Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Поет лицарської гідності й правди

Десь у 60-х роках минулого століття, коли Юрій Федькович, будучи вже визнаним поетом, господарював у Путилові, сталася з ним пригода, що показує дуже яскраво його складний, бурхливий народний характер. Ту пригоду він описав у листі до свого друга Д. Танячкевича: «Каже одної неділі сестра до мене: «Сегоднє не буде тутки служби, але зберися та йди на ляцький бік (мова про галицький берег Черемошу. — Д. П.) до церкви. Зібрався та й пішов. Люди там стали ся межи собов питати: а хто се, а хто се? — Та се урльопник з волоського боку. — Ану бити його, гунцвота, що він має у нашім селі та у нашій церкві робити? — Ґвалт! — Якби були не панотець Костинович, то хто знає, що би там ся стало, бо я мав при собі пістолета, та лиш єм ждав, аби котрий ся був до мене зближив, відразу був бих єму срібного бобу дав».

Отож до церкви (задля годиться), але з пістолетом — гойно, романтично! Зброя при ньому була неприхована, для гонору, для вдоволення парубоцького шику, але все ж таки моторошним холодком повіває від такої шиковності. Тільки непідвладних, полярних пристрастей чоловік може правицею хреститися, а лівицю тримати на рукояті пістоля. Таким був Федькович. Його загониста, опришківська, горда натура, успадкована від народу, серед якого він виростав, не знала міри ні в любові, ні в ненависті. Ця гуцульська вдача пом’якшувалася ліричним ладом обдаровання, потягом до самоосвіти, життєвим досвідом письменника, але все ж таки залишила на всьому його ділі глибоку печать.

Коли він захопився творчістю Шевченка, то це захоплення не знало меж. Він ладен був зовсім розчинитися в слові свого божества, своє «я» запропастити в індивідуальності й сяйві генія, згинути в своїй любові. Він любив мало не до затьмарення свідомості найдорожчі свої ідеали і декотрі навіть дрібничкові, на перший погляд, речі, наприклад, свою гуцульську одежу, топірець, з яким заповідав зобразити себе на надгробній плиті. До самозабуття любив пісні й легенди про Довбуша, в одному з віршів своїх вказував навіть, де знаходиться гріб народного месника, хоч, звісно, тої могили ніколи не бачив. Безмірно любив деякі надзвичайні, трагічні сюжети, які опрацьовував по кілька разів протягом усього життя, шукаючи не тільки досконалішого втілення для занозистої теми, а й радості від писання про застрягле в серці, болісне, а від того солодке пережиття («Довбуш», «Шипітські берези», «Дезертир»).

А вже коли Федькович починав носити на когось гнів, то до гробової дошки. Не знати, за що саме, але, мабуть, насамперед за грубе поводження з матір’ю не злюбив він свого батька, і ця пізьма не покидала його все життя. Він створив навіть легенду про те, що його справжнім батьком був не управитель панських маєтків, зубожілий дворянчик Адальберт Гординський де Федькович, а гуцул-опришок Косован, і цю вигадку розвіяли тільки ретельні дослідження вчених Р. Заклинського та О. Маковея. Певна річ, вперта відчуженість Федьковича від батька мала не тільки моральний, а й соціальний зміст. Парадокс історії тут полягає в тому, що дрібний писарчук, польський шляхтич з Галичини приїхав на Буковину шукати «щастя і чинів», підтримувати панщизняний режим та ополячувати місцеве населення, а став батьком будителя народу, революційного поета, який писав:

Гостри ніж!

Ріж ката, ріж!

А коло вовка

Війта повіш!

Якщо батьком називати того, хто дає й виховує душу, а не плоть, то справді отцем Федьковича був український буковинський народ.

Справедливо писала Леся Українка, що в нахилі до декоративного боку дійсності, до виняткових натур чаїлася слабкість його таланту. Але, здається, буде так само справедливим визнати в самій суті Федьковичевого дару пристрасть суто народну, вроджену гуцульськими естетичними норовами, традиціями, які не конче відрізняють святочний декор від буднів. Гуцульський косар, наприклад, одягався до роботи у вишивану сорочку, на його кіссі й на кушці вирізьблені символи сонця й квіти, отже, саме знаряддя праці приоздоблене, та й процес косіння в наших горах і досі вважається мистецтвом, як танці або співи. Звідси — серпанок ідеалізації на реалістичних картинах Федьковича, які зображають повстання під проводом Лук’яна Кобилиці, кипіння класової зненавиди, нужду, безпросвітність, горе народу, закутого потрійними кайданами, обернутого в отару овець, що її німецьке, румунське та й руське панство стриже і доїть для своєї вигоди.

Федькович почав писати українською мовою, маючи вже двадцять п’ять років (1859), до того писав по-німецьки. Коли компонував свій перший «руський» вірш «Нічліг», а було це в північній Італії, десь біля Кассано, де Федькович, старший лейтенант австрійської армії, брав участь у воєнних діях, поет не мав найменшої гадки про те, що його поезія стане другим початком, а він сам — основоположником нової літератури на Буковині і в Галичині. Другим, бо началом начал нової літератури і національного відродження на галицько-буковинських землях була «Русалка Дністровая». Вона випливла на світ рівно за чверть століття до виходу першої Федьковичевої збірки віршів, але тут же була назад загнана в дністровські плеса реакційними галицькими попами, які свою церковну слов’янщину перемішали з гіршими зразками мови Тредіаковського та Державіна і намагалися тим язичієм творити богоугодну й царелюбну, насправді кумедну й антинародну письменність.

Коли Федькович брався писати «Нічліг», він не знав, мабуть, про маніфест «Руської трійці» й напевно не знав, що на Східній Україні вже гримить могутнє Шевченкове слово. На той час він був типовим буковинським русином, що, закінчивши два класи реальної школи в Чернівцях і пройшовши немалу службу в австрійській армії, тягнувся до німецької мови й культури, приглушуючи в собі незрозумілий, здавалося, безперспективний, але невсипущий дух своєї народності. «Нічліг» — явина того духу. Цей вірш — ніби останні слова солдата перед боєм:

Де хто ляже, божа воля —

Є де спати, мною поля.

Треба ж було воякові перед можливою завтрашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мовою. А ще й тому Федькович зважився написати «Нічліг» і деякі, на жаль, загублені потім вірші по-українськи, що його низове військове оточення було українським; солдати, буковинці й галичани, які рідною піснею та оповіданнями про події свого дожовнірського життя коротали службу й проганяли армійську нудьгу, — його натхненники, перші вчителі. А була ще одна, можливо, найголовніша причина переходу Федьковича з німецької на рідну мову — співчуття італійським повстанцям, які під керівництвом Гарібальді боролися проти австрійських загарбників, солідарність поневоленого з поневоленими, яка мусила бути й докором поетові за те, що він як офіцер командує карателями, служить кованій з кісток віденській короні. Так наперекір мундирній крижаній силі розкрився перший пуп’янок, вибухнув цвіт, який показав природу глибоко захованого живлющого кореня душі поета. Той нечутний вибух викликав знову «Русалку Дністровую» до сонця, до вічного життя.

Якби не відбулося ще того ж 1859 року знайомства Федьковича з Антоном Кобилянським та Костем Горбалем, які заохотили поета до писання «руських» віршів та читали йому дещо з «Кобзаря», то хто знає, мабуть, перший справжній цвіт на його кроні зав’янув би. Але нам важливо пізнати зустрічний щодо Шевченка рух душі буковинського співця, зустрічну щодо прогресивної народницької програми Кобилянського й Горбаля тягу Федьковичевого таланту. Великі ідеї найчастіше пробивають собі дорогу, як метробудівники, з двох боків одразу. Простуючи назустріч Шевченкові й Чернишевському, який у статті «Національна безтактність» розгромив мертвороджену писанину й лакейську політичну програму галицьких москвофілів, Федькович пройшов маленький, але дуже важливий відрізок шляху сам. Геніальна історична інтуїція керувала натхненням письменника, як він гарячково творив у мадярському місті Ардялі поезії, що склалися на його першу книжку. Крім рідної пісні, не мав поет жодного естетичного зразка, не орієнтувався в літературній атмосфері ні наддністрянської, ні наддніпрянської України, а проте несхибно йшов до місця, де треба було з’єднатися із Шевченком, щоб з різних боків, але разом з ним ударити в скелі соціальної кривди й національної сліпоти, неправди й тупоумства.

У революційній брошурі «Слово на слово до редактора «Слова» (1861), спрямованій проти мертвеччини москвофільського часопису, який видавався у Львові під орудою Б. Дідицького, про нікому ще не знаного Федьковича А. Кобилян- ський писав: «А я вам кажу, що прийде небавом чоловік з гір гуцульських, з свеї родини: той соловій вам заспіває так, що всі наші поетчуки обернуться в жаби. Ліп’янка недоуків книжкових не остоїться, як ся покаже народної мови палата». Це пророцтво збулося. Вже в тій брошурі подав А. Кобилянський сім поезій Федьковича, які засвідчили, що «чоловік з гір гуцульських» знає мову народну і що під його пером вона здатна виконувати найскладніші літературні завдання.

Особлива заслуга Федьковича перед нашим народом полягає не тільки в тому, що він освітив своїм талантом гуцульську душу, показав вершини й безодні її почувань, відкинув у морок минувшини бездарні писанія графоманів-попів, а й у тому, що почав одразу творити не говіркою, а загальнонаціональною українською мовою, тільки дещо, як говорив І. Франко, підфарбованою діалектом. Знаємо, як важко давалася подібна мовна корекція самому І. Франкові, В. Стефаникові, Маркові

Черемшині та іншим західноукраїнським письменникам. Ми повинні шанобливо подивляти Федьковичеве слово, що в кожному складі ряхтить іскрою возз’єднання українських земель. Йому потрібно було служити не тільки ідеї народної літератури, а й боротися за найочевиднішу, а тому так довго топтану правду про те, що буковинські гуцули, галичани та наддніпрянці — один народ.

Поезія Федьковича, якій закидали тематичну затиснутість, має стільки ліричної напруги, пісенної ясності, правдивого драматизму, що все це легко замінює будь-яку спокійну й плитку широчінь. Так, вона затиснута жовнірською та гуцульською тематикою, як Дунай Балканами та Карпатами, — але через те могутня й глибока її течія.

Рання лірика Федьковича перейнята щемливою тугою рекрута за рідним краєм, за гірською волею, але часто вривається вона в сферу соціального почування. «Цісарський двір» у Відні, де стоїть на «шельваху» син бідної матері, вмираючи з розпуки за нею, «ясні мури» аристократичних палаців у Вероні, де також стоять на варті в білих кабатах буковинські легіні, всі оті «каменнії брами» стають символами людського нещастя. Федькович побивається над долею нізащо погублених «цісарських слуг», жертв безглуздого й жорстокого мілітаризму, але найважливіше — він бачить страждання родин їхніх, пов’язує в одну картину скін жовніра, пораненого на полі бою, з трагедією матері, дитини, його всієї вітчизни.

Гой, та ріжуть тарабанчики.

Машерують новобранчики,

Новобранчики-соколи, —

Займив цісар в чисте поле.

На лукаву Італію,

На криваву баталію.

Ой, та не мало, та й не много,

Лиш триста тисяч без одного,

А все хлопці, а все руські,

Під канони, під французькі.

Це з вірша «Золотий лев», що, можливо, посідає перше місце у всій жовнірській ліриці Федьковича. Ледь помітна печальна усмішка перекреслює офіційну бравурність, порожню гуркотняву маршових бубнів. Федькович викриває антилюдську сутність війни, згубу крові й згубу доброти, якими завжди увінчується мілітарна жадібність. Федьковичева поезія близька нашому вікові передовсім антивоєнною спрямованістю, прогляданням у бездушність і паразитичність будь-якої сили, яка жене під гармати покірну, тарабанчиками підбадьорювану масу.

А ось вірш, де усміх застигає й повільно обертається в гнів:

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

Під плотом сіла удовиця-мати,

До себе тулить бідне сиротяти,

І плаче ревно, серденько їй мліє,

Ба, вже не плаче, вже і не голосить,

Склонила голов, більше не підносить,

Зірниці плачуть, а дзвінок німіє...

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

Ця молитва, повна іронії, належить до найзнаменитіших, близьких до геніальності творінь Федьковича. У світовій поезії небагато знайдеться речей, котрі вражали б такою ж емоційною та саркастичною силою.

Кожна строфа цього шедевра являє окрему сцену і водночас усі вони пов’язуються в єдину панораму, що має розміри великої країни. Вірш починається дивним для карпатської природи образом вечора над морем: «У синє море сонце ясне тоне, І своє світло, ніби кров червоне, по всій країні доокола сіє...» Федькович володів рідкісним умінням поєднувати пейзажі й мотиви, далекі одні від одних, його уява легко включала в тканину твору неочікувані кольори й малюнки, несподівані, не завжди піддатні для пояснення асоціації.

В згаданому вірші поєднуються українські плоти, гаї, муравники і венеціанське надвечір’я, але зроблено це з таким блиском, що нікому на думку не спаде сумніватися в гармонійній цілості краєвиду. Ось іще приклад з «Окрушків»:

Місяцю-князю,

Білий вівчарю!

В золоту сурму

По ночах граєш,

Далеко видиш,

Багато чуєш —

Де я цю нічку,

Де заночую?

Чи в Тегерані,

В рожевім гаю,

Де одаліска Перли збирає?

До речі, вірш І. Франка з «Нічних дум», —

Місяцю-князю!

Нічкою темною

Тихо пливеш ти

Стежков таємною і т. д., —

головним образом і ритмом нагадує вірш Федьковича, й можна припустити, що це вплив буковинського романтика на галицького реаліста, але в першого на думці тегеранська одаліска, а в другого — «людськості бідної горе безсонне». Справді, вплив такий був, причому немалий.

Впадає в вічі подібність Франкового вірша «Хлібороб» до вже цитованого іронічного хоралу Федьковича «Пречиста діво, радуйся, Маріє».

Гей, хто на світі кращу долю має,

Як той, що в школу станувши відмалу,

Про батька, матір, брата забуває,

На чужій мові вчиться річ нездалу,

Скінчивши ж школи за той гріш народній.

Стає раб царський або раб господній,

І лиш про себе, про лиск власний дбає, —

Гей, хто на світі кращу долю має?

Та ж сама восьмирядкова строфа, та ж система римування, те ж драматично-сатиричне напруження, викликане тим, що автор начебто не помічає, де правда, а де брехня, і, «прославляючи» лож, фактично засуджує її. Це міг бути й випадковий збіг структури й стилю двох творів, хоч, знаючи велике захоплення Франка поезією Федьковича, можна припускати, що це явина літературного впливу. Його особливо помітно на Франкових творах з гуцульського життя (навіть Довбуша Каменяр в одному місці називає, як Федькович, «капітаном»).

Образ місяця, між іншим, проходить через усю, за визначенням того ж І. Франка, найкращу поему Федьковича «Дезертир», де символізує одночасно і цісаря, і втікача з армії, і посланця від коханої, і, власне, створює симфонічне тло трагедії закатованого шпіцрутенами жовніра.

З військового, по імперії Габсбургів розкиданого життя Федьковича виникла масштабність його творів, відкритість до світу й до народів. Про це говорять ранні балади «Киртчалі» і «Празник у Такові», в яких змальовуються епізоди визвольної боротьби південних слов’ян проти турецького рабства, про це свідчать пізніші його твори: «Сон», «Баркарола», «Боги Сахари», особливо ж поема «Волошин», де показано, як не національна, а соціальна відмінність стає на дорозі до щастя молдавському парубкові Манолію та українській дівчині Катерині.

Поезія Федьковича виткана на народнопісенній основі. Але, щедро використовуючи фольклорну поетику, він не завжди міг утриматись від стилізації, тобто від автоматичного наслідування народної пісні. Деякі його речі — це, власне, народні твори, в яких поет майже нічого не змінив, а деякі, може, вдалися в бездоганно наслідувальному дусі, але в них затуманюється індивідуальне сприйняття світу, що є найважливішою вартістю будь-якого мистецтва.

Та варто підкреслити, що Федькович свідомо ділив свою поезію для читання й для співу. Сам добирав музику до своїх текстів. Був такий час у Галичині й на Буковині, коли його пісні співалися на кожному весіллі й святі, особливу популярність мали серед українців, що служили в австрійській армії. Та й сьогодні звучить дотепна, перейнята рубаніним, запорозьким гумором пісня «Як засядем, браття...», пісня про «кришталеву чару й срібную креш», написана великим буковинським життєлюбом.

Як правило, Федькович бере готовий пісенний розмір для викладу своїх болінь і смутків, і там, де змушує себе забути про пісню, мотив якої зринає й губиться за першим же його рядком, де пропонує читачеві новий, зовсім не співочий зміст, досягає найбільшого успіху. Приклад — найславніша його балада «Довбуш». Це перший і найкращий твір Федьковича про його улюбленого безсмертного опришка, твір, взорований на пісню, що починається словами: «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький».

Гей, ци чули, люде добрі,

Перед ким то ляхи стануть,

А за ким то молодиці,

А за ким дівчата гинуть?

То наш Довбуш, наша слава,

То капітан на Підгір’ї,

Красний, красний, як царевич,

Двадцять років і чотири.

Як же це так зроблено, що вірш говорить про негероїчну, спричинену зрадливою любаскою смерть Довбуша, але за нею постає живий і, власне, героїчний характер грізного месника, а не сльозливого коханця? Можемо хіба здогадуватись, що секрет, сказати б, протилежної щодо сюжету естетичної дії цього твору полягає в побічних натяках автора на справжню довбушівську професію:

Що розкажеш, пан капітан?

Ци палити, ци рубати,

Ци якому королеві

Кажеш голов з в’язів знята?

Голова короля переважає розгульність Довбуша, і все, що в баладі відбувається з обдуреним і жагучим полюбовником Дзвінки, тільки оживляє й ушляхетнює образ опришка.

Зрозуміло, коломийковий розмір — найрідніший Федьковичу, поет віртуозно орудував цим віршем ще тоді, коли був зовсім вільний від Шевченкового впливу. Шевченко показав буковинському майстрові, як може коломийка обертатися в індивідуалізовану мову поета, в скаргу, в прокляття, в інвективу, не гублячи при цьому пісенної гнучкості й простоти. Буковинець був зачаклований цим і, «маючи в пальцях» коломийку, ринувся й собі робити з неї чудеса поезії. Певна річ, Федьковичеві насамперед імпонувала революційна ідейність і народність Кобзаря, але, сприйнявши їх, він сприйняв як щось своє, гуцульське, рідне і головну форму Шевченкової поезії. Це призвело до безконтрольного епігонства, що найбільше виявилось у «Поменниках», віршах, присвячених роковинам смерті Шевченка, «Посланіях на Україну» та деяких поемах коломийської збірки.

Але слід пам’ятати: в тих з дещо абстрактним революційним пафосом наслідувальних творах проривався вогонь конкретної ненависті автора до австрійського монархічного ладу, до цісаря та його буковинських «підхлібців», до дрібної й крупної паноти, до крамарів та дідичів карпатських, до всього, що жирувало на тілі уярмленого народу. Поруч з епігонськими Федькович писав оригінальні речі, в яких Шевченків рядок не вибивається в привабливій стихії свіжого, як полонинська роса, неповторного слова. Ось приклад з поеми «Лук’ян Кобилиця»:

Цісар сидить на стільчику

Та в карти ся грає.

А ті гори буковинські

Нехай пропадають...

А ми підем з топірцями

В зелену діброву,

Та витешем домовину

Велику, кедрову,

Та пішлемо до цісаря

В німецьку столицю...

Це заклик до збройної боротьби з цісарською владою, сміливий, шевченківський за духом заклик, який, хоч не був вчасно почутий народом, знайшов відгомін в одному, та зате в якому потужному серці! Молодий І. Франко випадково у львівської перекупки за 10 грейцарів купив зошит, в картки якого вона загортала черешні, де була кимось переписана поема про Лук’яна Кобилицю!

Але навіть у тому сакраментальному «Мерці», що починається епігонським тактом: «Кохайтеся, чорноброві, та не з умерлими», знаходимо акорди дуже сміливі; мало хто з наших поетів міг зважитись на подібні слова і в пофедьковичівські часи:

... Що ми ему завинили

На білому світі,

Недоброму тому богу,

Кривавому кату?

Ці рядки — не вияв атеїстичного світогляду поета. Федькович піднімається як митець до розмови з Богом, вимагаючи милосердя й справедливості, розуму й співчуття від «керівного начала» світу, а, не знаходячи цього навкруг себе, проклинає вседержителя та його земних, лицемірних слуг.

Поезія Федьковича має сильний заряд загальнолюдської і революційної вартості; перейнята стражданнями великої і щирої душі, закохана в свободу, вона діє й сьогодні, й жодної пилюки на ній не видно, як на горах наших зелених, що їх умиває своїми дощами кожна весна.

Майже всі, хто писав про Федьковича, ставлять його прозу вище за поезію, але такий підхід мало що вияснює, бо письменника треба оцінювати не тим, як він вивищився над собою, а тим, що нового дав літературі. Справді, за стилем, довершеністю композиції, дивовижною, сказати б, передстефаниківською лаконічністю, а головне, за життєвістю й нешаблоновістю характерів оповідання Федьковича належать ніби іншому автору, взагалі іншій, ближчій до нас добі.

З творами Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка проза великого буковинця пов’язана способом викладу, подібним емоційним, трохи сентиментальним колоритом, але в ній повніше окреслюється непокірність, бурхливіше кипить енергія морального протесту. Навчаючись у згаданих корифеїв української прози, Федькович не загубив своєї вдачі, свого кипучого темпераменту. Точно, як завжди, говорить Франко про головного героя Федьковичевих оповідань: це — «народ... що любується в пишнім убранні, в зброї, в стрілецтві, народ лицарський, котрий дуже пильно дбає про свою честь».

Пружина драматургії майже кожної Федьковичевої оповідки викувана з твердого матеріалу: його не зігнеш, ним не покрутиш. В непримиренності з підлими людьми, з лютими обставинами життя виявляються його пристрасні характери, які сповідують на кожному кроці гасла: любов або смерть, щастя або смерть, правда або смерть! Романтичний максималізм Федьковича — не фальшива монета, а щире й карбоване золото гуцульської свободолюбної й гарячої натури. Але в ній письменник вислідив ще одну рису — особливий гатунок гордості, яка спонукає людину метатися не за свою, а за чужу кривду. («Серце не навчити», «Сафат Зінич»). Деякі давніші й теперішні критики сором’язливо, якось проти власної волі порівнюють кращі новели Федьковича з оповіданнями Тургенева й Ауербаха, а варто б це робити сміливо, бо ті новели мають право посісти місце в світовій літературі як твори, що в них відслонені не ніцшеанські, не темні, а сонячні, шляхетні висоти гордощів людських.

Завдяки і Федьковичу в нашій літературі утвердилася загальнолюдська настроєність, прикмета особливої цінності й ваги. Згадаймо: Штефан Славич, буковинець, закохується в румунську дівчину Зоїцу й гине через нещасливу любов («Штефан Славич»), словак на прізвище Бая, капрал, погоджується відслужити при війську ще рік, щоб цим виблагати відпустку для жовніра — українця Шовканюка, німець Тайвер, жандарм, але з людським серцем, він співчуває народові Буковини, нарешті, одружується з сестрою Шовканюка («Три як рідні брати»), італійська панночка метиться за любовну зраду (і всі симпатії автора на її боці) — простромлює ножем буковинця, капрала Коронійчука («Таліянка»), зрештою Сафат Зінич, мабуть, найкращий герой Федьковича, виявляє свій месницький характер серед далекого народу, в Сербії, — вбиває зрадника Янка за сльози бідної вдовиної дочки Марти («Сафат Зінич»), Це був не просто обставинами Федьковичевого військового життя, яке проходило в Угорщині, в Італії, в Словаччині, в Австрії, продиктований такий собі наївний, сліпий «інтернаціоналізм». Усвідомлений, вироблений під впливом Шевченка широкий погляд поета на світ сприяв тому, що його проза органічно вхлинула в себе різнонаціональну людність, надаючи представникові кожного народу рівнозначні позитивні якості.

Мабуть, нічого так сильно не бажалося Федьковичу, як побачити свої п’єси на сцені, чи, як він казав, на подрі, й нічого він так не любив у власній творчості, як драматургію. Буває так з дітьми: найслабші — найдорожчі батькові. Поет, зрозуміло, не помічав слабкостей своїх драм і пережив найгіркіші часи, коли їх не хотіли ставити чи коли одна з них, на його думку, найкраща, провалилася на львівській і вижницькій сценах.

Маю на увазі драму «Довбуш», якій він віддав найбільше часу, але найменше таланту. Безконечно переробляючи її, він орієнтувався постійно на твори німецького романтизму, але «з могутнього й цікавого напряму взяв поверхові прикмети — містицизм і фабульну карколомність. Довбуш у тому лахмітті, як у мішку: він хоче боротись, але то не боротьба, лиш конвульсії, що викликають жаль до славного опришка.

Не варто, однак, думати, ніби праця Федьковича над «Довбушем» пропала марно. Три варіанти драматичної поеми — своєрідний лексикон гуцульського діалекту, крім того, вони входять у знамениту українську довбушіану. Головні імена на лінії цієї теми — М. Устиянович, І. Франко, Г. Хоткевич, Б. І. Антонич, Л. Первомайський, Р. Федорів, С. Пушик — показують: доля ватажка гуцульських борців проти панської сваволі цікавить нашу літературу вже понад століття.

Набагато краще вдалася Федьковичу мелодрама «Керманич», в якій він майже вільний від містики й сюжетної епатації. А вже зовсім пристойними й навіть придатними для постановки на сучасній сцені слід вважати його одноактові комедії: «Запечатаний двірник» та «Як козам роги виправляють». Перша — переробка п’єси маловідомого німецького драматурга Е. Раупаха, друга — переробка Шекспірової комедії «Приборкання непокірної». Ці речі правильніше назвати оригінальними творами, написаними за мотивами п’єс названих авторів. Тут зблиснув комедійний талант Федьковича, який начебто не в’яжеться з його наскрізь трагічною поезією та прозою.

Душко моя розмайная,

Душко розмаїта,

Що з тобою учинити,

Де тебе подіти? —

питався поет своєї справді розмаїтої, багатющої душі, яка не вміщалася в жодне його заняття, якій було тісно в поезії, в прозі, в драматургії, в перекладах (а він перший у нас переклав «Гамлета» й «Макбета»), в громадській та педагогічній діяльності. З двадцяти семи років свого творчого життя він віддав вісім літ дивоглядному й хворобливому захопленню астрологічними студіями, пишучи німецькою мовою томища про всілякі кабалістичні химерії.

Отже, на його літературну творчість припало неповне двадцятиліття! Так багато за короткий час може зробити лиш ідейна людина, палена гнівом правди й одержима справедливістю. Антивоєнний дух, людяність, любов до рідного народу — тригранний алмаз Федьковичевого таланту. Може, той самоцвіт мав природну тріщину, але надламала його жорстока машина суспільного порядку, в сталевих трибах якої він обертався. Надламала, та не розтерла, не змогла знищити. Він світить сьогодні й відшліфовується нашим сонцем. Нас переймає жаль, що той алмаз міг бути більшим і неушкодженим.

М. Драгоманов, погостювавши 1875 року в путилівській садибі поета, згадував: «... вражіння на мене зробив Федькович дуже сумне, котре зводиться до такої думки: як наша громада не вміє ні виховати, ні навіть піддержати таланту, ні дослужитись ним». Правдиві слова. Малесенька громада української

інтелігенції на Буковині не розуміла Федьковича і навіть насміхалася з нього за хлопський патріотизм. Батько Марка Черемшини згадував, як поет, щоб дошкулити вижницьким панам, перебрався на жебрака й пішов до них просити милостиню. Звісно, вони його проганяли, сварили слуг, що пустили прохача до хати. А Федькович мав право потім висміяти їх, — як ви поважаєте не людину, а тільки її одежу, то повинні пошанувати мою гуцульську ношу! А львівська громада? Народовці й москвофіли намагалися втягнути поета в свої дрібні чвари, а коли переконалися, що він не визнає ні їхніх політичних прислужницьких програм, ні їхнього редакторського цензурування й диктату, махнули на нього рукою, забули свого Бояна. Та все ж знаходилися люди, які розуміли значення Федьковичевого подвигу і ще за життя поета ставили його слово впорівепь із словом Кобзаря. Нарешті, прийшло покоління, очолене Каменярем, яке підняло Федьковича із забуття, розшукало його рукописи, видало книжки, вивчило й оцінило його творчість. Хто знає, чи без тієї роботи мали б ми справжнє уявлення про його провісницьке слово, яким надихана не тільки гуцульська, а вся українська земля.

«Я наш нарід цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що єго велика доля жде, але аби го львівська громада поклала на ноги — не вірю. Історія знає багато самозванців-демагогів, що ще дужче кричали та об народнім гаразді бідкались, а претціля з того народу шкуру драли...» — так говорив поет понад сто років тому, добре розуміючи фарисейські інтереси львівських «патріотів», далеко дивлячись, аж у ті часи, коли наш народ сам підведеться на ноги і стане господарем власної долі.

Федькович своєю творчістю здвигнув цілий поневолений край, утвердив шлях, яким пішло західноукраїнське письменство. Він розвинув традиції М. Шашкевича на новому рівні, приготував ґрунт, на якому Шевченкова поезія народила свого першого не епігона, а продовжувача, — І. Франка. Не тільки для рідного слова, не лише для українського народу, але й для всього культурного світу Федькович є й буде дорогою постаттю, творцем з пророчою видющістю, з патріотичною снагою й широтою мислення, поетом лицарської гідності й правди.