Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Наш Каменяр

Писати про Івана Франка — це значить, крім усього іншого, боротися з самим собою: то ставати на боці думки, яка начебто ясно бачить його величаву постать, то підтримувати розчароване намагання зглибити незглибиме. В цій боротьбі ніхто не перемагає, вона безконечна, але хто відчув її в собі, той навіки полюбив Івана Франка і, — чи написав щось гідне цієї любові чи ні, — збагатився почуттям дорогоцінним: пошаною до одного з найбільших синів людства.

Він — геніальний поет. Саме як поета ми бачимо його поряд з найвидатнішими світовими майстрами, а в рідній літературі він чи не єдиний має право займати місце на недосяжній височині Шевченка. У світовій літературі небагато таких людей, як Іван Франко, що геній поета погодив у своїй душі з десятьма іншими талантами. Кожен з них вимагав часу і труду від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяжко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їхніх. Революціонер і вчений навіть при спільності поглядів і характерів рідко витримують один одного в одній людині, бо вони відрізняються роботою і способом життя. Здається, вічною загадкою психології буде факт, що добрий десяток геніальних людей, відчужених навзаєм пристрастями й замилуваннями своїми, віддалених вимогами фахів і покликань своїх, співпрацювали і жили разом під одним іменем — Іван Франко.

Він — безмежна країна, яка досі не має своєї точної, наукової карти. Є в тій країні місцевості й дороги, добре знані кожному, хто має бодай шкільне уявлення про українську літературу. Але є там околи, що повинні позначатися картографами франкознавства як terra incognita. 50-томне видання Франкових творів, над якими працює Академія наук УРСР, перші томи якого вже з’явилися в книгарнях, буде першою спробою зібрати і систематизувати більшу частину всього, що написав цей один із найбільших у світі трудівників пера.

Благословенний народ, життя якого освітлює енергія Франкової пам’яті, сини і дочки якого виховуються на революційній пристрасності Франкової вдачі, ідеалом творчих можливостей якого є неосяжність Франкового натхнення.

Національна кревність з Іваном Франком надихає нас гордістю, а постійне духовне єднання з ним витворює з нас людей у найширшому й найгуманнішому розумінні цього слова.

Він — могутній розум, що формувався в ненастанній боротьбі з духовною відсталістю свого оточення. «Боротьба генія з народом — це не боротьба людського з національним, а просто нового з старим, ідеї з емпіризмом, розуму з забобонами».

Якщо додати до цих слів Бєлінського, що забобони в поневоленому народі множаться і ростуть швидше, ніж у панівному, що панівні класи ставлять на службу тим забобонам армію і тюрму, то стане ясно, з ким ціле життя боровся розум Івана Франка.

Першим специфічно письменницьким галицьким забобоном, який перегородив дорогу учневі Дрогобицької гімназії, що пробував сто років тому своїх сил у поезії, була повсюдно тоді усталена думка про те, що українська душа вже остаточно знайшла собі поетичну форму і манеру вислову у творчості Шевченка. Шукати нічого не треба, тільки писати так, як Шевченко. «Плем’я карлів» поетичних намагалося бренькати на кобзі, але пісня не добувалася з Шевченкового інструмента, тільки кров текла з тендітних пальчиків, бо гострі струни піддавалися лише титанові, справжньому Кобзареві.

Епігонство здавна нищило українську літературу. Буря Шевченкової поезії — благодатна в житті українського народу — в ріденькому лісі інтелігенції розчахнула не одне дерево, і воно загорілося нікому не потрібним вогнем.

Іван Франко збагнув, що життя вимагає нового слова, і якщо вже горіти, то від свого власного страждання, та й горіти лише для тих, що померзли в камінних казематах австро-угорських тюрем, у холодних бориславських ямах, де добувалася перша дрогобицька нафта, в студених оселях галицького бідняцтва.

І справді — «правдива іскра Прометея», ота колюча дзиндра батькової кузні, влетіла руденькому хлопчикові в серце і не погасла, а розгорілася в ньому в світове багаття, над яким гріються не тільки покривджені й гнані, а й запалені революційним вогнем люди, що шукають більшого тепла і світла, ніж вони самі можуть дати іншим.

І справді: вогняний стовп, що вирвався з Франкового серця, провадив український народ крізь пустиню безправ’я й нужди, крізь ніч неволі й зневаги до самого світанку нового життя.

І справді — він був ненаситний, як вогонь. Але не той вогонь, що залишив за собою чорні плями отруєних земель, а той, що життям своїм злютував арматуру духовної будівлі нашого народу в одну міцну, нерозривну систему, позлучав променем своїм арки мостів нашого братерства з усіма народами світу.

А скільки ще було тих «забобонів», які виступали проти бунтарського і, треба сказати, робітничого розуму Івана Франка? Що застав він на своїй землі і що він покинув, схиляючись навіки на свої покручені, як терен, від невсипущої праці стогнучі руки?

Доба Франкової творчості припадає на 1876—1916 рр. — на це страшне сорокаріччя в житті українського народу. Цісарські й царські сатрапи змагалися в цей час між собою, хто скоріше покінчить з ненависним українським питанням. А ще більше їх лякав соціальний протест народних мас, галицьких і наддніпрянських селян, майже кріпаків, протест, що хоч і рідко, але давав про себе знати як знамення події, що мала статися в 1917 році...

Капіталізм у Галичині був немічний, але саме це було причиною його жорстокості, сваволя перших промисловців не обмежувалася нічим, вони цілком не знали страху перед робітничою згуртованістю, революційного робітництва ще не було. Ні на крок не поступилися у своїх феодальних правах польські земельні магнати. Хрести, поставлені в галицьких селах на честь скасування панщини 1848 року, підгнивали й падали. Вопи не стали знаками свободи, бо народ не був знятий з хреста — йому тільки підбили опору під ноги. Податки, побори, фактична панщина, темінь на селі, нужденні містечка, ватри перших робітничих сходин, де розв’язуються питання ще не класової, а особистої помсти підприємцям, інтелігенція, роз’їдена дрібними чварами, що доходили до сміхотворних «азбучних воєн», брак виробленої літературної мови, слизька і послужлива галицька псевдоаристократія, обмежена церковними уявленнями про світ, відсутність будь-якої свідомої сили, що веде боротьбу за соціальне і національне визволення. Такою застав Іван Франко Галичину. Не дуже відрізнялася від неї й Наддніпрянська Україна.

А коли Франка несли на Личаківський цвинтар у Львові пізньою весною 1916 року, в повітрі висіла вже ідея революції, нею дихали українські пролетарі й селяни, їхній слух не міг бути здивований, а лиш возрадуваний тріскотом падаючих тронів у Відні й Петербурзі. В цьому значна частка й Франкової праці. Іван Франко виховав не одне покоління борців за людські права пригноблених народів.

Він — «дух, що тіло рве до бою» — в тій виховавчій учительській роботі мусив утихомирювати сам себе, мусив знайти в собі стільки терпеливості, скільки треба, щоб у пітьмі навчати письма, а в голоді проповідувати духовну красу.

Шевченко, у творчості якого знайшли своє відбиття й розвиток мотиви антицарського виступу декабристів, польського повстання 1831 р., передові ідеї російської революційної демократії, збудив своїм словом до свідомого життя і революційної боротьби український народ. Зберегти і донести до слушного моменту вогненні шевченківські гасла треба було болотами «супокійного» життя останньої третини XIX ст. Іван Франко, ненастанно підсилюючи своїм голосом поклики великого Тараса, водночас мусив своєю неосяжною діяльністю дати, створити, а подекуди бодай намітити усі установи духовного життя цілого народу.

Прикро думати, що людина, мислі якої проміняться у великому й вічному мозку народному, була самотньою у звичайному житті. Іван Франко серед галицьких народовців і москвофілів — Гуллівер серед ліліпутячого кодла, що поставило собі за мету зв’язати його, виколоти йому очі, зробити гіганта недолугим посміховищем. Літературні гноми ненавиділи його найбільше за велетенський духовний зріст. Якби він був меншим, вони прийняли б його «евентуально» з його ідейними проповідями, але він був таким великим, що годі було оголошувати його виродком — він явно не належав до їхнього племені.

Ми пам’ятаємо знамениту франківську метафору, що митця порівнює з деревиною. Коріння — в національному ґрунті, крона — в загальнолюдському небі. Але дерево творчого життя Івана Франка мало не тільки живитися у своєму національному ґрунті. Воно, живлене соками багатьох і різнорідних національних обширів і територій, схопило корінням і утримало отой наш рідний ґрунт від завалу в ріку латинізації, онімечування, спольщення, русифікації, яка вижорновувала й підмивала нашу землю.

Іван Франко завжди відрізняв уряди від народів, інтереси верховодів і вельмож від клопотів плугатаря і вчителя. Інтернаціоналізм Івана Франка не пов’язаний з якоюсь особливою добротою чи вродженим благородством. Інтернаціоналізм Каменяра був глибоким ідейним переконанням, найвищою мудрістю боротьби за національну незалежність, необхідною умовою розвитку національної культури, поняттям соціальної боротьби і справедливості.

Франкова програма боротьби, особиста і громадська, — в «Каменярах». Ця невелика поема варта томів золотої творчості. З одними «Каменярами» Іван Франко міг би перейти у безсмертя. В нинішній літературознавчій термінології для характеристики «Каменярів» більш-менш годився б підзаголовок «Оптимістична трагедія». Сила Франкового поетичного мислення в тому, що ця трагедія не індивідуальна і навіть не національна. Це життєстверджуюча трагедія всього людства, яке дорого мусить платити за кожен крок свого руху вперед по шляху до правди і волі. Свобода має своїх добровільних рабів, які самі приковуються ланцюгами до скелі безправ’я, тиранії і тупості, беруть у руки молоти і працюють, ніби засуджені на каторгу.

За розмахом узагальнення «Каменярів» можна прирівняти хіба що до Шевченкового «Сну». Так, як у «Сні» осягнута і висвітлена художньо природа монархічної державної влади, так у «Каменярах» показано механізм людського поступу, шлях, що, будуючись, веде вперед.

Так широко мислити, як двадцятилітній студент Львівського університету, автор «Каменярів», так точно розшифрувати образами потаємні, часом не пов’язані між собою думки і настрої своєї епохи, міг тільки незвичайний чоловік. В основі Франкової незвичайності був кремінний шевченківський характер, який, чим тяжче йому ставало, тим сміливіше поводився. Кремінь Франкового духу тим густіше сипав іскрами бунтарства, чим твердіша була криця ножів запроданства, на які він наражався, чим гостріша була надто вже конкретна для нього сталь багнетів австрійських жандармів.

Я бачив дивний сон, немов передо мною

Безмірна та пуста і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височезною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

Зауважимо, що для нашої сучасної поезії, яка любить символічні малюнки, Франкова юнацька поема може бути підручником теорії й практики.

Дійсність «Каменярів» — вигадана, але вона побудована за правилами життєвої логіки й правди. У будь-яку символіку читач повинен вірити, мимохіть заходити в неї, як у реалістичне зображення. Іван Франко це знав. Йому вдалося зіткнути конкретність і абстрактні поняття в масштабах світової історії і «втягнути» читача на будівництво загальнолюдської дороги до щастя.

Івана Франка ми називаємо Каменярем. Це прекрасно. Нема вищої пошани до поета, як та, що в серці народному перейменовує його й одним словом заступає всі прізвища, всі звання, всі титули, всі кволі суперлятиви, на які тільки здатні

чиновницькі лексикони. В одному цьому слові безмір святості й величі!

Весела гімназійна історія. Щоб заробити на книжки, Іван Франко пише своїм товаришам домашні письмові завдання. Пише по кілька робіт на днину, міняючи стиль, щоб учитель не розпізнав ошуканства. А потім, коли йому треба було писати книжки для свого народу і він не боявся жодного «професора», бо (мабуть, він знав собі ціну) не було понад нього на Україні більшого ерудита, він уже не змінював стилю свого. Та що важніше — не змінив звички писати по кілька праць денно. Тому його слова про дві заповіді, які він змушений був виконувати, варто повторювати як найпоетичніший текст, варто вирізьблювати їх на скрижалях кожної людської душі.

«Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша — то було власне почуття того обов’язку, а друга — то потреба ненастанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, яко нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям».

Він — гігантська майстерня літературної творчості. Безліч задумів одночасно могло виношуватися в гніздах його підсвідомості, тисячі жар-птиць проклюнулося з них, але ніхто не знає, скільки згоріло їх разом з розлогими конарами його мозку на смертному одрі. У тій майстерні художньої мислі не раз відбувалося щось таке, що могло статися тільки в науковій лабораторії, випадок, збіг певних обставин наштовхував на відкриття епохального значення. Так було, наприклад, з геніальними терцинами заспіву до «Мойсея».

Ті рядки заспіву можна назвати монологом пророка, що історію свого народу схоплює одним поглядом. Не змикаючи повік, веде він зором по краєвидах минувшини і майбутності. Як беркут одним помахом крил набирає розгону для ширяння над бескидами, злітаючи з камінного шпиля гір, так Франко у заспіві до «Мойсея» одним помахом крил своєї фантазії возноситься понад минулі й прийдешні віки України. Вчитайтеся у цей твір і побачите, що окличні і запитальні речення є тільки підрядними частинами однієї мислі. Ніде в ньому не можна

зробити надто довгої паузи, кінець одного синтаксичного періоду хапається за початок наступного так міцно, що роз’єднувати їх можна лише за рахунок утрати змісту. Як повстав цей пролог? Коли поема «Мойсей» була вже набрана, Франко з цікавістю — це буває з кожним письменником — прийшов подивитися на верстку книжки, і видавець Беднарський показав її поетові. Книжка, одначе, була поліграфічним браком. Кілька сторінок напочатку були порожні. Беднарський, щоб урятувати видання, попросив Франка — негайно, на завтра! — написати передмову до поеми, звичайно прозову. Франко погодився, а другого дня приніс поетичний зачин. Перший рядок його стилістично нагадує болючий оклик П. Куліша: «Народе без пуття...» Але біль генія за свій народ не вибухає прокльонами, великий поет не звинувачує. Найвища точка Франкового натхнення осяяна любов’ю до «замученого, розбитого» народу, пророцтво поета основане на віруванні в справедливу будучину людства.

Колись Михайло Коцюбинський, роздумуючи про Івана Франка, вагався, «кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настрою». Але й тоді були люди, які ні в чому не вагаються. Вони «перетинали» Франка, «поета боротьби» відкидали, а «співця кохання» оголошували декадентом, гідним послідовником європейських песимістів, «родоначальників» нової літературної ери. Не будемо згадувати, як Франко сам перекреслив ці твердження, як обурювався з цього приводу, як «знищував» і тих, що тішилися з його «занепадництва», і тих, що зважилися на глузування з його революційних писань. Для нас видається ясним, що після збірки «З вершин і низин» створювалися не антитези до революційної програми Франкової молодості, а речі, які мусили найтися у глибинах Франкового духу. Так мусило бути за законами людяності, якими не тільки мислив, але жив поет.

Як між горами мусять бути безодні й прірви, на дні яких блискочуть чистотою і тихо співають малі струмки, так у Франковій творчості мусили текти поміж вершинами революційної лірики і філософського епосу звабливі для втомлених мандрівників ручаї інтиму, тихої мудрості ослабленої людини, що доходить до хвилевого розпачу.

Дехто шукав і шукає серед знайомих жінок поета героїню «Зів’ялого листя», так ніби Ольга Рошкевич або Зося Зигмунтовська можуть щось додати до того, що сказав Франко про свій ідеал жінки. Дехто хоче у любовних поезіях Франка вичитати тільки безконечні прикрощі, завдавані йому за статті «Поет зради» і «Дещо про себе самого». Забувають при цьому, що деякі «зів’ялі листочки» Іван Франко знаходив у своїй душі значно раніше.

Він усе життя сповідався поезіями інтимного характеру, не лякаючись і не соромлячись найсуб’єктивніших порухів свого почуття. У свою душу бояться заглядати хіба що злочинці. Вони ж і не люблять чужої щирості, як прикладу чесного життя. Для нас драма «Зів’яле листя», та й багато інших маленьких драм Франкової поезії, — це пам’ятка щирості генія, образ його людських мук, а не образ його душевного занепаду. Той, що занепав духом, уже не страждає. Франко страждав від сил, що переповнювали його; ліричний герой його сумної поезії кличе до себе смерть, але не з байдужості до життя, не з перевтоми, а з тимчасового розчарування, яке мусить приходити тоді, коли розривається серце від надмірної любові до життя...

«Тільки той писатель може мати нині якесь значення, — твердив Іван Франко, — хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею...» Чи має Іван Франко що сказати людству 70-х років XX століття? Чи в питаннях, які бентежать нині кожну освічену людину, може «забрати голос» великий Каменяр українського народу? Так, Іван Франко відповідає своєю творчістю на основні питання наших днів: хто сьогодні бореться за справедливість?

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль — людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

«Ми», говорить Франко, маючи на увазі своїх тюремних товаришів, але як багато людей можна побачити нині за цим Франковим «ми». Жодні слова не відповідають так настроям і думкам мільйонів людей, що нині ведуть запеклу битву за людське щастя і свободу, як ось ці:

Се ж остання війна!

Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає...

Розум і братерство, праця й любов — чотири каріатиди величезного дому Франкової творчості, чотири гранітні постаті, яким надавав Іван Франко рис ідеалів. Так, як їх він вирізьбив, стоять вони перед нами, і ми не бачимо на них пилюги часу, не відчуваємо естетичної потреби переодягнути їх, причесати або змінити їм вираз обличчя.

Хто має скоритися: одиниця громаді, суспільству чи громада, суспільство — одиниці? Так гостро ніколи не стояло це питання, як у нашому столітті. Мало хто й відповідав на нього так розумно, як Іван Франко у поемі «Іван Вишенський»:

І яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про своє спасения

дбати там, де гине міліон?

Але про це ж іде мова в «Каменярах», і в найсильнішому його творі «Мойсей». Тільки що в «Каменярах» виступають «в одну громаду скуті» мужні люди, героїчні характери, що повстають проти скали визиску й недолі, а в «Мойсеї» — понищена міщанською захланністю жорстока і затуркана маса. Для неї стремління її проводиря, затінені його ж власними сумнівами, будуть чужими, доки її, ту мляву й розмоклу масу, не пропече і не висушить аж до дзвінкості криком своїм «князь конюхів» Єгошуа. У «Каменярах» громаді скоряється один, отой, що в дивному сні побачив себе прикутим до скелі. Він, як тільки догледів «тисячі таких самих», забуває про себе і далі вже говорить не про те, що він робив, а про те, що робили всі вони «під височенною гранітною скалою». У «Мойсеї» громада скоряється одному, але той один є не чим іншим, як тільки закликом до походу, він будить з «отупіння й зомління» табір. Він, Єгошуа, є тільки голосом, що збурив страшну тишу, яка, як плита мурашник, придавила людей, наляканих зникненням Мойсея. Те, «що давало їм смисл життєвий, просвітлило і гріло», пропало або було у небезпеці. Вони кинулися рятувати свою мрію, свій майже втрачений ідеал. Отже, той один є голосом совісті всього народу.

Ми звертаємося за порадами до Франка повсякчас.

Ми чуємо, як його інтимний вірш пульсує в жилах молоді. Ми бачимо, як «Зів’яле листя» тріпоче на дереві української лірики, і знаємо, що ніякі вітри і бурі його не можуть зірвати. А коли ми хочемо, скажімо, схарактеризувати будь-яке видатне літературне явище минулого, мусимо звертатися до Франкової критичної спадщини, мусимо повторити його думку, часто відчуваючи, що осягнути це явище більш глибоко ми не в змозі. Ми досі звертаємося до Франкових перекладів, бо ще потрібне століття, щоб зусиллям багатьох нових перекладачів було наново, на рівні розвиненої в нових умовах української літературної мови, перекладено все те, що переклав один Франко.

Життєвий закон Івана Франка записаний рядками:

Пісня і праця — великі дві сили, їм я бажаю до скону служить.

Пісня і праця — душевна і суспільна гармонія, любов і пошана до людини.

Праця — то єдина служба людям, народові, ідеалам. Одначе праця ревнива богиня. Вона створила людину для себе, і в людей, що не мають жодних ідеалів, вона відбирає життя задарма.

Іван Франко підкорив свою титанічну працю ідеалові свободи і рівності. Він сам написав стільки, скільки, мабуть, написали всі українські літератори дореволюційних часів. Його праці забагато для безсмертя однієї людини, тому його тяжким трудом обезсмертився наш народ.

1966-1976