Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Туга і непокора

Вона мала вже 19 років, вона вже знала, що її покликання — література, вона вже списала гострою готикою товстий синій зошит, коли стала перед питанням: для кого писати? Хоч дома в неї «мала перевагу українська мова», вона писала по-німецьки. Вихована в німецькій школі, на німецьких книжках, ця струнка чорнява дівчинка з розумним, засмученим поглядом, оберталася в товаристві змадяризованих або понімечених напівінтелігентів. Містечко Довгополе, або по-румунськи — Кімполунг, було найтемнішою закутаною Австро-Угорщини, розумовою провінцією 80-х рр. XIX віку, де годі було шукати хоч би одної людини з високою культурою, а значить, з високою свідомістю соціальної і національної гідності.

І все ж людина така знайшлася. Це була донька лікаря Софія Окуневська. «Вона, — згадує Кобилянська, — заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи...»

Питання — для кого писати — мало національний характер тільки на перший погляд. Ольга Кобилянська не могла не бачити, що писати для свого народу — це значить писати для чорного мужицтва, що жило в горах, куди вона любила ходити на прогулянки. Душевний перелом, який пережила молоденька дочка секретаря повітового староства, закінчився справжнім подвигом. Треба було переробити в собі ціле духовне єство. Треба було вивчити рідну мову, пізнати стихію рідного письменства, треба було пристосувати до нового життя — до життя в українській літературі — свої знання, набуті в зовсім іншому світі — у світі німецької культури.

Цей подвиг Кобилянської можемо собі уявити краще, коли пригадаємо, що, крім коротких зустрічей з Окуневською, Кобринською та Устияновичем, не було інших зовнішніх чинників, які б зміцнювали в ній переконання писати для свого народу. Все її життя аж до 1891 року, коли родина Кобилянських поселилась у Чернівцях, проходило в середовищі міщан з їхнім маломістечковим, показним аристократизмом, який згинався в три погибелі перед державним чиновником і суворо дотримувався шаблону в одежині, в думанні, в почуттях. Тільки часті «прогульки» на Карпатські верхи, знайомство з чистим і неприборканим, хоч убогим гуцульським селом, нарешті, дворічне перебування на хуторі Димці дали юній письменниці

багато вражень, які потім стали основою її мистецького погляду на світ. Її подвиг зрів у її власній душі, яка не терпіла фальші свого оточення, йшла до простих людей, шукала й прагнула спілкування з ними. Оскільки ті люди говорили українською мовою, Кобилянська сприймала її як мову свого соціального і морального сумління. І оскільки ті люди були бідні й пригноблені, вразлива душа Кобилянської ставала на їхньому боці. Вона рвалася до них, щоб допомогти їм, і, бачачи їхню красу й гордість, сама виростала в красиву і горду душу.

Але ж німецька мова для Кобилянської була виходом у широкий духовний світ, без якого письменник мало може зробити для свого народу, хоч як би він його любив. Галицькі критики дорікали Кобилянській німецьким способом мислення, не уявляючи, очевидно, собі письменника за межами вузького етнографізму, який видавали за патріотизм. У тому, що Ольга Кобилянська піднімала українську літературу до рівня світових ідеалів свого часу, було більше патріотизму, ніж у патетичних заявах лицемірного галицького народовства про любов до свого народу. На наше щастя, Кобилянська була не з тих, що хитаються і падають від першого удару. Та й подруга в неї знайшлася — мудра Леся Українка, яка подавала їй руку підмоги в найтяжчі часи. Як же було не повірити цій слабенькій на вигляд правиці, але безмежно сильній, яка одна лише могла написати: «... галицька критика докоряє Вам Німеччиною (йдеться про німецьку мову), а я думаю, що в тій Німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вопа вивела Вас в широкий світ ідей і штуки — се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, напр., Франка, бо він не належить до більшості); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, у Вас — гірську верховину, широкий горизонт. Се, власне, добре, що Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську, як більшість галичан. Бо та школа галицько-польська, властиве, це школа. Якби почали з того, чим скінчили, певне, користь була б менша».

Як неприємно, отже, спіткнутися у писаннях критиків на фразі про «згубний вплив» німецької літератури на творчість Кобилянської. Сентиментальщина, яку представляла відома нашій письменниці пані Марліт, пройшла, мов кір, у такому ранньому письменницькому дитинстві Кобилянської, що про неї не може бути й мови. Одначе в нас про це не перестають говорити. Так, ніби не Гете і Гейне приходили на розмову з Кобилянською, а тільки пані Марліт, так, ніби ідея визволення жінки, якою була пройнята рання творчість письменниці, була

монополією старих дівиць Відня, а не народилася під звучний акомпанемент пострілів буржуазно-демократичної революції десь на піддашші Монмартру. Та й чи можна порівнювати Олену Лауфер з «Людини», Наталку Верковичівну з «Царівни», особливо ж її Параску з «Некультурної» навіть з могутніми героїнями французької баронеси, що підписувалась псевдонімом Жорж Санд, не те що з кволими жіночими тінями напівбульварної белетристики. Бунтарські душі жінок Кобилянської без огляду забирають першість, бо, як правило, вони високоінтелігентні мистецькі натури. Героїні «Природи» і «Некультурної» — це взагалі характери високопоетичні, яким у світовій літературі не так часто підбереться рівня.

Щоправда, критики підкреслюють перевагу «Царівни» над подібними романами в європейських літературах за оптимістичний кінець, за життєву перемогу героїні Наталки Верковичівни. Це так. Перемога Наталки — це перемога Ольги Кобилянської. Тут вона ніби побачила завтрашній день нашої літератури, наблизилась до нашого розуміння боротьби добра і зла. Одначе всяка перемога є акція тимчасова, вічною залишається боротьба, тому не завжди важливо, хто переміг, а хто може перемогти за певних умов. З цього погляду навіть переможені героїні Кобилянської лишають враження сильніших людей, ніж їхні переможці.

Якщо ж Кобилянська не прийшла до думки, що для того, щоб звільнити жінку з пут рабства, треба звільнити мужа, родину, суспільство з пут приватної власності, то в цьому не її вина, і тим більше не вина пані Марліт. Це тільки вина суспільно-політичних обставин, в яких жила Кобилянська і які не давали їй можливості поставити ідею жіночої рівноправності на широкій революційній основі.

Грізний протест Кобилянської проти любовних торжищ, її ненависть до просмерділих міщанських традицій, її вимога до жінки не тільки почувати себе рівноправною, але й доводити свою рівнонравність своїм духовним розвитком, своїм місцем активної діячки в суспільстві, — це творчі гасла, які не втрачають своєї актуальності в наші дні. Ідеал жінки, який виробляється тепер у свідомості нашого народу, повністю включає в себе кращі риси героїнь Кобилянської. Між іншим, у цьому й полягає безсмертя мистецтва: як би далеко не зайшло людство в своєму розвитку, воно завжди відчуватиме дієвість того чи іншого мистецького твору минувшини, бо в ньому обов’язково щось є з душі потомства, щось величне й розумне, що єднає творця з усіма наступними поколіннями.

До Кобилянської, як до великого митця, ми приходимо по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже вона створила цілу енциклопедію жіночої душі. Вона намалювала галерею жіночих постатей, правдивих людей з музичними душами, інколи далеких від ідеальності, та саме тому правдивих, завжди принадних своєю духовною чистотою з несподіваними, чисто жіночими помислами і вчинками. Світ героїнь Кобилянської ясний, але й сумовитий, як поле після бурі. Коли б ви зібрали в уяві всіх жінок, яких описала Кобилянська, то так було б, ніби ви побачили зелене жито, побите градом. Вас не покидало б почуття ненависті до стихії, що поламала й позгинала стебла, але ви не могли б так само збутися почуття віри в те, що жито підніметься, заполовіє, дасть наперекір усьому буйний урожай.

Один з найсильніших творів Кобилянської є «Valse melan- colique». Це її мовби малярський триптих — психологічні портрети музикантки Софії, художниці Ганни і «звичайної» дівчини Марти. Глибока ідея ховається вже в тому, що Кобилянська розкриває духовний світ артисток через психіку Марти, простої дівчини, яка щонайвище хоче бути вчителькою, готується до екзаменів і ходить на «конверсації з англійської мови». З погордою говорить до неї Ганна: «І «ви» щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп родини, але на психології, барвах і нюансах артизму ви не розумієтесь». З твору одначе виходить, що якраз Марта, «одна з тисячок, якій «належить царство на землі», гідна рівня Софії Дорошенко. Вона глибше розуміється на її духовних справах, ніж гордівлива художниця. Вона може бути і дружиною, і матір’ю, вона не цурається простоти заради імпозантності, бо в ній живе гармонія жіночності і високої інтелектуальності. Тому вона кохається в мистецтві, хоч не творить його. Образ Марти — інтелігентки-трудівниці — може, найдорожчий нам з-поміж інших у «Valse melancolique» тому, що в ньому відбито демократичність світогляду Кобилянської і ту святу правду, що вимагає від жінки ходити не на котурнах винятковості, але й не брести по коліна в сірій буденщині.

Два інші портрети так само чарують нас. Недоступність і поетичність Софії, грайливість і одчайдушність Ганни в поєднанні з жіночністю і простотою Марти творять ідеал майже неіснуючий, на жаль, у житті.

Якщо де-небудь і коли-небудь він існував, то, мабуть, у характері самої Ольги Кобилянської. Звідки він узявся, цей характер, що так яскраво виявився у письменницькому таланті?

Не применшуючи значення, яке мала для духовного розвитку Ольги Кобилянської німецька книжка (маємо на увазі і Достоєвського, якого вона читала по-німецьки), ми хотіли б шукати в характері таланту письменниці не чужих впливів, а відбиття карпатської природи в сукупності з гуцульськими характерами. І надхмарна висота почувань, і людяність, що виступала не раз в одежі звиклого милосердя, і скалиста непокірність, і загадкова самотність — риси духовного портрета Кобилянської, які в’яжуться скоріше всього з Карпатськими горами, серед яких виростала наша письменниця.

Звичайно, художній дар Кобилянської, підпорядкований її характерові, виростав і вдосконалювався в її дотичності до творчості інших великих майстрів слова. Кобилянська належить до таких письменників, про яких негоже говорити, що вони були чиїмись учнями. Вона мала не вчителів, а натхненників, розумних співбесідників, яких вона вибирала собі сама. Тургенев і Якобсон, Шекспір і Гете, не кажучи вже про Шевченка, багато віршів якого вона знала напам’ять і перекладала на німецьку мову, — це її обранці. До них вона не переставала звертатися ціле життя. Годі говорити про всіх, кого любила і знала Кобилянська, бо за своєю обізнаністю у світовій літературі вона, мабуть, не поступалася Лесі Українці і по цій лінії була близькою родичкою самого Франка. Вона зрозуміла і геніально оцінила Толстого, вона відчувала геніальність своїх друзів Стефаника і Лесі Українки і безмежно вірила їм. Вона була велетнем духу, вона любила розмовляти з рівними собі. Тільки раз дала себе ошукати. Блискучий стиль Фрідріха Ніцше спокусив її як германістку, його безбожництво заімпонувало їй як антиклерикалістці, його афористичні сентенції про звабливу духовну височінь, на яку може вийти людина, відповідали її протестові проти навколишньої гнилі. Але Кобилянська не носила окулярів ніцшеанства, раз побачивши через них світ у тумані, скинула їх. У «Царівні» Ніцше не живе як дух, а тільки як цитата. Кобилянська сама відкидала вплив Ніцше на свою творчість і навіть критикувала Винниченка й Арцибашева за те, що вони, на її думку, піддавалися цьому впливові.

Творчість Кобилянської є фактично запереченням філософії Ніцше, якщо брати його вчення в цілості з проклятою надлюдиною в центрі.

Героєм Кобилянської був не Ubermensch, а український народ у всій злиденності і величі своїй.

Всі її ідейно-художні концепції, весь запал її витонченого таланту, весь її поетичний і людський досвід виявилися в «Землі», в тій скорботній пісні про поневолений наш народ.

Тут знайшли своє відбиття соціальна правда і класова розбіжність інтересів в українському селі, похмура сила приватновласництва й віра в кращу будучність трудових рук. Кобилянська збагнула складні взаємовідносини селянина із землею в капіталістичному світі й показала, як вони впливають на взаємини між людьми.

Як зла мачуха, що, чим більше покірні і слухняні її пасерби, тим більше вона їх ненавидить і б’є, так земля платить ненавистю селянинові за його рабський послух. Але ж бо ні! Вона — мати. Вона єдина дає йому притулок і годує його. І він готовий піти на все, щоб тільки вона простягнула до нього свою ласкаву долоню. Мати й мачуха в одній особі. Оце і є те потворство землі, коли вона не може бути справедливою, бо її душу зв’язали межами, а на її серце поклали камінь, де вибитий найвищий закон капіталізму: «Не руш мого!»

Кобилянська назвала свій твір оповіданням. Михайло Коцюбинський у листі до неї захоплено писав про «Землю» як про повість, Іван Франко, пишучи до професора Ягича, величав «Землю» романом. Без перебільшення «Землю» Кобилянської можна назвати епопеєю про селянство, зважаючи на те, що це був найсміливіший розтин селянської психіки; в «Землі», як у гірському відслоненні, ми побачили, як глибоко дерево соціальної несправедивості запускає коріння в людську душу.

Кобилянська й сама розуміла, що «Земля» — це «праця з інстинктом на будучність». Справа не тільки в тому, що в цьому творі показана кривава могутність влади приватної власності над людиною, а й у тому, що, як зазначав Франко, «роман «Земля»... зберігатиме тривале значення як документ способу мислення нашого народу в часі теперішнього важкого лихоліття». Справді, «Земля» Кобилянської — це картина мислення народу, потопаючого, знівеченого, покаліченого і все-таки прекрасного і сильного у своїй любові до життя. Хоч ми в романі Кобилянської не знаходимо революційних закликів, хоч письменниця спеціально намагалася якнайглибше заховати основну свою ідею — «земля повинна бути для людини, а не людина для землі», — цей твір звучить революційно, бо він від першої до останньої сторінки є страшним оскарженням несправедливого ладу перед історією.

Кобилянська згадує: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», — правдиві. Особи майже всі, що до одної, також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів і коли писала — ох, як хвилями ридала!.. « Порівнювати минуле і сучасне села Димки і прибігати за цим до «Землі» — справа соціології, літературної публіцистики, якої ми, до речі,

не повинні цуратися. Але чому ми так сильно любимо «Землю», чому вона й досі нас хвилює естетично? Мабуть, тому, що через братовбивство виникає в «Землі» безкровна, але страшніша трагедія Івоніки й Марійки, трагедія шекспірівської природи, трагедія роздвоєння душі. Дитячі уявлення Гамлета про світ повстають проти жорстокої правди світу, яка вже заволодіває його душею, і він, не витримуючи цього повстання, питається: бути чи не бути? Сава убив Михайла. Він розколов набоєм з рушниці не тільки братові плечі, але й душі батьків своїх. Вже ніколи не перестане в них боротися біла любов до мертвого Михайла і чорна любов до живого Сави. Жодне серце не може погодити цих двох почуттів, а вони, старенькі спрацьовані селяни, мусять це робити. Кожен з них по-своєму переживає цю трагедію, але обоє вони знаходять утихомирення свого болю в праці. «Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі». Кобилянська показала труд як рятунок людини у дні найбільшого горя і тим самим відкрила ще одну сторону праці як найголовнішого смислу людського життя. Івоніка і Марійка, якби вони могли на себе подивитися збоку, як Гамлет, сказали б тільки: бути!

Великим досягненням Кобилянської є образ наймички Анни, який належить до найкращих жіночих постатей у нашій літературі. Анна перенесла буквально все, що тільки може звалитися на людину, — бідність і зневагу, смерть своєї любові і смерть своїх дітей; божевілля хапало її за горло, і все-таки вона не далась йому. Скільки треба було художнього такту, щоб не впасти ніде в найменшу неправдоподібність при змалюванні цієї страдниці. Те, що Анна потім відсахнулася від землі і хоче за всяку ціну дати своїй дитині освіту, не принижує її, бо це єдине, на що могла спромогтися її розбита нелюдським горем душа.

Взагалі пласти людської психіки, до яких пробилася Кобилянська в «Землі», були до неї майже не розвідані нашим письменництвом, їй вдалося це зробити тому, що її творча лабораторія була заосмотрена найсучаснішою літературною технікою, а сама вона дивилася на світ очима реаліста.

Реалізм Кобилянської не може бути від нас заслонений формальними ознаками її манери письма. Тільки короткозорість таких критиків, як Коряк і Василенко, могла привести до розповсюдження найнесправедливішої думки про Кобилянську як про декадентську письменницю. Те, що ці критики називали декадентством, було вишуканістю форми, а проникнути до змісту твору Кобилянської вони не мали сили, бо не письменниця, як вони писали, перебувала «у зачарованому ко

лі» дрібнобуржуазних інтересів, а вони самі сиділи в шкаралупі вульгарно-соціологічних уявлень про мистецтво. Обвинувачувати Кобилянську у ворожому ставленні до соціально пригноблених мас, в оспівуванні буржуазної моралі, як це зробив Єфремов, значило виказати примітивність і вірність традиційній глупоті, з якою завше воювала Ольга Юліанівна. «Мені приходилось не раз у житті, — писала вона, — боротися з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної заскорузлості і що були через свою довголітність сильні».

Боролася Кобилянська найсильнішою зброєю, яка є в письменника, — не теорією, а творчою практикою. Це добре розуміли такі великі люди, як Франко, який вважав її чільною письменницею нової школи в українській літературі. Це розуміли навіть такі прості люди, як М. Мочульський, що, відповідаючи Єфремову, звертав увагу на дуже показовий факт: «...коли б її (Кобилянської) твори були антигромадські, то мені здається, що їх не друкував би Карло Каутський у своєму журналі «Die neue Zeit». Принагідно скажемо, що зв’язки Кобилянської з Каутським — напевно, будуть ще знайдені її листи до нього — в час, коли він був лідером німецької соціал-демократії, варті великої уваги дослідників нашої літератури.

Кобилянська була істинним новатором, її творчий метод підкорив собі досягнення як старої реалістичної школи, так і нових пошуків у белетристиці, притаманних літературній молоді в усіх європейських країнах кінця XIX і початку XX ст. Наша письменниця не мала часу і права на літературні експерименти. Вона узагальнювала швидше, ніж інші, досвід своїх літературних ровесників і писала книжки не для рафінованих інтелігентів, а для народу. Вона знала, що завелике було горе українського народу, щоб його література дозволила собі на таку непотрібну розкіш, як зумисне новаторство, яке відривало форму від змісту і зводило на манівці багато сильних талантів Європи. Занадто пекучі були сльози Кобилянської — а скільки разів плакала вона, розхвильована долею прототипів своїх героїв, — щоб у них не втратили своєї солодкавої прісності модерні течії з західних літератур. Вона писала для народу, але писала так, щоб її книжки могли представляти українську літературу перед усім справді інтелігентним світом.

Малювати характери не в заскакуючих сюжетних колізіях, а в буденних подіях, зупиняючи всю увагу читача на внутрішньому світі героя, — це вміння Кобилянської було зв’язане з тими вимогами, які ставила перед прозаїком найвища, або остання епоха критичного реалізму. Але другою, найхарактернішою рисою письма Кобилянської, яку зауважила ще Леся Українка, є «симфонічність», єдність пейзажного настрою з душевним. В її роботу прозаїка завжди вміщувався її поетичний талант.

Він був дуже делікатний і не заважав, а, навпаки, тільки допомагав працювати. Не раз, правда, в часи найбільшого душевного збудження він цілком оволодівав письменницею, дозволяв своєму спільникові-прозаїкові перепочити і брався за роботу сам. Так народжувалась пейзажна лірика Кобилянської, що є окрасою і неоціненним надбанням нашої літератури.

Кобилянську слід називати великою поетесою, бо ж хіба тільки графічно відрізняються її деякі твори від того, що ми звикли вважати поезією. Такі речі, як «Битва», «Осінню», «Рожі», «Покора», «Смутно колишуться сосни», «Через море» і т. д., є високохудожніми пам’ятниками несправедливо потоптаній душі, в якій б’ється невгасима жадоба насититися красою. «Я плакала поезіями в прозі», — каже Кобилянська. І це справді був плач, але не той, що принижує, а той, що вивищує людину. Це був плач розуму, це був клич правди, це був плач самотини. Це були великі сльози, що, затверднувши, нагадували лінзи, через які видно побільшену душу. Тільки один чоловік у нашій поетичній прозі міг би рівнятися з Кобилянською гамою своїх почуттів і майстерністю письма. Це Василь Стефаник. Він, певно, перевищує її своїм страшним лаконізмом, вона ж успішно змагається з ним жіночою м’якістю, про яку той же Стефаник писав: «Ваша м’якість до мене прийшла, як огонь зсередини землі. Аби таких огнів добутися, аби найти їх керницю, то треба світ розкидати в простори, аби перейшов під сонцем у маленькі звізди. Лиш чи Вас не зболить біла шия кілько твердих скель двигати?»

Авторка «Землі», терпелива реалістка, начитана в різних філософських школах людина, має дар бачити в сніжинці і в хмарі живу істоту, ба навіть більше, вона персоніфікує абстракції.

«... Степ український. По нім грала розпаношена безкінечна туга і одностайний сум.

Звідки походив?

Не знав. Вже здавна був (у Кобилянської і смуток має пам’ять, а далі в цьому уривку із поезії в прозі «Там, де звізди пробивались» ми побачимо, як мислить ріка і як за її думками сховано багато потаємного, людського, яке не можна було б збагнути інакше, як тільки через поетичний образ. — Д. П.).

Незамітно пливла ріка вперед. Лиш як вітер здіймався і шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.

— Чого терпиш? — питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.

— Дражнить мене, а розіллятись не можу, — відшептувала болісно.

— Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! — радив великан.

— Замало мене, щоб залляти цілий степ широкий, — відмовила сумно. — Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та саме окрасили його, мов кришталями. Волю так.

— Так? Стіснена в отсей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?

... По гладкій поверхні промайнув у ясній місячній ночі усміх її:

— Я глибока. Безмежно глибока... Се моя сила і моє багатство.

Задумався ліс зелений».

Природу розуміла Кобилянська, вміла бачити її і говорити з нею, але за кожним пейзажем письменниці вгадується образ людини або малюнок її душевного стану. Чи не в описах природи Кобилянська виступає більшим психологом, ніж у безпосередніх аналізах людської душі. Але поезія Кобилянської не зводиться до психологічних нарисів через картини природи. В неї ми знаходимо і закличні акорди надзвичайної вагомості, писані навіть у дусі бойової плакатної декларації. Прочитайте лишень «Думки старика»! Таж це заповіт громадянина й мислителя, де в кожному слові бринить передбачливість і грають громи прокляття міщанському самозадоволенню і національному нігілізму. Не губити «золотого пасма» історії закликає Кобилянська. І як же глибоко вона розуміла єдність поколінь, які хоч і відрізняються одне від одного, але тоді лише молодше покоління може бути кращим, коли шануватиме історичну сивину, як сивину на скронях своїх прадідів і батьків!

Серед її поетичних творів виділяється найбільше поема «Битва». Це не тільки трагедія карпатського лісу, який прийшли нищити чужинці, це так само трагедія людяності, що конає під ударами сокири, це трагедія української землі, на яку дивилися захланними очима державні й монополістичні імперії. Ідейне лезо «Битви» націлене проти соціального і національного безправ’я українського народу. Саме це лезо було надламане царською цензурою, коли поема мала вийти в альманасі «Дубове листя» в Києві. Борис Грінченко пише, що цензура «проковтнула» саме «те місце, де розмовляють проміж себе робітники», значить, те місце, де клевета каже: «Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море.

І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що жиють у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться, — спитайте їх, що наш край з того має?! Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами (дія відбувається на лісопильні), не пожеруть лучче їх чортівських тіл?»

Солідарність царату з австро-угорськими «промисловими культуртрегерами» виявилася у забороні цього уривка з «Битви», та інакше й бути не могло. Адже царська деспотія так само плюгавила і плюндрувала народний дух і природу Наддніпрянщини, як цісарська Австрія природу західноукраїнських земель.

Ольга Кобилянська тяжко вболівала над долею українського народу. Вона ніколи не бавилась ліліпутячим патріотизмом, що любить межувати Україну на схід і захід. Якось у листі з Гадяча до батьків своїх вона писала, що в Києві «заборонено було по-українськи читати реферати». «Тут, у Києві, — читаємо далі в листі, — кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому — на кожному кроці стільки історії, дуже багато!» В русифікації, яку насаджували царські сатрапи на Україні, вона бачила не тільки кривду для свого народу, але й понівечення російської мови, яку вона знала і щиро любила. Взагалі ж Кобилянська була широко мислячою людиною, для неї національне не в’яжеться обов’язково з позитивним чи негативним, що видно хоч би з того, як любовно вона обрисувала циганку Мавру чи словачку Міллер.

Творчий шлях Кобилянської подібний до стежки, що веде через високу гору. Внизу, на одному схилі, саме на тому, що звернений до сонця, до широкої дороги нашого народу, стоїть ніби з граніту її «Царівна». Вище ми бачимо вирізьблені постаті трьох жінок з «Valse melancolique». Ще вище, майже під вершиною, зачарує нас незвичайною викінченістю й оригінальністю образ «Некультурної», а на самій горі, яка вже сягає неба геніальності, стоять герої «Землі». Близько коло них, хоч, може, трошки нижче, за сідловиною гори, знайдете прекрасну групу людей з повісті «У неділю рано зілля копала». Сходячи вниз, північним схилом свого творчого життя, Кобилянська далі різьбила на скелях фігури і барельєфи. Чимало їй ще вдалося зробити. Згадайте «Юду» і чоловіка, що пише дружині листа перед смертю. Згадайте «Ніобу» і Аглаю Феліцітас — на них ще падає проміння сонця через вершину. Але чим нижче сходила Кобилянська, тим густішим був ліс розчарування, тим більше огортала її самотність, тим більше бракувало світла. І вже в героях романів «Через кладку», а особливо «Апостол

Черні» нема тих пропорцій у формі, нема того внутрішнього світу у виразі облич, до яких ми звикли, оглядаючи, ніби скульптурні твори, людей, котрим Кобилянська дала життя в літературі. Але й туди, на той затемнений схил, треба заходити нам, якщо ми хочемо віднайти всі до останнього скарби великої душі Кобилянської.

Зламана фізично, розпрощана з великими друзями своїми — Франком і Лесею Українкою, замкнена кордонами, але сильна духом, Ольга Кобилянська щільно зачиняла вікна й двері своєї хати від чаду, який видихали категоричні у своїх судженнях українські ультрапатріоти. «Всяка акція, — писала вона Кирилові Студинському в грудні 1933 р., — яка намагала би ся перервати культурний зв’язок західноукраїнських земель з Радянською Україною, посіяти взаємне недовір’я та викликати ворожнечу... принесе лише шкоду цілому українському народові». Кобилянська була сповнена ясним передчуттям щодо об’єднання українських земель, яке єдине могло принести свободу українському народові і зібрати всі його частини в одну державу.

«Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний», — ніжно зверталася Леся Українка до уславленої дочки зеленої Буковини. Кобилянська — нев’януча косиця нашої землі, що пробилася крізь терновище і, зацвітаючи під вітром, рвала об колюччя свої пелюстки, їхні свіжість і запах оздоровляють людину, коли дивишся на них, хочеться підняти всю землю вище, ближче до сонця, у вічну теплінь на радощі людям.

Ольга Кобилянська — гордість цивілізованого людського духу. Слово її єднає нас із всесвітнім мистецтвом, а отже, є запорукою безсмертя нашої культури. Нічого кращого не може бути для нас, як, окрім поклоніння перед Ольгою Кобилянською, шукати повсякчас в її житті й творчості прикладу «боротися з вузькоглядністю, тупоумством», ділом своїм возвеличувати наш народ, що впевнено йде до свого щастя.

1963