Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Головна заповідь Шевченка

Над Тарасом Шевченком нависла загроза, велика біда. Куди не повернешся — його портрети і пам’ятники. Перша реакція свободи на русифікацію і поневіряння України в московсько-більшовицькій неволі говорить про бідність української масової свідомості, про те, що з неї, як казав російський поет, «кроме двух прославленных Тарасов, Бульбы да известного Шевченки ничего не выжмешь...». В коридорах і вестибюлях клубів, шкіл, інститутів, університетів, академій, училищ, державних установ і т. д. — всюди бюсти і зображення Шевченка. Вони — у канцеляріях і над столами директорів, міністрів, редакторів, парламентарів і т. д. На площах міст і сіл Галичини та Волині місце «вождя світового пролетаріату зайняв світоч національного відродження.

Певна річ, він має право іменуватись вічним президентом нашої держави. Він має право на пошанування не лише у сферах культури, науки, духовності, виховання, але й повсюдно там, де пульсує кров української державності, політичної думки, народження інституцій нового, демократичного суспільства в Україні. Та все ж тільки нерозумна воля може допровадити до того, що ним будуть заступлені десятки й сотні інших великих людей України.

Виставляючи «святую святих» нашого духу на щоденне і, значить, поспішне, нерозважливе, поверхове оглядання, ми знецінюємо таємничість українського генія, позбавляємо себе національної релігійності, бо неможливо молитись до божества, яке стоїть у зів’ялих чи паперових квітах, під пилюгою в гіпсовій подобі, оббризкане болотом наших провінційних майданів. Ми забули, що в обіймах надмірної любові можна задушити так само, як у лещатах ненависті. Найбільший борець проти царського культу може стати ідеологемою тоталітарного мислення. Бо що ж таке оте культівське мислення, як не зведення багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу до однієї постаті.

Тарас Шевченко — наша національна совість. Вона не може говорити безперестанку. Вона вибирає несподівану і, як правило, урочисту хвилину, щоб нагадати нам наші гріхи і зобов’язання.

Московсько-комуністичні ідеологи знали добре, що забороною Шевченка можна тільки помножити грандіозний вплив його слова на народ, а тому вони дозволом на читання «усіченого поета», навіть його возвеличуванням і встановленням пишних монументів йому намагалися звести до мінімуму значення його творчості.

Сьогодні комуністична пропаганда — і це ще одна загроза Шевченкові — старається видати його соціальне бунтарство за домінанту його поезії, а його заклик до всіх народів імперії: «Борітеся, поборете!» затушкувати і забути.

Справедлива боротьба чеченського народу за свою державу потверджує невмирущість шевченківського поклику. Війна проти народу Ічкерії переконливо демонструє комуністичну ідею як позолочену упаковку великодержавного російського шовінізму. Російська армія прийшла в Чечню — так точнісінько приходила вона і в Україну — щоб убити державницький дух народу, а назовні це вбивство видавалося за наведення порядку, за захист бідного населення від місцевого панства, від гетьманів і полковників, від дудаєвців та його прихильників; імперська Москва бавилася в комунізм сотні літ. Вона «визволяла» народи від соціального гніту, щоб зробити їх манкуртами і слухняними рабами московського агресивного націоналізму. Так, Шевченко ненавидів панство (а українське — особливо) як паразитичний спосіб життя і причину упадку Української козацької держави. Неможливо відірвати соціальне від національного в душі поета, неможливо не бачити, що патріотизм Шевченка є сонцем його слова.

В радянські часи деякі літератори (і я грішний) хапалися за куртину марксистської термінології, щоб у певний момент, розірвати її і бодай на мить показати сяйливе світило Тарасової української душі. Я згадую шевченківські вечори, коли заборонено було стоячи слухати «Заповіт». Ми вставали і то була хвилина повстання, хвилина сповіді і присяги перед народом, страшна для імперії хвилина непокори української нації.

Дискусія на тему, чи були в Шевченковому світобаченні комуністичні мотиви, — пустопорожня балаканина. Ідеал суспільства, де всі рівні, щасливі, багаті, працелюбні і т. д. — це вічний ідеал і в добу європейського романтизму (а Шевченко був романтиком) мав особливо ревних сповідувальників. Кобзаря можна зарахувати й до них, але це нічого не прояснить в найголовнішому питанні — чому Шевченко став національним пророком, тобто, пророком української державності?

А тому, що увесь досвід його стражденного життя і підневільного життя України, а також досвід життя державних на родів говорив йому, що тільки «у власній хаті своя правда». Правдиве розуміння Кобзаревого генія має безліч вимірів, але один з них ми доглибинно пізнали, бо він так само пов’язаний з досвідом нашого життя і життя всіх дотеперішніх пошевченківських поколінь українського народу.

Це вимір державницький. Тільки в своїй державі наша нація зможе збудувати справедливий соціальний лад.

Національна держава — не лише форма розвитку мови, духовності, традиції народу, але — і це найважливіше — вона є єдиним і первинним засобом створення соціальної справедливості. Жоден народ не став і не може стати вільним, а значить, і соціально розкутим, злагодженим і продуктивним у всіх ділянках життя, не маючи своєї держави.

Кожна епоха знаходить у Шевченковій поезії свої гасла і знамення. Сьогодні до нас, розірваних егоїстичними і назагал дрібничковими тенденціями, звертається наш учитель із закликом єднання. «Обнімітеся, брати мої, молю, вас, благаю». Так закінчується його політичний заповіт «ненарожденним землякам».

Якщо ж ми не виконаємо цієї заповіді, втратимо тяжкою кров’ю, мучеництвом і невсипущою працею упродовж десятиліть завойовану державність. Якщо дрібні й слабосилі політичні організації стануть дорожчими для нас, ніж Україна, ми, розбудовуючи конкурентні групи, партії, структури, доведем до руїни державу. Страшно сказати, але ті, хто найбільше прислужився проголошенню і становленню нашої держави, можуть стати винуватцями її занепаду і навіть зникнення. І хай ніхто мені не каже, що єдина політична партія національно-державницького, реформістського спрямування — це помилка, бо, мовляв, ми одну, керівну партію вже мали. Ніколи в Україні вже не буде однопартійної системи, бо є проросійські сили, добре організовані і знов прикриті комуністичним лахміттям. Лідери демократичних партій добре це розуміють, але скласти булав не хочуть і тим самим привносять розчарування в суспільство, призводять до політичної сплячки, пасивності, до збайдужіння, яке вже стало ознакою нашого громадського життя.

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І, спати на волі —

І заснути навік-віки

І сліду не скинуть

Ніякого, однаково, чи жив, чи загинув!

Який же слід залишимо за собою ми, найщасливіше покоління українців, яке творило свою державу? Чи буде та Держава розвиватися, міцніти, чи впаде, нарешті, могутня тінь од неї і відмежує Європу од Азії, чи згадуватимуть і про нас не лише в Києві, але й у Парижі й Мадриді, як про оборонців і їхньої свободи, чи своєю зарозумілістю і самолюбством ми вб’єм те, що створила наша ж таки непокора і шевченківська душа?

¹ Передмова до книжки Тараса Шевченка «Кобзар». — Київ: Веселка, 1990.