Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Золоте ядро шевченкової творчості

На запитання «Всесвіту» відповідає Дмитро Павличко, поет і народний депутат СРСР, голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка.

— Живемо у революційний час. Руйнуємо всі можливі стереотипи. В тому числі й апробований стереотип ювілейних урочистостей — парадна заорганізованість, славослів’я, інша «показуха>> вже давно набили оскому. В цьому зв’яжу, повертаючись до минулорічного Шевченкового ювілею, хотілося б запитати: чи справдилися ваші, Дмитре Васильовичу, надії; якою мірою вдалося здійснити задумане? Адже ви фактично очолювали свято від початку до кінця...

— 175 років від дня народження Тараса Шевченка. Минулорічний ювілей. Яким він був? Дещо інакшим, ніж загалом міг би бути, коли б не змінилися загальні обставини нашого життя: перебудова внесла певні корективи і в це святкування. Вперше ми запланували розпочати Шевченківське свято за кордоном, у Празі. Зібрати у столиці Чехословаччини шевченкознавців з усього світу, письменників, діячів культури і, там розпочавши, переїхати через європейські країни водним шляхом — Дунаєм, потім Чорним морем, потім по Дніпру до Канева і, нарешті, до Києва. «Від серця Європи до серця України» — так називалася ця дорога і так називався цей міжнародний Шевченківський форум, котрий зливався в Одесі з нашим традиційним щорічним святом «В сім’ї вольній, новій». Одне слово, заплановано було масштабно, монументально. За нашими розрахунками, мали приїхати 120 перекладачів Шевченка, літераторів, які мають до нього якусь причетність, з усіх країн світу. Пливучи Дунаєм, сподівалися зійти на берег у Болгарії, Румунії, Югославії. Але вийшло так, що у Празі розпочали святкування тільки українські і чеські письменники. Ми не зуміли зібрати «у серці Європи» делегації навіть тих країн, які сусідують із Чехословаччиною. Чому? На заваді стали фінансові обставини, а саме — брак валюти. Адже треба було заплатити — валютою — за місця у готелі, за квитки...

Отже, все уперлося в те, що ми не маємо на це свято відповідних коштів. Не зайве зазначити, що, як мені тепер стало відомо, тільки промислове об’єднання «Хлорвініл», розташоване на території Івано-Франківщини, дає у всесоюзну казну нашу 52 мільйони доларів річно. А скільки загалом заробляє наша республіка доларів, скільки вносить валюти у загальносоюзний бюджет, на це питання мені ніхто не відповів і досі. Одначе можна припустити, що це сотні мільйонів доларів, навіть до мільярда. Адже Україна експортує на Захід багато різних товарів. Я маю на увазі і металургійну промисловість, і навіть сільське господарство, і, звичайно, «хімію», котра розташована на території республіки, хоча й підпорядкована союзним міністерствам. Тільки тепер, з 1 січня цього року, 20 відсотків доларів, які заробляє Україна на міжнародному ринку, належатимуть українському уряду, а 80 відсотків все одно йтимуть у всесоюзну казну. Це я так, між іншим, у дужках, роблю зауваження, щоб зрозуміти, чому ми не змогли організувати, як належить, Шевченків ювілей, — маючи сотні мільйонів доларів зароблених, але, на жаль, не в своїх руках. Коли б використати бодай ті гроші, що їх Тарас Григорович заробив своїми виданнями, — «Кобзар» виходить щороку, накладом 40—50 тисяч, інколи по півмільйона тиражується, — коли б ми могли відшкодувати поетові хоча б десяту чи соту частку, то, звичайно, запросили б у гості не 30—35 чоловік, як це було...

Одначе при всьому тому я вважаю, що ювілей удався. Документальний фільм «Від серця Європи до серця України», знятий нашим телебаченням, дає уявлення про масштаб, міжнародний характер свята, що на повну потужність розгорнулося на українській землі. Серед зарубіжних гостей були представники таких далеких країн, як Японія, Китай, Бразилія. Не кажучи вже про США, Канаду. З’їхалися україністи з усіх соціалістичних європейських країн, із Франції...

Не маю змоги переповідати детально, як відбувалися святкування в Одесі, Херсоні, Дніпропетровську, Черкасах... Про все це писала українська і всесоюзна преса. Корабель з гостями плив знизу по Дніпру вгору, і на самому кораблі відбувся дуже цікавий симпозіум, матеріали якого також трохи друкувалися. Ішла розмова з проблем шевченкознавства, контактів української літератури і культури взагалі із світом. Але найбільше всіх цікавила сама перебудова. І говорили передусім про те, наскільки актуальна творчість Тараса Григоровича сьогодні, що вона означає сьогодні для вашого народу, для всього світу.

Оскільки нашими гостями були, як правило, україністи, дослідники Шевченка — був відомий китайський письменник Ге Баоцюань, якому ми вручили у Каневі премію імені Івана Франка, була Віра Вовк, яка живе у Ріо-де-Жанейро, викладає там німецьку літературу і пише українською мовою, був Григорій Грабович із Гарварду (США), автор відомої вже і нашим читачам праці про Шевченка «Поет як міфотворець»; назву ще родину Вірсти, діяча української еміграції у Парижі (без їхнього сприяння пам’ятник Шевченкові у столиці Франції навряд чи був би встановлений), а міг би називати багатьох і багатьох, — то й розмовляли дуже відверто.

Серйозно критикувалася та обставина, що Україна, маючи таку культуру і Шевченка, нічого не робить для справжньої популяризації своїх набутків за кордоном. Тобто там навіть книгарень українських немає, а «Международная книга», котра має поширювати українські видання, нашими проблемами не цікавиться, навіть не хоче рахуватися з тим, що, скажімо, у Нью- Йорку живе сто тисяч українців, у Канаді до мільйона. Одне слово, дістати за кордоном потрібну українську книжку, навіть ту, що вийшла в нас, надзвичайно трудно. Це піддавалося найбільшій критиці. Йшлося також про те, що ми не вміємо пошанувати ваших друзів. Порівняйте хоча б ту саму премію Івана Франка з болгарською — імені Христо Ботева: тисяча карбованців і шість тисяч доларів — різниця помітна. Тобто зарубіжні україністи не відчувають дбайливого ставлення з боку нашої держави, нашої республіки. Спілка письменників, «Всесвіт» роблять чимало, але все це, так би мовити, самодіяльність. Бракує державного підходу до цієї важливої справи. Всі ці міркування зафіксовано у спеціальній декларації Шевченківського симпозіуму, котру надрукувала «Літературна «Україна».

— У чому ви особисто вбачаєте актуальність творчості уславленого нашого поета?

— Справа в тому, що Шевченко пережив разом із своїм народом всі ті трагедії, які ми переживали. Офіційно він не був заборонений 1939 року, до 125-ліття йому поставили пам’ятники в багатьох обласних центрах України, за кордоном також цих пам ятників немало. Але насправді було заборонено декламувати на вечорах його вірші, було заборонено вставати при співанні «Заповіту»: ми довго, вже навіть за часів перебудови не співали «Заповіт», тому що за традицією треба вставати, а нашому начальству цього дуже не хотілося. Я вже не кажу про те, що тільки тепер до читача повертається ряд, можливо, най- видатніших Шевченкових творів. За радянських часів більш- менш повний «Кобзар» було видано 1926 року, потім почалися цензурні скорочення і тільки єдиний раз — до 150-річчя з дня народження, у шістдесят четвертому, — побачив світ весь корпус Тарасової поезії, на жаль, у дуже невеликій кількості. А потім знову взялися за ножиці різні наші цензори, особливо

секретарі ЦК, які радо виконували цю роль, казали, що можна, а чого не можна. Таким чином, минулий рік і тим знаменний, що було видано повний «Кобзар». Хоча в деяких виданнях і збереглися старі примітки. Наприклад, видавництво «Дніпро» скористалося із старих приміток, а «Радянський письменник» подав нові, які сяк-так можна сприйняти.

Тепер треба перебудовувати всю нашу шевченкознавчу науку — вона дуже примітивна, заснована виключно на класових поняттях. Так, Шевченко був співцем пригноблених, закликав до соціальної революції, але ж не можна відкидати загальнонаціональну тональність його творчості, я сказав би, державне мислення. А цей національний Шевченків дух був у нас приглушений, замовчуваний. Наша критика показувала поета у перекрученому вигляді. І ось нарешті під час минулорічних зустрічей шевченкознавців на Україні і в Сполучених Штатах, у Чикаго, було відверто і чесно сказано про шкоду ідеологічних догматів. Ці догмати існували і з одного, і з другого боку. З «того» боку бачили в Шевченкові тільки національного пророка. Загалом, як не дивно, Шевченко, мабуть, найбільший поет перебудови. Тому що всі болі, які сконцентровані в його творчості, знову стали дуже актуальні. (Вони й були актуальні, але вся та актуальність приглушувалася). Всі наші національні питання в нього висловлені чітко і ясно. Не випадково і Товариство української мови носить ім’я Шевченка. Під прапорами Шевченка, під його лозунгами проходить наше національне відродження. Це, з одного боку, ніби радісно, а з другого боку — трагічно. Адже це означає, що за всі довгі роки, котрі минули після смерті поета, ми не порушилися вперед, що час топчеться на місці, а давні колоніальні проблеми лишаються на порядку денному.

Шевченко перестраждав разом з нами по тюрмах і концтаборах — там його читали, він був надією тих людей. І коли ми хочемо сьогодні якось самих себе оцінити, перевиховати, зробити переоцінку моральних, мистецьких і суспільних вартостей, то знову починаємо від Шевченка. До кого б з класиків ми не притулилися, завжди відчуваємо певну історичну дистанцію. Шевченко — не такий: немає на ньому історичної пилюки, яка лежить і на найгеніальніших творіннях інших поетів. У цьому, мабуть, його сила, але в цьому і наше нещастя. Добре, що ми дотепер маємо в його особі совість і честь, але трагічно те, що нічого не сталося за ці десятиліття. Ми повинні були б розвиватися і тепер уже думати дещо інакше, інакші проблеми вирішувати... Шевченко — це наша доля. Ми ще довго житимемо разом із ним, а коли вирішаться деякі питання, будемо дякувати йому. Поки що ж просимо допомоги в нього.

— Просить у Шевченка допомоги і газета «Радянська Україна», котра устами доктора історичних наук Р. Симоненка намагається обґрунтувати протистояння, несумісність червоного і синьо-жовтого, або, як казали раніше, жовто-блакитного...

— Наші ідеологи, які стоять на вчорашніх позиціях, хочуть змістити поняття. Вони вважають, що теперішній настрій або ідея Руху чи Товариства української мови і взагалі тих людей, які ставлять питання про національну незалежність України — позиція націоналістична. А тому проти цієї позиції мобілізовуються всі можливі аргументи. Доводячи, що червоний колір був козацьким, що про це писав Шевченко, що колір цей оспівували радянські поети, і Павличко також, сподіваються вдарити по синьо-жовтому прапору, а значить, і по всьому патріотичному рухові, який утворився нині. Змішуються поняття: що національне — те націоналістичне, що патріотичне — те націоналістичне. Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, поети радянської доби оспівували червоний колір, але це анітрохи не суперечить нашому бажанню бачити Україну незалежною, воістину незалежною, із своїм прапором і, мабуть, таки синьо-жовтим, оскільки саме під цим прапором організувалися перші незалежні українські державні формування. Під цим же прапором воювали і за радянську владу, тому що він символізує кращі народні поривання. Згадаймо Українську Галицьку Армію, січових стрільців, інші українські військові з’єднання...

Я виступав проти націоналізму і не відмовляюся від того, що робив. Але одне діло — націоналізм, боротьба проти тоталітарного жорстокого шовіністичного, фашистського наставления, і зовсім інше діло — бажання бачити Україну незалежною. Це абсолютно різні речі. І тому не треба виставляти мене чи когось у ролі дволиких людей: мовляв, учора вони боролися проти Бандери, а сьогодні вимахують жовто-блакитним прапором. Це ті самі люди, та сама ідеологія. Ми стоїмо на ідеології незалежності, яка була золотим ядром Шевченкової творчості, Франкового генія, великого слова Лесі Українки, це була ідеологія Драгоманова, усіх наших дореволюційних провідних діячів. Яка була головна концепція? Соціальна справедливість і національна справедливість. А національна справедливість — це незалежність. Хіба може нормальна людина не хотіти незалежності для свого народу?!

Як український патріот, я виступаю проти будь-якого націоналізму, насамперед українського, але — за побудову незалежної української держави, яка забезпечить нам певність у своїй будущині. Адже сьогодні ми зникаємо як народ, практично знищені «інтернаціоналізмом», в якому прожили 70 років. Для мене нема сумніву — почався новий період національно-визвольного руху. Ми не можемо далі миритися з тим, що, маючи багату землю, працьовитий народ, перетворилися мало не на жебраків. І тут нам не допоможе економічна реформа. Я стою за литовський шлях. Як український комуніст, я завтра би хотів створити на Україні партію, котра була б незалежна і діяла б у відповідності із завданнями, що висунув новий час.... А всі ці спекуляції довкола нашої творчості — із залученням Шевченка, його високого авторитету — ні до чого доброго не доведуть, вони тільки дезорієнтують читачів...

— Цікаво було б почути Вашу думку, Дмитре Васильовичу, про світову популярність Шевченка. Ви багато їздите по світах і маєте інформацію, як-то кажуть, з перших рук...

— Говорити про те, що Шевченко став улюбленим поетом світу чи навіть популярний у світі, було б неправильно і не відповідало б дійсності. На Заході, там, де немає національного гноблення, де немає, я сказав би, якогось духовного кріпацтва, на Шевченка дивляться як на певний рудимент історії. А з другого боку, в тих країнах, де це існує, де подібна історична ситуація, Шевченка знають і люблять. Гадаю, що найбільше читаний і популярний наш поет серед слов’ян — у Болгарії, Чехії, Польщі, Словаччині, в Югославії, а також у деяких країнах Азії. Китай, Індія... Західна Європа ставиться до нього дуже спокійно — ще й тому, що препогано перекладений або й не перекладений зовсім. Одначе найголовніша причина в тому, що світ дуже часто навіть не здогадується про наше існування. У багатьох країнах про Україну навіть не чули. Інша справа, коли б було посольство України, товари з України, на яких українською мовою було написано... Одне слово, доки не буде справжньої державності, доти Шевченка не знатимуть по- справжньому.

— Дуже дякую, Дмитре Васильовичу, що знайшли час для цієї розмови.

Розмову вела Ярослава Совко.

1990

¹ «Всесвіт». — 1990. — № 5. — С. 139—142.