Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Книга доби

Коли з’явилася книга Олеся Гончара з дивною назвою «Тронка», всіх шанувальників його таланту охопила цікавість: куди, в який світ приведе нас тепер автор відомих романів? Вість про «Тронку» — особливо в літературних колах України — ішла швидше, ніж сама книга. Для багатьох слово «тронка» було незнайоме. Ті, кому не терпілося ще до зустрічі з книгою розкрити його поняття, заглядали в словник Б. Грінченка. Та ба! Там після «трони» іде «троп». Виявилося, що Олесь Гончар узяв це слово з ніким не пізнаного до кінця словника нашого народу, з того словника, який він добре уміє читати й слухати і якому ім’я — життя.

Тепер це слово знає вся Україна.

Тронка — дзвіночок на овечій шиї, голос схованої за горизонтом отари, звук чабанської землі. Вдуматися в це слово, збагнути його метафоричність — значить відкрити концепцію Гончаревого роману. Звучання рідної землі переливається в людську душу і саму її робить звучною. Хто не чує своєї землі, той приречений на духовну німотність.

Ця думка тече в романі Гончара не поверхнею, вона — підземне джерело. Читач мусить пробитися до її глибинних вод сам, автор тільки безпомилково показує місце: копай ось тут!

Глибокий патріотизм «Тронки» можна по-справжньому оцінити тільки з тієї ідейної та інтелектуальної висоти, на якій перебувають герої роману. Він для них є гуманізмом у най- ширшому розумінні. Він незримо в’яже переплети їхніх почуттів і роздумів; у їхніх ділах він — натхнення, у сумнівах — надія, у стражданнях — опора.

Герої «Тронки» — неповторні, самобутні люди. Майже всі вони з одного села, та, коли уявляєш собі їх, починаєш розмовляти з ними, бачиш за їхніми думками всю Україну, весь наш народ. Причому народ сьогоднішній, у всіх його зв’язках із світовою історією, з високою свідомістю нашої епохи й усвідомленням свого значення в поступі всього людства.

Так широко, правдиво і поетично, як Олесь Гончар, у нас ще мало хто наважувався осмислити другу половину двадцятого століття. Сліди на гарячому асфальті від коліщаток візка, на якому їздить оборонець Севастополя безногий Мамайчук, сліди екскаваторів у безводному краї, яким радіє, за якими стежить Лукія Рясна, сліди чобіт майора Яцуби на чистій душі молодого Мамайчука, сліди ракет, що залишаються на небі, як «вогняні клубовиння», — це сліди часу, що трансформуються в психіці і героїв «Тронки» і її читачів. Саме й читачів, бо роман написано так, що читач є ніби співавтором твору.

Мистецькі відкриття психічного, морального, мовного, композиційного і стилістичного порядку мають у «Тронці» один характер — відкриття часу. Критика, яка хотіла б відповісти на традиційне запитання: про кого цей роман — про колгоспників чи робітників, про інтелігенцію чи військовослужбовців — проказала б щось дуже невиразне, бо «Тронка» не вкладається в поняття літературознавства, яке більше цікавиться фаховими прикметами, а не духовним світом героїв. Люди, що живуть у «Тронці», — передовсім філософи, характери, що виявляють себе не у фізичному, а в моральному конфлікті. Цей конфлікт існує у їхніх душах. Він виникає в юних Гончаревих героїв у процесі їх розвитку. Тоня і Віталій, наприклад, переживають конфлікт своїх почуттів з тривогою перед атомною грозою. Гриня Мамайчук, цей, до речі, в романі найпривабливіший образ, переживає, мало не ламаючись при цьому, конфлікт правди з брехнею, мудрості з тупістю. Хоч олжа і дурість — це не його «я» (їх розносить по селу колишній тюремний наглядач Яцуба), вони мучать його і в його «веселому» світі заступають сонце.

Власне, боротьба життя і смерті, що захмарює серця молоді і наповнює сльозами серце Уралова, — це сюжет, з яким упоратися міг лише письменник мислі, істинний поет, яким і є Олесь Гончар. Скільки потрібно було ситуаційної винахідливості, художнього відчуття міри, щоб, проектуючи турботи чабанів на задуманість університетських професорів, не зрадити життєвої правди! Скільки треба було вистраждати тому, хто схрестив найболючіші проблеми столиць на дорогах одного українського села!

Трагедія Уралових, яка начебто займає окремішнє місце в романі, є, по суті, тим новелістичним вибухом, у світлі якого бачимо по-новому увесь твір. Тепер уже він гримить як гнівний протест людського духу проти гніту холодної війни, що його змушені були терпіти всі з волі нових претендентів на світове панування.

Та є у «Тронці» картина, що потрясає не менше, ніж похорон Оленки Уралової. Це картина «іржавого вогню», на якому пританцьовує Тоня Горпищенко, доки Віталик не кине їй босоніжки.

Розпечена палуба старого крейсера, що править мішенню для бомбардувальників (на цей корабель, граючись, запливла закохана пара), — чи не той це вогонь, поки що легенький, на якому пританцьовує закохане в море і зорі людство? За один уже символ залізного острова є підстави назвати «Тронку» книгою нашої доби. Залізний острів, роз’їдений корозією, з мертвими машинами і незрозумілими ієрогліфами колишніх жителів його, володарів моря, — пересторога людству. Тут увесь Гончар як поет і мислитель. Тут він — виразник історичної місії нашої літератури, яка має утверджувати сучасника не тільки в ролі перетворювача світу, а й у ролі проповідника життєствердних істин, у ролі активного захисника людини та її щастя на землі.

Особливим досягненням письменника в «Тронці» є образ вожатої Тоні Горпищенко, показ її дівочої привабливості, тонкий і рухливий малюнок її багатої, джерельно-ясної душі.

Ця дівчина своїм єством ніби зринає з широти степу і таємничості моря, вона вдалася у свого батька, невсипущого трудівника, але можна сказати, що вона має так само риси яскраво виражених народних характерів. Її люблять всі, але найбільше люблять її діти, з якими вона поводиться як з рівними собі, — не потураючи лінивим нехлюйникам і не набридаючи банальними настановами. Тоня Горпищенко кохає Віталика, і він, цей обранець її, між іншим, так само симпатичний і майстерно виписаний образ, відбиває не тільки любовну, але й громадянську пристрасть дівчини. Вони кохаються ніжно й невинно, але в їхній ніжній незайманості, в їхній інтимній чистоті бачиться чистота духовна, чистота поривчастого вітру, що ним овіяне все їхнє життя.

Як повелася Тоня, коли з вини Віталика вони опинилися на покинутому кораблі? Замість докорів «у ній ніжне, голубляче почуття з’явилось до нього, як буває, мабуть, у матері до дитини». Як живописцеві найтяжче змалювати обличчя й руки людини, так письменникові, здається, найтяжче показати взаємини закоханих людей, бо тут — обличчя, очі, руки душі людської. Гончар свою пару закоханих з «Тронки» вивів правдиво, він, пишучи про них, без сумніву, був сам залюблений у їхню красу, молодість і кохання.

І все ж таки він більше любив Тоню, яка і «море перебрела», щоб прийти до милого на побачення, зайшла вночі в садочок, де він спав, і розбудила його своїм диханням, ударами свого серця. Кожен крок Тоні Горпищенко, кожне її слово принаджує і зворушує. Ти змушений порівнювати свою любов з цією дівчиною-степовичкою, як це ти порівнював її, вдивляючись в жіночі образи на полотнах Боттічеллі або Леонардо да Вінчі.

Читаючи «Тронку», ніби піднімаєшся з поверху на поверх високого дому. Спочатку бачиш селище і людей у ньому, звичайних людей, зайнятих звичайною роботою. Потім бачиш степ і море, ідеш вище і вище, але — дивна річ — меншають хати і тополі, а люди ростуть. Вони стоять поруч з тобою, височіючи над твоїм обрієм. Ти бачиш цілі краї, міста і космодроми, гори і рівнини, а небо над усім цим тримають жителі «Тронки». Тільки один чоловічок залишився маленьким. Це — карлик Яцуба. Він вовтузиться біля ніг велетнів, «смотре» на них, сердиться за їхній зріст і намагається будь-кого вкусити за литку своїми гнилими зубами. Панорама світу перед тобою. Здивований, сходиш униз. Вітаєшся з Горпищенками, Дорошенками, Мамайчуками, подивляючи їх за пародійність, чистоту почуттів і силу. Тільки обходиш розтоптаного пігмея Яцубу, гидуючи його рукою, яка з причілків колгоспних осель зриває антени. Образ майора Яцуби, без сумніву, велика творча удача Олеся Гончара. Не знати, що дужче вражає в цьому образі — точність портретного рисунка чи іронічний спокій, з яким автор розкриває його внутрішній світ ортодокса і міщанина. Так чи інакше, його прізвище або улюблене слівце «мілєйший» стане типізуючим, прилипаючи, як смола, до темних лицарів різноманітного гатунку — від завзятих демагогів до служак і сімейних тиранів.

Одначе значущість «Тронки» тільки наполовину лежить у тій нещадній правдивості, з якою Гончар ставить і розв’язує проблему взаємовідносин Яцуби й молодшого покоління своїх героїв. При цьому варто наголосити, що крах Яцуби на політичній площині показано сильніше, ніж кінець подібних героїв у інших творах. Пристосуванець і плазун, він сподівається на забудькуватість історії; командуючи в своїй родині, він ще мріє віддавати накази в селищі, районі, області. Але удар, завданий йому власного дочкою, знищує дотла його силу, що калічила, спотворювала душі. Він викинутий з життя країни, бо викинутий з життя власної сім’ї. Взаємини з ним — це взаємини сучасного з минулим.

Роман вражає масштабністю інших відносин, відносин сучасного до майбутнього, де головну роль грає відповідальність героїв «Тронки» за долю всієї планети.

«Тронка» посідає особливе місце, сказати б можна, віхове місце в сучасній українській літературі, як річ оригінальна, новаторська не тільки за своїм змістом.

Прагнення нашої прози до стилістичної новизни, її невдоволення повільним темпом розповіді, її спроби вчитися в поезії не безбарвної епітетації, а емоційного переконування, її постійні пошуки кінематографічного руху образів, її дедалі частіше звертання по науку до Стефаника і Коцюбинського — все це щасливо відкривається в індивідуальному творчому досвіді автора «Тронки».

Нашу прозу давно вже ваблять реактивні швидкості. Приклад, поданий Гончарем, увінчався блискучим успіхом. Колосальний простір нового досвіду людського життя подолано не за довгі тижні томів, а за короткі хвилини новел. Це ні в якому разі не означає, що «авіаційний» лаконізм — єдиний вид літературного «транспорту». Хто хоче і має час, може ходити й пішки. Ми знаємо, що в цьому є прекрасна епічна насолода, якої не збираємося забувати. Але після «Тронки» — осмілюємося твердити — перестало бути дискусійним питання «швидкостей» української прози. Виявляється, й наша література має сучасні двигуни, не гірші від тих, якими так сміливо пілотував Гемінгуей.

На жаль, у нас нема такої інституції, яка щороку випускала б словнички неологізмів і відроджених слів, взятих бодай з кількох найвидатніших нових книжок. Ми мали б після «Тронки» зошит нових словотворів і запашних діалектизмів, яким Гончар дав право громадянства в системі нашої літературної мови. Одначе Гончарева мова не подібна до жінки, що вивішує на себе всі намиста, які вона тільки має, і на кожен палець насуває по два персні.

Слово для Гончара — жест мислі. Він не любить надмірної жестикуляції, бо вона — письменник це добре знає — зводить нанівець образну впливовість думки. З цього погляду «Тронка» могла б бути чудовим підручником для тих, що беруться розтопити теплом почуттів і променями думок «словникові холодини».

«Тронку» не охопиш одним поглядом і не прочитаєш, прочитавши тільки раз. Береш її то як скаргу на безглуздя, в яке завела людину її промислова, зростаюча з роками потужність, то як тривогу за збереження віковічного природного середовища людини, то як чарівну легенду про любов, то як скарбницю українського слова. Ти ще повернешся до неї, ще не раз будеш вслухатися в голос тронки, який ніколи не погасне, бо він іде з самого серця нашого народу.