Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Сучасні акценти у поемі Івана Франка «Мойсей»

Чим глибше вчитуємося в наснажені патріотичним духом твори Івана Франка, тим більше переконуємося, що він — не тільки предтеча вільної України, а й творець прагматичної системи конкретних завдань, од вирішення яких у двадцятому столітті залежало, а в двадцять першому залежатиме життя й сила нашої національної ідеї. Франко — будівничий української державності. Ми живемо в часи, коли майже всі перепроби, які нашому народові й нашій державі необхідно пройти, Франко передбачив, описав, і, щоб нам не збитися з дороги, програмно опрацював.

Процеси внутрішньої сконсолідованості народу — власне, витворення нації із етнічної маси українців, взаємини українців із своїми владними провідниками, проблеми будівництва демократичного ладу, в якому повинні бути пошановані соціальні, економічні, творчі права людини, наші стосунки з державами-сусідами та з Європою — щодо всього цього знаходимо проникливі поради у Франка.

У цьому контексті найважливіше його поетичне творіння — поема «Мойсей». А взагалі, якщо уявити творчість Франка як наповнений міріадами більших і менших світил космос, то серед них «Мойсей» — найяскравіше видиво. Поетичний вступ до «Мойсея», що починається словами «Народе мій, замучений, розбитий», — супутник тієї зорі, але водночас — автономна зірка, яка пульсує на осьовій лінії світового простору Франкових писань.

Іван Франко створив те послання до свого народу, на перший погляд, за випадкових обставин, але в житті великих людей, як взагалі в історії, дуже часто випадок є ознакою логіки неуникненної закономірності. Видавець поеми Кароль Беднарський у вже готовій верстці книжки помітив, що лишилися незаповненими кілька сторінок, і попросив автора написати, очевидно, прозою, невелику передмову. Це було 19-го липня 1905 року, а вночі на 20-е липня передмова була написана, причому не прозою, а віршем. Чи був цей твір інспірований поезією Пантелеймона Куліша «До рідного народу» з відомим початком: «Народе без пуття, без честі і поваги»? Складне питання. І. Франко негативно ставився до деяких писань П. Куліша, в тому числі й до згаданого вірша, але справедливо від

значив, що «хиби його (Куліша) особистої вдачі і його світогляду в очах нотомності значно вменшаться, а зате великі його заслуги визначаться виразніше». Можливо, Кулішеве звернення до народу зблиснуло перед Франком, коли він почав писати своє звернення, але для нас важливо збагнути не поштовх до написання, а різницю в поглядах двох класиків на народ. Оцінюючи в основному лише козацькі сторінки нашої історії (та й то не завжди правильно!), автор «Чорної ради» картає український народ, а Франко, подаючи різкі, безпощадні характеристики українського народу, виставляє і його незаперечні високі якості, показує переможну і ясну будущину нашої нації. В поетичному вступі до «Мойсея» нема базованої на якійсь фольклорній прикметності чи на якійсь одній історичній події і зачиненої на цьому вузької, народницької думки. Народ у розумінні Франка — це рухома, суперечлива в своєму розвитку, але зростаюча в своїй духовності невмируща сила, яка прагне свободи і дає свідомість колективного безсмертя мислячій національній одиниці.

У поетичному вступі до «Мойсея» геній Франка вже був на висоті цієї поеми, крім того, він був змобілізований не лише цейтнотом короткої липневої ночі, але й відчуттям браку часу на реалізацію численних задумів, які роїлися в ньому. Тут геній Франка явив себе в досконалій довершеності, яку в українській літературі можемо ще спостерігати в «посланії» Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним...»

Поетичний вступ до «Мойсея» написаний класичними терцинами — формою, яку Франко вперше використав і яку довів до надзвичайної гнучкості й блиску в нашій поезії. Судячи з того, як рідко після Франка українські поети зверталися до терцини, можна зробити висновок, що ця непокірна форма не піддавалася їм і що досі її неперевершеним приборкувачем і паном у нас є Франко. Терцина до нас і взагалі до європейської поезії прийшла з Італії; славу цій складній поетичній, широко для фантазії відчиненій строфі зробив Данте, наповнивши її філософським змістом «Божественної комедії». Між іншим, у передмові до своєї книжки про Дайте, писаній 1912 року, Франко згадує, що він, ще «бувши учеником гімназії в Дрогобичі, читав деякі уступи Дантової поеми в німецькім перекладі, а потім пробував читати цілість у польськім перекладі». Незважаючи на те, що німці, поляки та інші європейці перекладали терцини Данте своїми мовами частіше й більше, як українці, саме в українській поезії, завдяки Франкові, терцина прижилася найкраще. В «Божественній комедії», до речі, є також звертання до Італії, до народу.

В будові терцини закладена вимога троїстої повторюваності і потрійного оновлення думки, а сам принцип потрійності лежить в основі ораторської і взагалі будь-якої аргументації, а, якщо вдуматися глибше, то між терциною і всіма троїстими реаліями і символами, від Святої Трійці до тризуба, існують незримі, але базовані на законі природи похопні зв’язки.

В терцині кожен рядок чекає на продовження свого змісту, кожна рима прагне свого подвійного відлуння.

В поезії — це ніби симфонічна музика, в той час, як дворядкова або навіть чотирирядкова строфа нагадують лише коротку й просту мелодію пісні. Терцина є складовою частиною октави і сонета, цих також складних і витончених форм, культивованих у нас неокласиками — поетами, що в XX ст., крім Івана Франка й Лесі Українки, внесли більше європейського духу в нашу літературу, як так звані модерністи, що свій народницький характер намагалися без успіху вкласти в ламані строфи та верлібри.

Для вступу до «Мойсея» Франко вибрав ямбічний одинадцятискладовик, всі рядки з жіночими римами (таку структуру можна назвати італійською терциною), і доказав надзвичайну, ніби вроджену здатність української мови почуватися напрочуд вільно в такій формі.

І тут варто нагадати, що між українською та італійською мовами існує давно запримічене, але належним чином не досліджене мелодійне, артикуляційне сестринство.

Цікаво, що Франко в поемі «Похорон», безперечно, своєму найкращому творі після «Мойсея» цілі розділи писав так само італійською терциною, але починав її терциною інакшою (її можна б назвати українською), тобто формою, де жіноча й чоловіча рими чергуються. Починав, але відмовився від того начала. Викреслив його, пішов розлогими епічними ритмами, зовсім нехтуючи тим, що в системі українського віршування настирлива повторюваність наголосу на передостанньому складі слова наприкінці рядка може видатися нудною. Справді така повторюваність у сонеті чи в будь-якій строфі може втомлювати своєю одноманітністю. Це чудово розумів Максим Рильський, який редагував «Божественну комедію» в перекладі Петра Карманського в напрямі уникнення такої одноманітності і який переклав «Пана Тадеуша» формою, де чергується жіноче й чоловіче римування, хоч оригінал витриманий у типово польському вірші, де все змушене обходитися жіночою римою.

Чи були у Франка певні сумніви щодо вибору форми свого послання до народу? Мусіли бути. Але він вибрав форму найтяжчу, а при тому контрастну до ритму й строфи поеми «Мойсей», а ще тим важливу, що вона вводить читача самим розвитком своїм в епічний настрій поеми. Всі труднощі, які виставляє неподатлива структура, Франко долає спокійно, як олімпійський атлет, для котрого світові рекорди — дріб’язкова умовність.

Його терцини створюють враження прибою, коли кожна нова хвиля вдаряє з непослабною силою об скелі, а невеликий за словесним розміром твір гуде, як розбурхане, але береговою лінією суворої мислі підкорене море людської уяви.

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізніх

Палитиме, заснути я не можу.

Уже в цьому першому акорді поет демонструє інтелектуальну дивину свого дарування, мовну віртуозність і сповідний, інтимний характер усього твору. Як несподіваний доторк до болящого українського серця, звучить рядок «Людським презирством, ніби струпом, вкритий». Абстрактне презирство обертається в струп’я на тілі паралітика. Ми очі закриваємо, боїмося глянути на цей вид хворості й каліцтва, але вже навіки зостанемося біля цього образу, що мучитиме нас і викликатиме одночасно і співчуття, і заперечення, і сум’яття в нашій свідомості.

Як Шевченкова абстрактна воля, що стає живою постаттю, котра «вмивається Дніпром», «накривається степами» «спить на козацьких окрадених трупах», так і тут чуже абстрактне презирство обертається ранами на тілі нації. Тут перед нами — найвище мистецтво поезії, коли неокреслене жодним відчуттям абстрактне поняття стає засідкою, звідки уява читача вже не може вийти інакше, як тільки поранена безстрашними за допомогою зору, чи слуху, чи інших відчуттів дотикальними образами.

Іван Франко римує вишукано, дієслово з іменником і т. д., але, як треба, не боїться найслабших дієслівних рим, компенсуючи це огромом змісту, сліпучим перебігом думки. Знаючи, що неологізм у такому творі може зупинити на собі надто довго увагу, він майже не вдається до словотворення, а коли вже змушений це зробити, то його новотвір сприймається як побутуюче в нашій лексиці слово — як, наприклад, лексема «бистроїзних»:

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Як природно звучить це створене поетом слово!

Хочу звернути увагу на інший несподіваний неологізм у поемі. Сперечаючись із «демоном одчаю» Азазелем, Мойсей каже:

Відступись! Заклинаю тебе

Тим ім’ям штирочертним!

Я не вірю тобі! Ти брехун,

Хоч ти будь і безсмертним.

Штирочертне ім’я — це ім’я Бога Ягве, але за гебрейською традицією не вимовляється, а графічно відтворюється із чотирьох літер. Цей рядок Франка повен неймовірної напруги, спирається на точну за звуком і за змістом риму.

Франкова майстерність із найбільшою потужністю дала знати про себе у вступі до поеми, саме там, де наступає найдраматичніший момент, хвилина чуда — коли паралітик має встати, повіривши в своє оздоровлення.

Та прийде час — і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі...

Таким алітераційним оркестром звучань нашої мови міг покористуватися тільки Франко, який з усіх наших літераторів найбільше українською мовою написав і досконало знав її рокотливі музикальні властивості.

Поетичний пролог до «Мойсея» — драматичний твір, в якому змагаються дві протилежні думки. Одна — про націю хвору, слабосильну, принижену своїм бездержавним становищем, друга — про націю повсталу, титанічну, державну, пануючу над своїми територіями, просяваючу поміж собі рівними народами. Але є ще тут глибша драма, точніше — трагедія вождя, пророка, отого інтимного «я», котре виступає в скромному самопойменуванні «ми». Це трагедія «Мойсея», якому не дозволяє Єгова вступити разом із своїм народом на землю Ханаана, хоч Мойсей саме туди вів протягом сорока років єврейське плем’я, перемагаючи великі труднощі, серед яких найгірше — роз’єднаність того племені, ворожнеча між його дрібними, але дуже амбітними провідниками, їхня спільна ненависть до справжнього проводиря.

О, як би пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Як би!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, —

Не нам тебе провадити до бою!

На цих зізнаннях героя прологу, за яким ми ясно бачимо самого Франка, тримається вся емоційна, трагічна будова вступу до поеми і вся невідворотна, страшна, але правдива схожість між Мойсеєм і Франком.

Ці самокритичні характеристики ми сприймаємо як певну правду лише через факт фізичної смерті Франка, що сталася напередодні утворення першої української держави в XX ст. Але ж ми не можемо прийняти як неспростовну істину думку про те, що «не нам тебе провадити до бою», адже слово Франка провадило до боротьби за самостійну Україну, коли наша держава відновлювалася вперше в XX ст., провадило й пізніше, коли ця боротьба кипіла під знаменами У ПА, провадило й наприкінці століття, коли творився РУХ та проголошувалася незалежна Україна.

Іван Франко не уявляв собі здобуття нашої незалежності без бою. Це так само належить відзначити, пам’ятаючи, що здобуття незалежності 1991 року нібито мирним шляхом було зумовлене не лише унікальним збігом історичних обставин, але й тим незаперечним визвольно-бойовим розвитком самого українського народу, його дозріванням до державності, що супроводжувалось кривавими жертвами на полях битв і не меншими жертвами в совітських тюрмах та засланнях, де гинули за ту ж таки державницьку ідею найкращі українські таланти й розуми.

Отож у пролозі до «Мойсея» відбувається зіткнення двох суперечливих мотивів як у показі самого народу, так і в образі самого Мойсея — Франка. До такого розуміння нації і своєї власної ролі в історичному поході нації до свободи Франкові допомогла піднятися його безмежна, підтверджена несамовитою працею любов до свого народу.

Але народ, який є «паралітиком», «гноєм», «тяглом» у бистроїзних потягах сусідів, це — ще нікчемніший і страшніший народ, ніж той, що його малює П. Куліш, але саме цей народ любить автор «Мойсея». В жодному іншому творі української поезії любов до народу не була з такою силою і правдою, з такою розпукою й одержимістю показана, як у поетичному вступі до поеми «Мойсей».

Звичайно, існує прозова, наукова авторська передмова до «Мойсея», написана до другого видання поеми 1912 року. Тут виступає зовсім інший Франко, енциклопедичний розум якого стоїть на студеній віддалі від серця Франка-поета і, здається, нема між ними зв’язку, здається, то взагалі різні особистості виступають ув одній особі. А проте в тій прозовій передмові ледь-ледь, майже непомітно, та все ж привідкривається таємниця глибоких психологічних взаємин між Мойсеєм і ліричним героєм із поетичного вступу до поеми.

Франко пише: «В біблійнім оповіданю сам Бог показує Мойсееві Палестину; у своїй поемі я приложив се до ролі Азазеля з наміром зазначити якнайсильніше контраст між пророцькими обіцянками і тим, що дійсно ждало гебреїв у Палестині. Сей контраст я вважав потрібним зміцнити не тілько показом географічного положеня та різноплемінности Палестини, але надто ще об’явою про долю, яка чекала гебреїв у тім краю. І се я поклав у ролю Азазеля як найсильнішу часть демонської спокуси, що може захитати віру навіть найсильнішого характеру. Але не треба забувати, що ся роля Азазеля в моїй поемі являється тілько поетичним об’єктивуванєм власної психологічної реакції, яка мусіла відбутися в душі пророка після того, як його відіпхнув його народ. Крайній вислів тої психологічної реакції, що з душі пророка виривається словами: «Одурив нас Єгова!» — не був зовсім тріумфом демона-спокусника, який у тій хвилі зо сміхом відступає від Мойсея, але був тілько зазначеням межі людської віри та людської сили, до якої дійшовши, Мойсей почуває слова самого Бога, що розкривають йому далеко ширший кругозір від того, який міг розкрити йому Азазель, прояснюють йому високу мудрість Провидіння, що кермує долею народів, і дають його душі й тілу остаточне заспокоєне».

Примітивне й наївне було б твердження, що Франко сприймав образ ізраїльським народом і самим Єговою зневаженого пророка Мойсея як свою трагічну подобу головним чином через те, що сам був принижуваний галицьким оточенням і тяжко битий протягом усього життя жорстокою долею. Звичайно, крихта гіркоти від того, що доводилося йому переживати через укуси з боку певної частини, як української, так і польської інтелігенції, була в його серці. Але оте знесилення журбою, побиття стидом, роздирання сумнівами, оте бачення себе самого в образі доведеного до крайнього відчаю, але не зламаного Мойсея, приходило до Франка з його вистражданої самооцінки, пов’язаної не тільки і не стільки з його власними ідейними хитаннями та помилками, а з трагедією бездержавності українського народу, провину за рабський сором і роз’єднаність якого поет брав на себе.

Демон пустині Азазель показував Мойсееві, яка маленька, бідна, перенизана безплідними, кам’яними кряжами гір Палестина, він розкривав перед пророком страшну, криваву від ударів наїзників майбутність ізраїльського народу в тій обітован- ній землі і доводив провідника євреїв до крайньої зневіри й розчарування в меті його, Мойсеевого, життя. Але нечистий геній Азазель не сягнув своєю спокусою до духовних надбань, які може здобути визволений народ; дух пустині демонструє насамперед матеріальні труднощі, котрі чекають на вибавлене з єгипетської неволі гебрейське плем’я.

І тут ми повинні вчитатися у Франкове звернення до народу і побачити, що той народ нагадує паралітика на роздорожжу не тому, що він просто жебрак, а тому, що потоптана його мова й пісня, тому, що він раб, тому, що його історія — його довга боротьба за свободу — виявилась невдалою, надаремною, і всі ті питання, які Франко ставить перед Провидінням, що «кермує долею народів», стосуються передовсім духовного життя нації.

Невже задармо стільки серць горіло

До тебе найсвятійшою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задармо край твій весь политий кров’ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю?

Задармо в слові твойому іскряться

І сила й м’ягкість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задармо в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі коханя,

Надій і втіхи світляная смуга?

Мойсей зневірився, вигукнув: «Одурив нас Єгова!».

А в цих питаннях, сповнених болящим відчаєм, так само бринить: а може, справді нам записано назавжди бути гноєм у сусідів, може, справді без всякого вищого намисду нам дано було долею, чи Провидінням, чи Богом стільки прекрасних духовних прикмет?

О ні! Не самі сльози і зітханя

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстаня.

Отже, Франко вважає, що воскресіння нації, здобуття нею своєї державності — це насамперед духовне визволення, це надання мові й культурі народу не лише права, але й можливості якнайвільніше розвиватися, це сила духу народу, яка є національною свідомістю і глибоким, шанобливим знанням своєї минувшини, предківщини, кревної батьківщини і прабатьківщини.

«Сльози і зітхання» які ми щедро продукували в неволі, що було зрозумілим і так подобалося нашим сусідам, не мають бути назавжди притаманною рисою нашої нації. Не прославляє Франко українських планів (слова «плач» немає в його вступі до «Мойсея»!), а коли говорить про нашу пісню, то відзначає в ній «світляну смугу надій і втіхи», «дзвінкий сміх», «жалощі кохання й тугу», а не ридання, голосіння й плачі, якими, що поробиш, багата паша пісенна культура.

Цікаво, що та свобода, яку пророкує нам автор «Мойсея», не є виключно сферою духовності.

... І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Господарська домовитість, власна хата й власне поле — хіба це не економічна частина програми будівництва нашої держави саме тепер, коли закладаються її фундаменти на руїнах останньої світової імперії? Цікаво, що тут І. Франко в буквальному розумінні погодився з Т. Шевченком щодо «своєї хати», яку певного часу він трактував як обмеження національного життя, критикуючи свого вчителя за «хатній патріотизм».

У передмові 1913 року до видання «Мойсея» російською мовою, що з’явилося аж у 1917 році, Франко писав: «Само собою зрозуміло, що, крім історичного та психологічного інтересу, поема має і символічне значення, а як твір українця, не позбавлена також і національного забарвлення, завжди неминучого, коли міжнародний сюжет проходить крізь призму індивідуального темпераменту і при цьому збагачується живими враженнями й картинами його особистої уяви». У поетичному вступі до «Мойсея» Франко, власне, розкриває символічний, тобто український зміст поеми.

Коли ж говорити про віршову форму твору, то вона має так само «українське дихання», бо анапест у нашій поезії — ритм сумний, епічний, мабуть, найбільше придатний для передачі трагічного настрою. Франко не часто користався цим віршовим розміром. Перша його поява під пером Франка — вірш «Не забудь, не забудь...» ніжна, ніби прощальна мелодія. Щоправда, поет пробував з цього ритму видобувати оптимістичний, навіть революційний пафос: «Обриваються звільна всі пута, що в’язали нас з давнім життєм». Це початок відомого вірша «Товаришам із тюрми» (в останній авторській редакції — у збірці 1911 року «Давнє й нове» — цей вірш має назву «На зорі соціалістичної пропаганди»). Для поеми «Мойсей»

Франко вибрав, здається мені, свідомо цей розмір, бо в ньому схована природна непоспішливість і величавість. Цікаво, у вірші «Багач» із циклу «Паренетікон» зустрічаємося з трохи подібним ритмом у мініатюрі «Серцем молився Мойсей...» Отже, було ще десять років до написання поеми «Мойсей», а вже у натхненні поета зринув образ пророка, а ритмічне оформлення того виду було вже подібне до ритміки майбутнього творіння.

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

Починається поема. Кожен п’ятистопний рядок цієї дворядкової строфи з жіночим римуванням графічно поділений на дві частини. Це створює враження присутності змістової цезури в рядку, але її нема. І все ж таки в наслідку того поділу рядка виникає наголос наприкінці третьої стопи. І виникає грандіозна музика строфи із поеми «Мойсей», надзвичайно важлива для передачі мови самого Всевишнього.

Що було поштовхом до написання поеми? Зіновія Франко у передмові до книжки «Мозаїка», де зібрані Франкові не друковані за радянських часів твори, пише, що революційні заворушення в Росії 1905 р. могли оживити сподівання поета на розвал імперії та побудову на її руїнах української держави. «Але задум самої поеми, — додає вона, — треба припускати, виник значно раніше, і біля його колиски був і Т. Герцль... і одпоіменна поема Корнила Устияновича, і врешті оглядини в Римі скульптури Мойсея роботи Мікеланджело».

Це припущення правильне. Іван Франко змальовує портрет Мойсея з тими ріжками, що їх прикриває волосся над чолом, як його показує геніальний італійський митець. Але правильне й те припущення, що розмова Івана Франка із Теодором Герц- лем у Відні 1892 р. надала задумові поеми алегоричного змісту. Василь Щурат, який записав розмову Франка з пропагандистом єврейської держави, подає безперечний доказ того, що задум поеми прийшов до поета 1892 р. Іван Франко каже Т. Герцлеві: «... ідея відбудови єврейської держави... дуже мене зацікавила, оскільки є вона начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави».

Сюжет поеми «Мойсей», місце дії, людські характери, багатозначні метафори, філософські баталії — все зачаровує і хвилює читача, робить його свідком драматичного переходу гебреїв, що тікають із Єгипту через арабські пустошні рівнини та оброслі терновищами гори до обітованої, зеленої, багатої країни Ханаану. Наповнена майже історичними, знаними з Біблії деталями, географічними назвами, іменами, поема являє панораму конкретної боротьби ізраїльтян за свою нову батьківщину.

Геніальність Франкова виявляється насамперед у тому, що він змальовує дорогу древніх євреїв до Ханаану як до їхньої омріяної, Богом обіцяної національної держави і свободи. Це ж очевидна аналогія з українською нацією та її шляхом — шляхом не сорока років, а цілих століть, — до своєї свободи і національної державності. Але не все, що стосується змальованих у поемі злигоднів, характерів, минулого й майбутнього ізраїльтян, належить розуміти як дзеркальне відображення нашої нації та історії. Українці ніколи не жили «золотим хлібом», ніколи не прагнули здобути «всі скарби землі». У поемі йде мова про обраний Богом народ, а його характеристика може бути прикладена лише до імперських націй, а не до переслідуваних і гноблених.

Єгова любить свій народ, але він знає його вдачу, а тому застерігає:

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо...

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м’ясо.

І, зірвавшися з сеї землі

Та розбивши всі карби,

Ви розвієтесь світ добувать,

Його соки і скарби.

Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духу загубить.

Це застереження є водночас пророцтвом, що стосується народів могутніх, панівних та самолюбних, подібних до ліванського кедра, пальми, дуба чи берези із Мойсеевої казки про те, як дерева обирали собі царя. Прочитавши ці пророчі рядки, не можемо відвернутися під картин XX ст., які начебто разом з нами бачив автор «Мойсея» — коли розвалювались імперії і завойовники всіх скарбів землі оберталися на нікчемних прислужників і кривавих сторожів свого матеріального багатства.

Центральною драматичною колізією поеми є боротьба двох фундаментальних філософських поглядів на природу людини і світу. Один із них — матеріалістичний — обстоює противник Єгови, володар бідності світу і людської смертності Азазель. А другий — ідеалістичний — душа Мойсея. Аргументи матеріаліста — не пуста балаканина. Франко подає їх з науковою переконливістю. Азазель нагадує мудрого фізика, який добре знає, що атоми не зникають. Здається, неможливо заперечити проти того, що народ — це «многодушна істота», і кожна душа вносить у поступ народу частину свого власного розвитку. Отож керувати народом з-поза меж його існування не здатна жодна сила. Його доля — в ньому самому, — як доля каменя, який падає, одірвавшись од скелі, не може бути керована нічиєю волею, а тільки його власного вагою.

Здається, неможливо й того заперечити, що людство поспішає до «незримої цілі», що воно топче «рідне й знайоме» з метою осягнути «недовідоме», «фантастичне». І того не просто заперечити, що людство нагадує сліпого велетня Оріона, який, прагнучи відновити свій зір, хоче дійти до сонця. А хлопчик — жартівник, який сидить на плечах титана і вказує незрячому дорогу, спрямовує його до сонця, але щоразу в іншу сторону: вранці — на схід, в полуднє — на південь, під вечір — на захід. Проводир людства, сміливо названий у поемі «логікою фактів», існує, але він не може заперечити закони людського буття й незбагненні закони розвитку людського духу.

Ні, не творив Франко філософію Азазеля так, щоб її міг Всевишній легкома перекинути і знищити. Але все ж Єгова перемагає, бо ставить понад усе людський дух. Тільки обдарований духом — а це означає поєднаний із Єговою — народ здатний у найтяжчих умовах вистояти, перемогти не тільки ворога, а й самого себе в години зневіри й упадку. Природа людини і нації відрізняється від природи каменя. Людина смертна, але вона здатна перемагати смерть, приєднуючи свою душу до вічної душі своєї нації, а через неї — і до безсмертної душі людства.

У поемі «Мойсей» всі думки й почування обертаються навколо образу народу, котрий, як терен між деревами, живе між народами й пишається не своєю могутністю, а своєю жертовністю. Саме тому поема закінчується не тільки переможними трубними звуками ізраїльтян під мурами Єрихону, а й сумним пророцтвом про їхнє майбутнє.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духови шлях

І вмирати на шляху...

Серед численних творів Івана Франка на тему національної свободи і національного ідеалу є немало речей, які нам треба знати напам’ять, хоч написані вони прозою. В статті «Поза межами можливого» (1900) є такі слова: «... синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації».

Ці слова треба знати не так задля того, щоб бездумно вірити в них, а радше задля того, щоб у їхньому світлі побачити себе і самого Івана Франка і збагнути, що не так-то воно легко було йому уникати отих «вселюдських фраз», — а що вже говорити про таких смертних, як ми, котрі в часи тоталітарного режиму за гаслами вселюдської справедливості приховували кличі до національної свободи! Не будемо лукавити: ми вважали колись, і не без впливу Франка та інших наших визначних політиків, що, здобувши загальнолюдські права, тим самим здобудемо і національну свободу. Була це помилка. До загальнолюдських прав та ідеалів може піднятися тільки визволений, визначний і розвинутий національно державний народ.

Одначе Франко настільки різнобічний, невичерпний, спрямований у майбутнє не тільки України, а й усього людства геній, що було б непростимою помилкою сприймати його тільки з українських, державницьких позицій, тобто піднімати до висот лише його вольовий національний дух, демократичний націоналізм, а титанічну літературну й наукову діяльність, підпорядковану боротьбі за соціальні, загальнолюдські цінності й права, відкидати, приховувати, применшувати і взагалі вважати прикрою недорозвиненістю молодого таланту.

Навпаки, необхідно бачити, як поєднуються у свідомості молодого Івана Франка національні боління із переживаннями каменярів, які прорубують у скелі дорогу для правди. «Дух, що тіло рве до бою», не був ніколи виключно пролетарським, — він закликав українців до визволення водночас із панського, московського та польського ярма. Соціаліст Франко кликав: «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить» ще за двадцять п’ять років до того, як уложився в його свідомості план поеми «Мойсей». А що є кульмінацією поеми? Наляканий смертю свого пророка, народ прокидається до збройної боротьби за національну свободу, він боїться, щоб не пропали заповіти його духовного провідника. Матеріальна, сказати б, фізична сила народу — сила «князя конюхів» Єгошуї — обертається в духовну, героїчну, інтелектуальну силу повсталої нації.

Знову згадаємо поему «Похорон», в якій Франко виступає проти плебейства, інспірованого тільки соціальною ненавистю, а не ідеалами національної справедливості, плебейства, що, дориваючись до влади, створює новий режим диктатури і само себе винищує. В ліричному героєві «Похорону» впізнаємо Франка, розгніваного за те, що його назвали плебеєм. І тут він, можливо, вперше ототожнює себе з непоступливим духом жертвенного вождя нації.

Чи є плебейське щось в моїм лиці,

В моїх чуттях, і помислах, і мові?

Ні, зроду я плебейства ворог, рад

Його знівечить у самій основі.

Від перших літ, коли в мні тямка встала,

З плебейством я воюю без упину.

І я плебей? Ні, я аристократ!

Таким родився і таким загину.

Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,

Що вів жидів з неволі фараона;

З тих, що їм дана власть і ціль висока,

Життя чи смерть, все є для них корона!

У нових історичних обставинах Франко розвинув і помістив на площині реальності романтичну шевченківську візію визволення України. Воля, «окроплена вражою, злою кров’ю» не лякала його. Можемо наводити десятки цитат із політичної та громадянської лірики Франка, які засвідчують, що він виховував своє натхнення вогнем Тарасових інвектив. Ось одна — із вірша «Супокій», написаного ще 1883 року:

Супокій — святеє діло...

Та коли в робочу пору

В нашу хату і комору

Закрадавсь лиходій,

Щоб здобуток наш розкрасти,

Ще й на нас кайдани вкласти, —

Чи й тоді святий спокій?..

Як за нашу угодовість

Він мисль нашу, мову, совість,

Мов будяччя, тне з плеча —

Горе, хто тоді нас мирить,

Хто не рветься до сокири,

До коси та до меча!

Але, на відміну від будителів України — своїх попередників і сучасників, І. Франко хотів, щоб свобода не була ні помстою, ні грабіжництвом, ні руйнуванням цивілізаційних традицій та культурних здобутків людини. Не «ліниві номади», темні, озлоблені та жорстокі юрби, мають бути двигуном свободи, а духовно розвинені, енергійні оборонці загальнолюдських прав, що в образі національної держави бачать демократичний лад, організацію суспільства на гуманних засадах.

За Франком, Україна встане, воскресне не як фольклорне, етнічне видиво, а насамперед як держава. Автор «Мойсея» чи не вперше в українській поезії веде мову про відродження нашої державності, аргументуючи це не тільки спогадами про самостійне минуле України, а й природнім правом великого й освіченого народу на своє незалежне буття. Це, топтане ворогами, невмируще право народжує й виховує непромипальну любов до свого народу у серці розвиненої людини, а з надміру цієї любові постає пророк нації.

Затремтіло щось людське, м’ягке

В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя,

Щось захлипало в грудях.

«О Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, буду ще моє,

І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзятю, —

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духа печатю.

Певна річ, у Франка є декларативні, закличні твори на тему визволення України, як, зрештою, в багатьох наших класиків, але є в нього і те, чого в них нема: українська національна ідея завжди виступає на тлі нашої національної трагедії, наш національний ідеал, за Франком, має осягатися всіма змислами нашої історії, а наша держава нам потрібна насамперед задля того, щоб зберегти й розвивати свою мовну й духовну самостійність як найголовнішу ознаку гідності саме в загальнолюдському розумінні. Одночасно наш національний ідеал Франко

пов’язує з нашою майбутністю, з добрими часами, коли станемо впорівень із вільними народами, що означає набагато більше, ніж просто мати свою державу. Гомін свободи на блакитному Понті, карпатські Бескиди, що годяться бути поясом для української нації, вогненний лик народу-титана — це те, що буде завжди нас притягати, як закладений у наші гени франківський порив до ідеалу. Це наше устремління вперед, здається мені, найдосконаліше висловив Франко у поетичному вступі до «Мойсея».

Але, хоч ми сьогодні будуємо українську державу, мало чим відрізняємося від біблійного Ізраїля, що, втікаючи з неволі, потрапив у пустелю, пересварений і поділений вождями! Серед нас є сьогодні люди, які раді би повернутися назад у єгипетську, тобто московську займанщину, і не тільки тому, що їм було там добре в матеріальному розумінні, а тому, що нові обставини вимагають думати, а тоді треба було тільки підпорядковуватися, не думати, а лише служити кремлівському фараонові.

У поемі «Мойсей» «демон пустині» відкриває пророкові жахливу історію ізраїльського племені на обітованій землі. Мова йде про знані Франкові з Біблії події ізраїльської минувшини, про «залізну стопу страшних легіонів», які точитимуть юдейську кров і волочитимуть дикими кіньми юдейських дівчат. Але притомний тут пророчий дар поета виходить за межі тих знань, з’являються картини, що їх могли бачити не в уяві, а в живій дійсності люди тільки середини XX століття. Не тільки євреї, а й українці впізнають у тих картинах не виплід фантазії, а жорстокі правдиві образи, од яких кров застигає в жилах.

Онде мати голодная їсть

Тіло свойого плоду!

Онде тисячі мруть на хрестах —

Цвіт твойого народу.

Чи не сказано це про найбільшу трагедію української нації тих часів, за якими тужать безпам’ятні, але пажерливі раби, тому що «тоді ковбаса була дешевшою?»

У поемі «Мойсей» Франко змальовує дві найголовніші перепони, що їх треба подолати народові не лише на шляху до своєї державності, а й до налагодження такого життя на свободі, яке відповідає людській гідності, відкриває перспективи для формування та самовиразу особистості, звільняє її від страху переслідувань за нетрафаретні погляди, забезпечує від посягань на плоди її праці й від жебрацького існування.

Перша перепона — конфлікт між духовним, політичним лідером і затопленими у мрії про матеріальні блага, зледащілими, до всього байдужими масами народу. А друга перепона — конфлікт між вірою провідника в досягнення мети і таки ж його сумнівами, нерішучістю, світоглядною невизначеністю.

Українська історія останніх десятиліть відзначається саме оцими двома суперечностями, драматичними конфліктами нашого національного розвитку, що сплелися в один клубок. Туга за неволею і порив до свободи ділили загублений у пустелях гебрейський народ так, як ділять сьогодні Україну. А хитання й нерішучість, притаманні нашим лідерам, не гоять, а тільки роз’ятрюють рану поділу. Навіть після помаранчевої революції деякі наші проводирі відзначаються політичною кволістю, байдужістю до біди «малого українця», розгубленістю, а деякі й національною безликістю, вони діють, начебто налякані голосами роздвоєного сумління або приваблені закликами «демона пустині» до рабської захланності, до корупції, до потаємного й нечесного бізнесу з метою особистого збагачення.

Найбільше, що дратувало радянських ідеологів у поемі «Мойсей» — це пріоритет духовного, ідеалістичного над земним, матеріальним. Єгова каже:

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною.

Ось центральна строфа і мудрість поеми, що їх варто б знати, аби збагнути, навіщо нам своя держава.

Поема «Мойсей» — це не вчорашня, а наповнена сучасними акцентами література, ідеологічне й філософське розтлумачення небезпек, що ждуть націю на її, здавалось би, переможному шляху, це пересторога перед ладом, де все продається, де ідол з великим животом і низеньким лобом, Ваал, затьмарює Бога любові до ближнього. Нам самим треба зрозуміти, що ми поривалися до свободи й державності не з метою добути більше хліба — хоч, само собою, його не має бракувати в нашому домі, — а з метою зберегти свою національну ідентичність, розвинути в собі дух справедливості і віри в ідеал людини і суспільства.

Можливо, «облудлива покірність» нашого народу зникатиме поволі в умовах самостійної української держави, хоч із багатьох фактів нашого незалежницького життя виникає протилежна думка. Ми занадто довго були в рабстві і нам, мабуть, замало буде сорока років походу пекучими пісками непевності, у спекотному повітрі чварів зарозумілих «патріотичних» вождів, поміж злодіями, що ховаються в пори, як скорпіони та плазуни, але, посуваючись разом із нами до обітованої землі, не зникають, а сплоджують собі подібних, навиклих до нічного, хижацького життя в пустелі. Ми занадто довго були в рабстві, щоб усе те, що нажито нами в ньому, зникло з одним поколінням за допомогою ласкавої пані Смерті. Можливо, «облудлива покірність» з наших душ вивітриться швидко, але «укрита злість», найприкметніша риса рабів, триматися буде за наші характери ще дуже довго, бо самостійна держава звільняє від рабства (і то не до кінця!) лише громадянина з національною волею і свідомістю.

Кажу — не до кінця, бо в самостійній державі, хоч би якою ідеальною вона була, суперечливі мотиви соціального життя, які формують багатих і бідних, перебувають якщо не в конфлікті, то в постійних недомаганнях і в навзаємних оскарженнях.

Сьогодні говорять і пишуть, що молодий Іван Франко розвивався під впливом марксизму, а в зрілому віці сам собі заперечував, критикуючи Маркса і його модель «народної держави» (яку «державу» було створено за марксистськими рецептами — нам добре відомо!). Геніальна передбачливість І. Франка щодо держави, збудованої на диктатурі пролетаріату, це справді те, чим може пишатися в світі українська політологічна думка. У Європі і найближчі наші сусіди не знають, що критичний аналіз комуністичної, тоталітарної держави, котрим тепер заповнені політичні видання, був зроблений українцем, Франком, у його статтях і особливо у книжці «Що таке поступ», виданій у Коломиї 1903 року, а написаній щонайменше за 20 літ до більшовицького перевороту в Росії. Нам треба пам’ятати, що молодий Франко пропагував політичні, економічні, соціальні науки Європи в Україні не як прихильник побудови марксистської держави, а як борець за права людини, власне, за ті права, які нині стали в пошані демократичної світової цивілізації. В статті «Чого ми хочемо?» (1879) він пише: «...робітник повинен вимагати загального голосування, бо він хоче на весь голос заявити з трибуни про свій біль і стражданнями вимагаємо лише таких дрібниць, а це і не соціалізм, і не комунізм, а справедливість».

Вся діяльність Івана Франка, включаючи і його переклади з Маркса й Енгельса, і його економічні та історичні розвідки, і його політичні орієнтації, і створені ним образи українських робітників, — усе належить до боротьби за справедливість, за справедливість соціальну, котру, як це доводив зрілий Франко, неможливо здобути бездержавному народові.

Але тепер з’ясувалося, що бути вільною людиною важче, ніж бути рабом, бути державною нацією важче, ніж бути колоніальним народом. Велика мета — свобода — не зникає, але вона переходить із колективного, об’єднувального чинника в індивідуальну сферу. А тому від духовного розвитку кожного члена нашого суспільства тепер залежить загальне становище народу. Наше суспільство, яке за часів гноблення було об’єднане менше мріями про свою державу, а більше бажанням жити в такому добробуті, як живуть люди на Заході, за обставин свободи роз’єднується, все глибшою стає безодня, яка розділяє окрадених і крадущих, людей із людяними і людей із звірячими інстинктами.

І дивина — на всі наші сучасні суспільно-політичні недуги знаходимо рятівні поради у Франка, — так наче він пройшов з нами до самого порога XXI ст., як подібний до нього біблійний пророк під стіни Єрихону.

Народе мій, замучений, розбитий...

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Нема іншого способу для виявлення безмірних сил народу, крім його державної організації, яка постійно виробляє і забезпечує його національну і соціальну єдність і на цій основі — його різносторонній, багатовимірний, модерний розвиток. Це означає: держава понад усе. Тут було б доречно вислухати Франка: «Всяке людське діло, — говорить його герой із нарису «На склоні віку», — в далеко більшій мірі — виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся: коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне — над тим, що спеціалізує і ділить». Коли йде мова про відродження й консолідацію не якоїсь, а саме української нації, то наша виключність (не будемо тут вживати слова «шовінізм») полягає саме в тому, що ми, один із найбільших народів Європи, найпізніше здобули свою державність, хоч фактично протягом століть боролися за неї, і тепер нізащо в світі не можемо поступитися ані найменшим граном своєї національної суверенності.

Держава — понад усе, але український громадянин із національною волею і свідомістю, за всіма заповітами Франка, повинен мати так само соціальну волю і свідомість, яка дала б самостійній Україні бажання й силу утверджувати, зрозумілу без політичного галасу та крику, людську справедливість.

Із поеми «Мойсей», де трагедія і надія на краще майбутнє українського народу подані з унікальною метафоричною виразністю, віра в ті часи, коли Україна «огнистим видом» засяє «у народів вольних колі» перейшла в гіркі роздуми кожного мислячого українця. Ця віра живила український визвольний рух протягом усього XX століття. І ми, вже здобувши незалежність, повинні стояти в ній надалі, щоб зберегти й розбудувати свою державу, та не лише задля того, щоб мати свою валюту й армію, а задля того, щоби позбутися духовного каліцтва, матеріального жебрацтва і всього того рабського призвичаєння, що так боліло Франкові.

А що означає позбутися рабства? За Франком, смисл невмирущості нації полягає в її духовному розвитку, в її культурних надбаннях, що мають світове значення. Нація може бути державною і матеріально багатою, але, якщо, крім нафти, зброї та речей комфортного побуту, не має чим ділитися з іншими народами, то стає малопомітною, навіть ворожою для світу. Бути «всього людства багаттям», захисним тереном для дерев-наро- дів — ця, проголошена біблійним пророком, заповідь для Ізра- їля стосується й України. Про це писав, цим журився, цього жадав од нашого народу наш єдиний і вічний Мойсей — Іван Франко.

Дрогобич—Київ, 2005