Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Наш співавтор - час

Хоч який би вершинний твір сучасної української літератури ми взяли — «Вершники» Ю. Яновського чи «Прапороносці» О. Гончара, «Чуття єдиної родини» П. Тичини чи «Прометея» А. Малишка, «Слово про рідну матір» М. Рильського чи «Зачаровану Десну» О. Довженка, «Любіть Україну» В. Сосюри чи «Смерть Шевченка» І. Драча, «Лебедину зграю» В. Земляка чи «Диво» П. Загребельного, «Нічні концерти» М. Бажана чи «Заклинання вогню» Б. Олійника, — в кожному вібрує ідейний тон, провідний мотив, який виявляє загальнолюдське, благородне світовідчуття.

Знаємо — чим ширша ідея твору, чим більше людей може вона захопити й об’єднати, тим більший талант стоїть за тим твором. Ідея єсть перша, хоч і не єдина, міра мистецького дару. Вона визначає і відзначає геніїв насамперед огромом своїм, тобто загальнолюдською значимістю. Не може бути великим мистецтво, котрому бракує великих ідей, котре мляво й нудно розмовляє тільки зі своїм народом, не маючи що сказати іншим націям.

Геній Шевченка виявився в тому (певна річ, він має ще безліч інших виявів і знаменувань), що він уперше в світовій літературі заговорив про трагічну долю жінки-рабині й показав не тільки печаль, а й героїзм матері, котра не боїться померти, як і син її, на хресті за свободу й справедливість. Це була ініціативна, вселюдська ідея. Геній Достоєвського виявився, між іншим, і в тому, що він запитав людство: є Бог чи нема Бога, а якщо нема, то хто стане на його місце, надлюдина Раскольников чи покірний і добрий самаритянин Альоша Карамазов. І той, і той для людськості були б згубними й страшними.

Жодна література і, думаю, жодне мистецтво в XX столітті не говорили так пристрасно, так широко й так незвично зі світом про найважливіші проблеми людського буття, як наші література і мистецтво, які базуються не на мріях про дружбу народів, а на фактах життя й постійного розвитку народів.

Але нині нам треба слухати не похвальби, тим більше не потрібне й шкідливе будь-яке самовихваляння. Хай про це говорять на інших, передовсім на читацьких та глядацьких, конференціях і нарадах.

А ми повинні задуматися над тим, що хотів би прочитати в наших книжках і наш, і світовий читач, що хотів би побачити на наших полотнах, сценах і кінострічках і наш, і зарубіжний глядач. Так от, здається, ми вже не сміємо виходити перед народ у тих романтичних одежах, які так пасували митцям одразу після революції. Ми зобов’язані сказати правду про все, а для цього треба настроїтися на реалістичний і разом з тим на філософський лад.

Ніколи ще так настійливо ми не відчували потреби в підкреслюванні й розвитку мислительських прикмет нашого письменництва, як тепер, коли мусимо витримувати змагання з інтелектуально витонченого, в кращих зразках справді могутньою західноєвропейською, американською, японською й особливо латиноамериканською сучасними літературами. Наша молодь, найбільше студентська, цебто та, котра завтра стане нервом політичного й творчого потенціалу нашої країни, добре орієнтується в світовому літературному процесі, але не завжди знає, що робиться в українській літературі. Необхідно, щоб вона бачила мистецьку первородність, чистоту, світові обшири українського художнього слова.

Хай нікому не видається, що я агітую за якісь не українські надзвичайні теми, за космічного героя-інопланетянина або за припилюжені книжні мудрощі. Згадайте Єдигея Буранного з роману Ч. Айтматова «І понад вік триває день». Не в його зіткненні з космосом (хоч це також важлива лінія твору), а в його звичайному житті, в його біографії, розказаній просто й правдиво, — світовий масштаб роману. Не знаю, що може бути глобальнішим за літопис життя трудівника, особливо такого, який пройшов злигодні війни, цебто за життя наших батьків, старших братів і сестер, якщо розповісти про них просто й правдиво, без кон’юнктурного лукавства, без фальшивого сентименту й нудної фрази, в яких здавна кохається міщанська м’якосерда муза.

Маємо з ким дружити, але й маємо в кого вчитися. Вчитися чого? Стилю. Всі ми знаємо, що, але не всі знаємо, як писати! Слабкості наших творів дуже часто в тому, що вони стилістично не скристалізовані. Бачимо, як грузинський театр і грузинське кіно знаходять своє неповторне обличчя головним чином не завдяки етнографії, а завдяки своєрідному, наставленому на сучасність художньому стилеві. Бачимо, що й російська проза, представлена, скажімо, іменами В. Астаф’єва, В. Распутіна, В. Белова, Ф. Абрамова, Є. Носова, — це не просто глибше зацікавлення проблематикою села, а новий стиль художнього мислення, котрий не приймає порожніх словес і максимально навантажений правдивістю. Бачимо (вірніше — чуємо) новий і цікавий, хоч, може, й несприйнятний для деяких естрадних співаків і композиторів, стиль мистецтва А. Пугачової, котрий, хоч як би до нього ми ставилися, завоював грандіозні зарубіжні й наші молодіжні аудиторії.

До речі, феномен А. Пугачової полягає і в тому, що ця співачка ніколи не заспіває бездумного, нікчемного, банального тексту. Українські ж естрадники, навпаки, тільки бездумними й банальними пісеньками промишляють. Прикро, що пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, Б. Буєвського, Л. Дичко та інших наших композиторів виконуються рідко і не з належним рівнем розуміння їхньої пісенної творчості.

Та повернемося до питання про стиль. Вчитися стилю — не значить наслідувати. Вчитися — значить збагнути, в якому напрямі йти. Пошуки стилю, здається мені, — це не зовсім вільний, від одного бажання художника залежний процес. Він детермінований різними чинниками, а найперше пластом національної культури, відкладеним у душі кожної мислячої людини. Без того ґрунту взагалі не може бути художника.

Є такі одержимі дивоглядієм садівники, що на одній яблуні можуть виплекати десять сортів яблук чи навіть груш. Нещасливий, одначе, той художник, який не є цілим деревом, а тільки листочком, гілочкою або хоч би й конарою чужої крони. Коріння в рідній землі, крона в міжнаціональному небі — ось франківський образ митця, якому поклоняємося, бо він правдивий. І саме тому, що кожному з нас дає рідна земля живлющі соки і ту плодоносну красу, якою ми можемо увійти в міжнаціональні небеса, саме тому маємо повинності перед своєю землею. Ми зобов’язані дбати про збереження й розвиток національних мистецьких традицій, про чистоту, життєздатність і розквіт рідної мови, про все, що створює, власне, ґрунт для нових дерев, нових крислатих талантів, про все, що створює основу духовного буття народу.