Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Жити хочу! - буду жити!

«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини», — пише Іван Франко в статті «Леся Українка» (1898), посилаючись якраз на один з творів першої Лесиної збірки «На крилах пісень». Завдяки старанням того ж Франка книжка вийшла у Львові 1893 року і звістила — в українській літературі починає діяти нова могутня постать. Незважаючи на суперечливі враження, які ця книжка викликала, будучи, певна річ, одночасно пробою ще дитячого, наївного і вже дозрілого, сформованого дару, все ж уже тоді залишилося домінуючим розуміння, що в нашу духовність прийшла нова сила, народжена піднесенням національно-визвольної боротьби в обидвох частинах розірваної між Австрією та Росією України.

Рання поезія Лесі Українки саме через свою до певної міри формальну недовершеність, ідейну оголеність і декларативність показує, як добувається вогонь поетичного мистецтва, що є основою феномену нашої письменниці. «На крилах пісень» — це її контурний портрет, на якому ми ще не бачимо в деталях натхненного обличчя, але впізнаємо лінії непокірного, воїтельського і водночас мислительського характеру.

Це поезія, яка будується на протидії з одного боку — зневіри, розчарування, розпуки, а з другого — бадьорості, непокори, твердості духу. Там, де печаль переходить у радість, боління в гордий заклик до боротьби, там знаходиться сплетіння всіх важливих для нашої поетеси нервів слова. Її максималізм — загибель або перемога! — найвище і найприродніше почуття, що народжується в двобої між розпачем і духовною неподатливістю.

У вірші, який вважається епіграфом до всієї творчості Лесі Українки, в хрестоматійному, знаному нами зі школи, але підтвердженому тільки досвідом життя «Contra spem spero», ця драматургія являє себе повною мірою і на повну силу:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу. Геть, думи сумні!

Дивно читати зізнання самої авторки, що книжка «На крилах пісень» «вийшла занадто сумна, і се шкодить доброму враженню» (Лист до О. Маковея, 28. V. 1893). Акорд переможної,

*Передмова до книжки Лесі Українки «На крилах пісень». — Київ: Веселка, 1994.

життєствердної, оптимістичної музики, який чуємо в «Conta spem spero», не лише урівноважує, але й приглушує печаль цієї книжки, що, зрештою, не могла бути веселішою, бо це перечило б станові людини молодої, але болящої горем своєї нації і хворобливістю своєї плоті.

Здавалось би, ця книжка така індивідуальна й разом з тим по-отроцьки романтична, з бажанням уникнути земних і принизливих прозаїзмів, триматися певної традиції, де зорі і квіти мало не головні поетичні прикметності, повинна була б залишитись в історії лише як ювеналії, — вступ до повнолітньої творчості великого драматурга. Але ж ні! Навіть вірш «Надія», написаний ще справді маленькою Лесею (у дев’ять літ!), сприймається не як дитяча поетична вправа, а серйозний твір. Саме тут вперше зустрічаємо конфлікт, протистояння великих почувань:

Поглянути ще раз на синій Дніпро, —

Там жити чи вмерти, мені все одно.

Пригадується Шевченкове: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні», до якого Лесин вірш має пряме відношення. Жити чи вмерти, щоб тільки біля Славутича, — це ж від Тарасового полум’я засвічується талант іще дитини, а вже прозріваючого генія.

До безталанної матері-України звертається Леся першим віршем цієї книжки і надає ясного тону тим речам, які нібито стосуються лише її особистого нещастя. Ненав’язливе, мимовільне, прикрите скорбними й героїчними мотивами поєднання своєї долі з долею України створює особливу атмосферу цієї книжки, робить її цілісною і правдивою.

Цікаво — філософський і на час виходу книжки дещо абстрактний її патріотизм з бігом часу конкретизується, стає пластичнішим і реальним, а за наших днів просто вражаючим. Хіба трагічне і тверде: «Жити хочу! Геть, думи сумні!» — не накладається сьогодні на чорнобильську і загальнонаціональну нашу дійсність?! В тому й велич справжньої літератури: її тлумачить і начебто дописує по-своєму кожна доба.

Навіть проникливі сучасники Лесі Українки помилялися в трактуванні деяких її творів. Наприклад, Франко вважав «Досвітні вогні» талановито задуманою, але слабо виконаною п’єсою, певна річ, не маючи змоги переконатися, що це творіння за сто років свого життя не тільки не вигорить, а навпаки, лише розгориться, як смолоскип, на сучасних мітингах демократично настроєної студентської молоді.

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Страшні слова. Знову антиномія — свобода або смерть! — і знову подивляємо послідовність, витривалість, безпощадну благородність, якими відзначається дух аристократичної, лицарської Лесиної натури. Цей дух, щоправда, нічого спільного не має з зовнішніми рисами середньовічних турнірних героїв. Його краса — не панцирі й шоломи, не плюмажі² й залізні рукавиці, а високі чесноти, неприборканість людська, нетерпимість до зради, до плазування, до підлості.

Першорядне значення при цьому має воістину енциклопедична освіченість поетеси, її знання мов та культур багатьох народів, особливо біблійної та античної доби. Сапфо, Самсон, Марія Стюарт — герої цієї книжки, з ними вона почувається свобідно, поводиться невимушено, ніби це образи з її улюбленої Волині. Лицарство Лесі Українки неможливо уявити без її інтимного знайомства з міфічними і легендарними героями, відомими в загальнолюдській історії, з героями, які визначають честь і правдолюбність планети.

Читаючи «Кримські спогади», відчуваємо, що Леся добре знала не лише історію й трагізм кримсько-татарського народу, але й те, як її попередники А. Міцкевич та О. Пушкін сприймали Крим. І, власне, дискутуючи з їхнім ідеалістичним баченням «нещасної країни», вона створює цей — чи не найкращий — розділ збірки.

Нам дорога кожна сторінка книжки, бо це слова ще дівчинки, ще наполегливої учениці, яка, піднявши очі, на хвилину відривається від словників та підручників і стає тут же пророчицею, учителькою народу. Авторка ще користується здрібнілою формою, римуючи «серденько замліле — серденько зболіле». Але вже в її грудях стугонить серце, велике й вічне серце поета, де вміщаються і батьківщина, і людство, і вся Земля.

О люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!

Вслухайтеся в ці рядки! Вдумайтеся в них — і здійміться на крилах сумних пісень, щоб поглянути на страшні, незагойнії виразки і струпи русифікації, радіації, профанації життя й любові на рідній землі. І скажіть разом з Лесею Українкою та з Україною: ЖИТИ ХОЧУ! - БУДУ ЖИТИ!

1994

¹ Див. «Всесвіт». 1976. — № 3.

² Плюмаж — прикраса з пір я.