Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Геній Шевченка

Не буде перебільшенням сказати, що українська держава, яка встала з небуття 1991 року, завдячує своє воскресіння не лише священній крові, котру віддавали за українську ідею воїни, але й слову найвизначнішого нашого державотворця Тараса Шевченка. Його визвольна і державотворча місія, як про це сказав Іван Франко, рівняється дії десятьох армій. Його творчість — перекована в слово зброя його великих попередників. Він би не з’явився, якби не було до нього Хмельницького й Мазепи, Ґонти й Залізняка, всіх ним названих і не названих козацьких провідників, отже, якби не було знову ж таки тієї священної крові героїв, яка, здається, не всякла в землю, а якимось надприродним чином перейшла до нього, почала пульсувати в його серці, в його натхненні, в його визволяючій з рабства поезії. Він зібрав у собі страждання всіх синів України, що народились до нього. В його слові закладена незнищенна енергія поколінь, ним покликаних до боротьби за свободу. Та енергія передалась нам, вона перебудувала український пошевченківський світ, вона тягнула протягом двадцятого століття поїзд української Історії від однієї станції самостійності до наступної, аж до наших великих днів. Шевченко вибавив нас із неволі.

Та помилково було б сказати, що він завершив своє діло і може відпочити. Маючи державу, ми ще довго будемо рабами старих тоталітарних норовів, лінивих узвичаєнь, самолюбних інстинктів, що вкорінились у наші гени за століття підневільного існування. Нам потрібно буде Шевченка і в тому тисячолітті, в яке от-от відчиняться двері. Але перший крок зроблено. Раби встали. Кайдани розірвані. І, хоч їх наприкінці XX ст. не окроплено «ворожою кров’ю», на них так багато і нашої, і ворожої крові, що вони зітліють, стануть горами отруйної пилюги, для якої, мабуть, не вистачить місця в безкінечних шахтах, де стояли ракети із смертоносними атомними боєголовками. Ота пилюка буде ще довго осідати в наших легенях, занечищувати наш організм, але вбити нас вона вже не зможе, незважаючи на смертельні вердикти, що їх виносять нам слуги мертвої імперії.

Виступ на святі Т. Шевченка 16 березня 1996 р. в Кошицях (Словаччина).

Я сказав мертвої, а точніше треба сказати — імнерії-унириці, яка встає з могили, щоб напитись людської крові, а потім знову лягає в домовину. На початку нашого століття здалось, що вона упокоїлась навіки. Але вона встала, всадила зуби в артерії багатьох народів і вже близька була до того, щоб, як казав Тарас, «весь світ полонити».

Сьогодні, після її чергової смерті, над нею справляють шабаш її вихованці, сатанинські цвинтарні сили, вовкулаки з кривавими зубами і прапорами. Цілий світ у тривозі. Одначе, допоки жива Україна, не буде життя імперії. Все зійшлось на нашій українській долі, але безсмертя Шевченкове таке могутнє, його слово таке неподоланне, що разом з ним ми зможемо вистояти в боротьбі проти труп’яної шовіністичної зарази.

Геній Тараса Шевченка був і є сьогодні одним з найбільших у світі генераторів свободи. Сто п’ятдесят років тому він збагнув те, до чого ми ледве додумались, та все ж дійшли наприкінці нашого віку... Він побачив, що між соціальною та національною справедливістю існує залежність. Не може недержавний народ, тобто народ пригноблений духовно, осягнути, як колись говорили, класову гармонію, мудре співробітництво між людьми різних маєткових станів, обдарувань і професій. Де нема національної волі, «власної хати», там нема і не може бути соціальної рівності, тобто «своєї правди».

Нема дороги від абстрактних рівних людських прав до рівності націй, але є дорога від державності націй до розквіту особистості, звичайно, за умов демократичного ладу в державі. Саме тому сьогодні перед українським народом стоїть завдання будувати не будь-яку, а демократичну державу, «вольну сім’ю», як сказав поет. На жаль, у нашій «вольній сім’ї» немало виродків, що готові продати матір за «шмат гнилої ковбаси».

«Якби-то, — думаю, — якби, Не похилилися раби... То не стояло б над Невою Отих осквернених палат!» І ми так думаємо. Найбільшою трагедією нашою є поява українського манкурта, ворога власної держави, рідної мови, цього найнікчемнішого раба, який чваниться своїм холуйством. Страшно подумати — сьогодні небезпеку для нашої держави складають не орди ворожих воїнів, не якісь потенціальні окупанти, а респектабельні раби із значками сенаторів, «лакеї з кокардами на лобі». Оці, як писав Тарас, «дядьки отечества чужого» отруюють повітря України, і ми не будемо спокійними доти, допоки вони, ридаючи за імперією, готують нам нове ярмо.

Національна держава, вільна Україна була для Тараса Шевченка ідеалом, за допомогою якого і в світлі якого можна злагіднити вічне протистояння між багатими й бідними. Шевченко добре бачив виразки соціальних кривд і пропонував лікувати їх не лише вогнем, але й — це дуже важливо — братерством в істоті нації. Держава — це мати Україна, яка пригортає своїх синів і дає їм душу єдності. Дух єдності людської взагалі — це головний струмінь творчості Шевченка. Він бачив не лише національну, а й філософську прикметність цього духу. За межами національної стихії дух людської єдності в’яне і блідне, він найсильніший там, де зустрічаються неподібні явища, де звучать різні мови й мелодії, він торжествує там, де змагаються в красі й глибині вислову, він єднає не однакове, а різне, але він же не терпить возвеличення одного народу за рахунок приниження іншого.

Соціальна справедливість, за яку боровся Кобзар, це категорія матеріальна, її можна виміряти гектарами, будинками, банкнотами і багатьма іншими величинами, але важко, чи майже неможливо, реалізувати. Матеріалістична філософія возвела її в абсолют. Людина в тій філософії виглядає як жалюгідне сотворіння з низьким лобом і величезним животом. Воно працює, щоб їсти, і їсть, щоб працювати. Але соціальна філософія Шевченка має інший, по суті, релігійний характер. Його найубогіші герої — люди високого духу, вони сповідують вищу силу, Бога, але разом з тим вірять у патріотичну, національну невмирущість і справедливість, без яких нема Бога. Шевченків Бог — це справедливість. Піднімаючи над Україною синьо- жовтий прапор, ми переконалися, що він, цей Бог, є!

Дух єдності між людьми — повторимо ще раз — найголовніший творчий імпульс Шевченка. Цей дух у нього і національний, і загальнолюдський. Вільна Україна у Шевченка — це не лише «своя правда», але й та правда, яка мусить запанувати «меж людьми», бо інакше «сонце стане і оскверненну землю спалить».

Отже, Тараса Шевченка чуємо й сприймаємо нині як пророка не лише самостійної України, але й самостійної вільної людини, неповторної і невмирущої особистості ідеального людства, до якого поміж палаючими вогнями жертовників, які ждуть, щоб не згаснути, нових офір, веде ще дуже далека і тяжка дорога.

¹ Передмова до книжки Тараса Шевченка «Кобзар». — Київ: Веселка, 1990.