Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Оптимістичний дух народу

У Москві, по дорозі в Афганістан, я зайшов у Спілку письменників до І. Карабутенка й на його столі побачив маленьку книжечку — «Співомовки», видану до ювілею Степана Руданського «Дніпром». Я зрадів. Давай, думаю, візьму цю книжку з собою, може, там, на багатостраждальній землі, усміхнусь і легше стане. Принаджували також ілюстрації, зроблені А. Базилевичем, в яких цілком логічно поєднано козаків «Енеїди» Котляревського з козаками «Співомовок».

Та й справді було так, що після перельотів і мітингів у далеких від Кабула містах і кишлаках кожного вечора я читав багато разів читані колись удома веселі вірші Руданського, сміявся й наступного дня почувався здоровішим і відважнішим.

Та було й сумно від того, що в тій книжці не знайшов я деяких речей, котрі, на мій погляд, знає напам’ять чи не половина українського народу. Як же це так — самі себе збіднюємо й обкрадаємо!

Гумор ноета не щадив і не виділяв нікого, його багатонаціональна палітра відбиває, з одного боку, відкритість веселої вдачі українського народу, з іншого — саму сутність гумору, яка тільки за формою може бути національною.

А ще від того було сумно: та неповна збірочка гумористичних поезій великого лірика й сміхотворця — ото й усе, що спромоглися наші видавництва представити до його 150-літ- нього ювілею. Правда, вийшла ще цікава й розумна книжка Юрія Цекова про автора «Співомовок», але чи не замало для такої дати?!

Це факт — багато писань Руданського, особливо історичні поеми й переклади, можуть цікавити більше історика літератури, менше — так званого широкого читача. Але інтимна лірика й веселі вірші нашого поета — це така література, яка ніколи не стає історією. Вона — душа народу, саме життя. Власне, тому ми повинні б мати більше видань творів Руданського, бо правда цього дивовижно обдарованого чоловіка однаково дорога й потрібна завжди і для всіх.

І. Франко назвав Руданського великим, найвизначнішим в українському письменстві біля Шевченка поетичним талантом XIX століття. Але тут же І. Франко, намагаючись визначити різницю між Шевченком і Руданським, називає першого дійсним, оригінальним творцем, а другого — «тільки незвичайно талановитим репродуктором чи то народного традиційного матеріалу, чи історичних фактів...» Приймемо першу частину Франкової оцінки. З другою — важче, вона, здається мені, потребує уточнення. Певною мірою вся література с відтворенням або репродукуванням того чи іншого традиційного матеріалу чи матеріалу, який дає життя. Шевченкова «Марія» і Франків «Мойсей» відтворюють передовсім біблійні історії, протягом століть безліч разів опрацьовані й репродуковані різними художниками. Певна річ, є велика різниця між творчими завданнями того, хто шукає нової, ініціативної, філософської ідеї в старій біблійній легенді, й того, хто вишліфовує народний анекдот, надаючи йому легкої поетичної форми та ідейної злободенності. Але, здається, не тільки вміння репродукувати, тобто не тільки й не стільки силою свого таланту, а його неповторним гумористичним характером заслужив Руданський бути в нашій історії біля Шевченка. Його світлий гумористичний дар відтінює трагічну поезію Кобзаря. Він з нею пов’язаний за принципом нерозривної діалектичної єдності ридання й сміху, печалі й радості. Шевченко й Руданський — дві, на перший погляд, суперечливі, насправді ж найбільше одна одній потрібні властивості душі українського народу.

Руданський починав як лірик-романтик, але всім його талантом досить швидко оволодів гумористичний жанр. Поет створив декілька невмирущих, тужливих пісень, але він, здається, відчував, що інтимна лірика повинна розвиватися, обертатися в громадянську, політичну поезію, а таке подужання своєї душі «в присутності» Шевченка не мало перспективи. Навіть якби Руданський спалахнув революційною пристрастю, його не видно було б з-за вулканічного Шевченкового полум’я, як, до речі, не видно багато щирих, але слабких вогнищ — так горіти болями народу, як Тарас, ніхто не міг. У більшості випадків там, де Руданський плакав, він був наслідувачем, а там, де сміявся, — безсмертним послідовником генія.

Вдуматися тільки, одним і тим же коломийковим розміром написана більша частина творів Шевченка й Руданського, причому саме того, життєрадісного Руданського. Наприклад, «Заповіт» і «Думи мої» мають той же ритм, ті ж інтонаційні перепади, ті ж чотирнадцятискладові рядки, що й «Вареники» або «Чи далеко до Києва?» Це — незбагненне диво української мови й літератури: найсумніші й найвеселіші, найреволюційніші й найкомічніші поезії в одному розмірі. Простий, пісенний, глибоко народний вірш, можливості якого, здавалося, вичерпав Шевченко, послужив Руданському своєю гнучкістю й потаємною могутністю у зовсім іншому ділі. Власне, тут Руданський і сам виступає генієм, бо, зробивши цей вірш засобом гумору, він дав собі дихнути новаторським повітрям і надовго настроїв українське слово на коломийковий сміхотворчий лад.

У нашій сучасній гумористичній літературі видно глибокий слід творчості Руданського. Майже всі віршовані форми, якими користуються відомі нинішні українські гумористи й сатирики, взяті в нього, та найважливіше — від нього йде дошкульний, справді народний настрій літературного дотепу й висміювання. Одначе (хоч як ризиковано критикувати цех сміхарів!) треба сказати, що громадянське, соціальне, суспільне вістря веселих творів Руданського для декого з учнів його залишилось непоміченим. Зате цілком виправдане, хоч і рідкісне в нього вживання міцного словечка або описування грубуватої колізії наші гумористи сильно розвинули, спримітизувавши свої віршики, занедбавши інтелектуальні мотиви у сміхописанні.

Руданський не був революціонером у прямому значенні цього слова. Його герой-русин із вірша «Три царі» мріє про те, що, якби він став царем, то всіх би випустив на волю. Добрий цар мирно, з доброго серця всім би дав свободу, та й годі. Але в «Співомовках» Руданського зібраний великий антиексплуататорський, антипанський революційний заряд. Його лагідна насмішка або й сатиричні кпини з тупоумства і захланності, лінивства й скупості, з усіх видів аморальності аж до підлоти й криводушшя — це золоті ліки від похмурості й фальші, це виховання високих почувань, це веселощі, з яких народжується духовне здоров’я, моральна чистота.

... Отож там вечорами я сміявся, читаючи Руданського, й на другий день почувався здоровішим і сміливішим. Тепер мені здається, що не я брав «Співомовки» з собою, а вони мене брали, брав мене Степан Васильович Руданський в ту далеку країну, де йде кривава боротьба за людське щастя, бо саме там він злився з оптимістичним духом народу, духом народної перемоги, так само, як-на своїй Україні своєю творчістю він з’єднався з неподоланним духом нашого національного життя.

1984

¹ В основу статті лягли виступи на вечорах М. Шашкевича у Підлиссі, Львові, Тернополі й Києві 1986 р.