Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

З глибин народного життя

Дитинство — це земля, з якої виростають дерева людських талантів і характерів. Якими високими і широкими ці дерева не були б, там, у дитинстві, сховане коріння, що живить і тримає їх.

Михайло Стельмах у своєму новому творі «Гуси-лебеді летять...» відслонює перед нами різні шари землі свого дитинства. Він показує підземні цілющі джерела, до яких пробивався гострий корінець його дитячої свідомості, і каміння темноти, яке треба було йому пробити жадібністю до життя, знання й світла.

В центрі твору — образ хлопчика Михайлика, доброї, допитливої й чесної селянської дитини, очима якої бачимо подільське село початку 20-х років. І, як це завжди буває в Михайла Стельмаха, бачимо правду й кривду, що, б’ючись між собою, сплелися в один клубок і перекочуються з чисто соціального поля боротьби на царину моралі й навіть на площину взаємин між дорослими та дітьми. Наприклад, учений попівський синок, що втік від революції з Києва і сховався на селі у свого батька, дає Михайликові читати «Космографію». Він знає, що малий читальник нічогісінько не второпає в тій книзі, але йому хочеться посміятись над бідняцьким дитям і мовби сказати: «Тобі, дурню, до нашого діла зась!»

Але наближається перемога правди, за яку стоїть і бореться народ. Дух і настрій цієї перемоги — пануючі підтексти твору. Інколи вони вириваються на поверхню розповіді, зливаються з нею, та швидко знову западають на саме дно вибагливих і глибоких стельмахівських метафор. Цим письменник досягає гармонії різноманітних мотивів і тем своєї повісті.

«Гуси-лебеді летять...» — найбільше, як нам здається, художнє досягнення відомого українського майстра. Пейзажі, людські портрети, малюнки емоцій і думок виконані так пластично, що ви не тільки побачите їх зором своєї уяви, але майже доторкнетеся до них рукою, щоб пересвідчитися в їх існуванні. Поетичний дар Михайла Стельмаха виявляється тут на повну силу. Ще більше поповнився і заятрився новим блиском багатющий стельмахівський словник, перед яким українська культура вже давно стоїть у шанобливому здивуванні.

Хто відчуває радість від мистецтва слова як від звабливого руху мислей і почуттів, а не як від темного блукання лабіринтами вигаданих сюжетів, той читатиме повість Михайла Стельмаха так, як читають поезію, повторюючи й запам’ятовуючи окремі місця. Той ніколи не забуде пораненого коня, перев’язаного вишиваним рушником. Той не забуде дідового афоризму, що характеризує несамовиту складність життя: «Сто друзів — це мало, один ворог — це багато». Той не забуде «сільської, босоногої Ярославни», в пучках якої було так багато тепла тому, «що трималось не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук...» Той не забуде безлічі інших стельмахівських спостережень над природою і людською душею, від яких віє чарівністю справжніх поетичних відкриттів.

Михайло Стельмах не міг створити образу свого дитинства, не створивши цілого шерегу народних українських характерів, які окремими своїми рисами і складаються на характер малого Михайлика. Які ж розмаїті люди виховують і захоплюють ліричного героя! Золоторукий дід і теплорукий батько, що перші дні зими носить свого босоногого сина, закутаного в кирею, до школи. Суворий, справедливий голова комбіду Себастіян і дядько Микола, що не знав розпачу в найтяжчій біді, усміхнена «віхола», попівська наймичка Мар’яна, і сільський міністр, що привозив до Стельмахового діда ремонтувати свій дерев’яний плуг... За кожним іменем у цій книжці стоїть жива і неповторна людина. І всіх цих людей, за винятком кар’єриста Юхима Бабенка, єднає висока народна інтелігентність.

Це може комусь видатися неймовірним, що селянин, приїхавши пізно вночі з поля, не захотів будити свою натруджену дружину, щоб не зірвати її відпочинку, а сів і, куняючи, доночовував на призьбі. Але це абсолютна правда в тому романтичному, припіднесеному до сонця людяності мистецькому світі, який Михайло Стельмах створює і населяє красивими людьми.

Закони романтичного або, точніше кажучи, поетичного реалізму непохитні, рухливі й небезпечні для художника, якщо він прагне опанувати їх, виходячи з теорії «оспівування», а не з самого стилю й складу свого образного мислення, не з життєвих, в основу його духовної істоти вплетених вражень. Романтичний світ повісті «Гуси-лебеді летять...» не має нічого спільного із плаксивим сентименталізмом, брехливим за сутністю й мертвотним за пластикою способом художнього відображення дійсності. Епізоди, де рівень поетичної припіднесеності дуже високий, не вигадані, а тільки відшліфовані, пере- сотворені автором. Адже український хлібороб, праця якого перемежовувалася різними празниками, обрядами, святами з давньою й надзвичайно поетичною ритуальною традицією, — це людина тонких естетичних смаків, оригінальної й вишуканої культури, як у пісні, в танці, в одязі, так взагалі в побуті й поведінці. Коли придивитися до його «педагогічної системи», побудованої на повазі до хліба, цебто взагалі до людського труду, на повазі до старшого, цебто взагалі до народних звичаїв і народної Мудрості, на повазі до вірності й чистоти, цебто взагалі до людського ідеалу, стане ясним, звідки беруться в Михайла Стельмаха, творця, що сам вийшов із глибин народного життя, особливі образи, які можуть видатися неймовірними або навіть солодкаво-пісними для читача, вихованого на трохи інших, жорстокіших і суворіших засадах.

Повість «Гуси-лебеді летять...» поетичністю й світляною тугою за дитинством нагадує «Зачаровану Десну» О. Довженка. В основі обидвох творінь — образ народу, добротою величавого, з землею по-антеївськи нерозривного, творчого й молодого, стражденного й чесного народу. Щоб у світі, який зринає в письменницькій фантазії Михайла Стельмаха, почуватися вільно, треба, певна річ, знати й любити українську хліборобську стихію або хоч би вдуматися на якийсь час у її споконвічні й сьогоднішні проблеми.

Іди, дорогий читачу, в той світ і бери з нього у своє серце, що тобі до вподоби: чи дитинну поетичність і дотеп, чи жагу пізнання, чи незаплямоване почуття справедливості, чи вроджену культурність людей праці.

Вдосконалювати людину в доброму і на прикладі доброго пізнати доброту людей, що засвітили в тобі душу, вчили й підіймали тебе з біди, проспівати їм пісню хвали й подяки — це ставив собі за мету і це майстерно осягав Михайло Стельмах у написаній прозою поемі «Гуси-лебеді летять...»