і з нею / пішли в Прагу. Отак Гуса / ченці осудили, / запалили... та Божого Слова не спалили...»

Сьогодні родиною зібралися представники багатьох націй, щоб на батьківщині Яна Гуса, не просто героя, а одного з натхненників Шевченкової творчості, розпочати форум «Від серця Європи до серця України», присвячений 175-м роковинам з дня народження українського Прометея. Глибоку вдячність за цю міжнародну Шевченківську академію висловлюємо Спілці письменників Чехословаччини, батькам міста Праги, урядові республіки від імені учасників свята, а також, і насамперед, від імені в Україні і за її межами сущого українського народу, для якого Кобзар — совість і доля.

Не згоріло «Боже Слово» у Констанці. Не захолола земля з-під кострища, на якому билося охоплене полум’ям серце «єретика», обгоріле та неспопеліле «Євангеліє правди». Воно пульсує у клекотливих ритмах гуситської пісні, в історичних діяннях чеського державного народу, в переливах матерії слова, яке підняли до світових висот Карел Гавлічек-Боровський і Ярослав Врхліцький, Ян Неруда і Сватоплук Чех, Карел Чапек і Ярослав Гашек, Владислав Ванчура і Зденек Неєдлий, Вітезслав Незвал і Ярослав Сайферт, Іржи Волкер і Петр Безруч, Владимир Голан і Фратішек Галас.

До цієї великої літератури ми всі, і передовсім представники України, приходимо сьогодні з творчістю Тараса Шевченка, який так само, як Гус, згорів у петербурзьких казематах та на барханах казахської пустелі. Приходимо не для знайомства: ми знаємо чеську літературу давно, а задля того, щоб зміцнити свою віру в справедливість, в ідеали справжнього, а не пофальшованого братерства націй, щоб при палаючому слові великого пророка ясніше побачити суть нашої перебудовчої доби.

Тарас Шевченко молився, «щоб усі слав’яне стали добрими братами». Це була мудра молитва, але в ідеї слов’янської співдружності поет шукав чогось значнішого, ніж могло дати ідеалізоване слов’янофільство, яке падало то в расову містику, то в заманливі, а насправді — крижані обійми російського царизму.1

Шевченків геній був осіянний діяльністю будителів чеського та словацького народів, Колара і Шафарика. Від них він сприйняв (ще до знайомства з кирило-мефодіївцями) ідею слов’янського самоствердження, він же спрямував її в русло боротьби за повну національну незалежність і України, й кожної слов’янської нації, за політичну та соціальну рівність людей. Тому Ян Гус у його творі — це насамперед чеський патріот, що бореться за перемогу загальнолюдських, а не якихось винятково слов’янських цінностей.

Не маємо ілюзій — Тараса Шевченка досі ще не знає Європа настільки, наскільки заслуговує його внесок у європейську літературу і в європейську боротьбу за ідеали, означені Французькою революцією та її послідовниками в багатьох країнах. Істинна європейська слава Тараса Шевченка — попереду. Не тільки творець української літературної мови, а й творець української національної свідомості, він водночас — речник свободи й справедливості для всіх націй. Думаю, дух європейської демократичності й культури якось незбагненно поза досяжністю нашого ока спілкується з духом Шевченкового демократизму. І — чи тепер, чи в четвер — це спілкування стане явним, і засвітить ім’я Тарасове серед народів, і відкриється повнота його генія на землях, затінених зарозумілістю й самолюбством.

Нам важливо збагнути, що ідеї Тараса Шевченка, в основі яких було гнівне засудження російського самодержавства і колоніалізму, жорстокого кріпосництва і лицемірного месіанства, а також осуд українського паразитичного, рядженого в патріотичне лахміття сентиментального поміщицького класу, зіткнувшись саме в поемі «Єретик» з ідеєю слов’янської солідарності, викресали вогонь «І мертвим і живим...», цього розширеного заповіту нашому народові, вершинного Шевченкового твору, яким формується наша національна свідомість.

«І Колара читаєте / з усієї сили, / і Шафарика, і Ганка, / і в слав’янофіли / так і претесь... /І всі мови слав’янського люду — / всі знаєте. А своєї / дастьбі...» Ці слова вважаємо печаткою не тільки на мертвих чолах послужливого змосков- щеного українського панства! Ці слова звучать актуально й сьогодні і стосуються паразитичного і сильного в мистецтві виживання класу чиновників, пристосуванців, кирпо-гнучко- шиєнкових, які не шанують ні чужих мов, ні власної мови, зробивши канцелярський суржик знаком свого одностайного чолобитного москвофільського інтернаціоналізму.

З їхньої вельможної долі «Кобзар» видавався протягом «славних» сталінських та брежнєвських десятиліть у скаліченому вигляді. Будували поетові пам’ятники й музеї, а насправді боялися його слова, забороняли читати його найкращі, в суті своїй — антидиктаторські творіння, виймали душу із душі народу і думали довершити діло, яке не вдалося монархам, — забрати в нації мову та історичну пам’ять, залишивши їдловий апарат і мускулатуру для роботи і спортивних парадів.

Але твори Тараса Шевченка читалися. Вони ставали моральним кодексом підпільного життя душі, побудником не висловленої, але живої правди, прикладом для письменників і громадських діячів, які наважувалися не тільки пошепки, а й голосно кликати до демократії, до звільнення від культівських догматів, які топчуть людську гідність. Тарас Шевченко — це сумління, яке неможливо було ні заморозити, ні розстріляти в соловецьких та сибірських таборах. Це — титанічна сила духу людей, які вистояли в законі правди, це найсучасніша поезія перебудови. Свободу, яка прийшла до нас після квітня 1985 року, осмислюємо чи не найбільше за допомогою Тараса Шевченка. Нарешті видається повний «Кобзар», а це вказує, що та свобода, хоч не ідеальна, та все ж близька до правдивої, бо тепер ідеї поета не закриваються навмисне від народу, не перемальовуються продажними майстерчуками з титулами докторів та академіків. Хоч, якщо придивитися до приміток того повного «Кобзаря», стає моторошно; інерція викривленого тлумачення Шевченкових творів ще не подолана. Ще й далі докори Тараса Богданові трактують як слабкість його політичного мислення. Тим часом знаємо добре, що правда на нашій землі настане аж тоді, коли ті докори втратять свою силу. Та все ж в Україні і в усьому Радянському Союзі настає пора шевченківських змагань і характерів, велика пора відродження народів.

Не можу із вдячністю не згадати, що саме 1876 року, коли Олександр II підписав «Емський указ» про те, що немає, не може бути і не буде української мови, у Празі вийшло перше непідцензурне видання творів Тараса Шевченка, яке зіграло видатну роль в утвердженні нашої мови серед народів Європи. Взагалі те, що зробили чехи в галузі перекладу творів і вивчення феномену Тараса Шевченка, зокрема такі люди, як Ружина Єсенська, Франтішек Тихий, Петер Кржичка, Марія Марчанова, Рудольф Гулка, Ян Туречек Їзерський, Мілан Яриш, Зденка Бергрова, Ярослав Кабічек, Ян Махал, Іржи Горак, Юліус Доланський, Вацлав Жидліцький, Орест Зілинський, Зіна Геник-Березовська та інші, треба оцінити як подвижницьку працю на твердому, не завжди вдячному полі приязні до України та її культури. Чим можна віддати борги цьому громадянському чину? Хіба тим, що й ти робитимеш для брата таке ж добро, як він тобі робить. Тому дозвольте закінчити своє слово віршем Ярослава Врхліцького «До гуситської пісні» у моєму перекладі.

Коли ми здатні лиш на говоріння, і в кожнім слові — безнадія й страх, коли сумні, знесилені в боях, своїм життям нагадуємо тління, коли батьків і прадідів творіння не мають шани в молодих серцях, коли вже не шумить над нами стяг, — де брати сили нам для воскресіння?

В такі хвилини розпачу й біди, коли ось-ось від горя серце трісне, ти з нами будь, стара гуситська пісне!

Грими на ворогів, як на Шумаві, змий бурунами наші душі тьмаві, дух Чехії ти вдруге народи!

1 Виступ на відкритті Міжнародного Шевченківського форуму «Від серця Європи до серця України», Прага, 10 травня 1989 р. Виголошений чеською мовою.