Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Дар світла і чистоти

Якби можна окреслити одним словом стиль письма і природу художницького мислення Олеся Гончара, назвати одним словом барвисті, розмаїті й многолюдні світи його романів і новел, передати одним словом найважливішу рису позитивних, а це означає майже всіх його персонажів, то було б це слово «чистота». Кожен художній текст Олеся Гончара нагадує мені прозору стіну щоглистого лісу, крізь яку видно широченні простори, залиті полудневим сонцем, вродливих людей, наповнених світлом благородства і ще якимось непохопливим промінням, що його тільки приблизно можна схарактеризувати як сяйливу прикмету людської гідності й людського щастя. До тих людей хочеться прийти, хочеться ввійти в диво їхнього життя, вчитися в них і любити їх.

Мабуть, у цьому прагненні сторонньої душі, зупиненої принадливим краєвидом і вчарованої богатирськими, еллінської краси постатями, знаходить найвищий вияв чистота мислі й слова нашого письменника.

Розумію, можна заперечити таке піднесене прочитання творів Олеся Гончара. Адже високородні характери, виведені письменником — од Брянського до Ягнича, — люди реальні, люди важкого життя і мозольної праці, гартовані й покривджені війною. Та все ж таки я бачу в них особливу внутрішню просвітленість, що нею виділяються як у нашій, так і в сучасній світовій літературі тільки вони, особливу грацію душі, якої надав їм неповторний митець, послідовний і непохитний у своїй шанобливій любові до людей.

Збагнути таємницю внутрішнього світіння людських образів Олеся Гончара — означає зрозуміти філософію його творчості, його оригінальну й складну концепцію людини, його вимоги до самої форми роману як до певної поетичної довершеності. Відкинувши негативні нюанси, які зачаїлися в слові «чистота», спробуємо проникнути в таїнство того світла. Так, герої Гончара сяють, але не тією похмурою чистотою, яка не відає сум’яття і страждань, яка вимагає родової, релігійної чи побутової незакаляності і, власне, під студеною любов’ю до порядку приховує ненависть до бурхливого і недистильованого океану життя. Суть незайманості духовного начала героїв Олеся Гончара якраз полягає в протилежному. Чистота їхніх душ принаджує світлом вистражданим і саме тому щасливим,

об’єднувальним і саме тому неостаточним, людяним у найширшому розумінні й саме тому незнищенним. Олесь Гончар показує не самовдоволення, а «муку чистоти», він найчастіше аналізує залежність інтелектуального рівня і творчого надиху людини від її моральної освітленості. Чистота в естетичному словнику автора «Тронки» — це сама енергія розвитку як окремої особистості, так і цілого колективу, народу і навіть людства.

Олесь Гончар — один із тих українських письменників XX ст., творчість яких можна й треба прочитувати в контексті світових літературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цього вимагає популярність його книжок за кордоном і — що головніше — акцентований поетичною манерою вислову людино- возвеличувальний, рідкісний у сьогоднішньому світовому мистецтві настрій його творів.

«Я мрію написати роман про повітря або про воду, тобто про найнеобхідніше для людини». Це слова Олеся Гончара, ніде не написані. Я запам’ятав їх так, як були вони сказані колись на зустрічі письменників з інтелігенцією Умані. Що це, пересторога перед нестримною механізацією світу? Можливо, адже в здобутках науки, техніки і промислового розквіту є немало такого, що загрожує, коли не боротися з ним, перетворити синю хвилю ріки в чорне трутизняне гниво, а весняний вітер — у палючий подих смерті. Але навів я ці слова Олеся Гончара не для того, щоб характеризувати майбутні книжки нашого майстра, а для того, щоб підкреслити одну з дорогоцінних прикмет усієї його дотеперішньої творчості. Я назвав би ту прикмету відчуттям найнеобхіднішого слова або відчуттям слова-необхідності у національному і загальнолюдському масштабах.

Читати Олеся Гончара — це означає передовсім думати про головні досягнення й суперечності XX ст., про головні етапи в пореволюційному житті українського народу, про головні риси нашого народу як борця за справедливе суспільство, про магістраль нової історії, де немало плит вкладено потом і кров’ю героїв «Прапороносців» і «Тронки».

Олесь Гончар належить до такого роду художників, які займаються філософським проповідництвом через літературу, їхня фантазія породжує образи не для самої радості метафоричного роздумування, а для зіставлення їх з істиною буття, для пізнання рушійних, животворящих і головних сил людської духовності. Легко помітити, що, починаючи з «Прапороносців» або й раніше, з довоєнних оповідань, Олесь Гончар чимраз більше насичує свої твори публіцистично-філософськими уступами, чимраз більше прагне осмислити не пригоди, а страждання людського генія, його шлях через усю «передісторію» людства. Блискуче оповідання про Овідія, що несподівано входить у фабулу «Берега любові», є не що інше, як художній трактат про невмирущість людської честі й чесної непокори, про цілюще й прадавнє джерело гуманності.

Зрештою, Олесь Гончар так будує свої історичні романи, що вони, не гублячи аромату минулих днів, стають ніби перевіркою на громадянську совість душі сучасної людини. Через похоплення певного історичного моменту вони стають ліричною рефлексією нашого сучасника, спрямованою на облагороджування помислів цілого людства.

Олесь Гончар — письменник чесний, який ніколи не годив кон’юнктурі. Півправда йому ненависна як адвокат брехні. Правда — чи не перший закон його творчості. Йдеться, звичайно, не про зовнішню правдоподібність чи якусь іншу часткову правду, що знаджує спекулянта в літературі. Гончареве правдолюбство саме й виявляється в тому, що потік його образного мислення незалежний від правд малюпусіньких і тимчасових. Він, як справжній гірський потік, не збирається повертати назад, якщо хтось кинув каменюку чи й цілу скелю в його чисте русло.

Олесь Гончар досліджує «перехрестя» найпотужніших почувань, вузол суперечливої єдності трагічного й гуманного як основних мотивів життя. В цьому філософському погляді неповторність Гончаревої творчості, Гопчаревої правди про людину, про сенс її перебування на землі.

Трагізм скарги людини на війну, що відбуває свої небезжертовні репетиції на полігонах, відлунює могутньою й гуманною тривогою, майже безсилою розпукою над могилкою дитини Уралова з «Тронки». І ті, мабуть, смертельні рани, завдані Баглаєві духовними байстрятами, не перестануть мучити нас гострим почуттям протесту проти звиродніння й національного нігілізму, найбільш потворного в ставленні до урочистої минувшини народу.

В кожному тв_орі Олеся Гончара знайдете неповторну і правдиву взаємодію трагічного й людяного. Хоч гуманізм нашого письменника росте з отої взаємодії життя і смерті, немає в ньому жодної ноти приреченості, жодної мелодії безпросвітної скорботи. Навпаки, його філософія людяності заклична й світла. Вона віщує перемогу щастя й добра.

Література, яка протистоїть нам, ґрунтується в основному на двох постулатах, сформульованих різними буржуазними митцями й моралістами. Людина — бідняк серед звірів, — гласить перший, а другий, який належить здеградованому модерністові Езрі Паунду, стверджує, що «пожадання досконалості є виявом малого духу». Творчість Олеся Гончара в тій чи тій формі є нещадним запереченням цих фальшивих і занепадницьких засад. Одначе боротьба суперечливих світорозумінь буває тим складнішою, чим абсурдніші твердження доводиться долати ясній і правдивій думці.

Мабуть, ще з тих часів, коли мистецтво було частиною релігії, в ньому визначилися протилежні тенденції узагальнюючого погляду на людину. Одна поєднувала людину з могутніми, але темними духами, внаслідок чого зродилися, скажімо, древні образи кентавра й сирени. Друга виступала проти сплутування тваринних істот з людськими, вона шукала божественності в самому образі людини й через обожнювання творчих людських можливостей творила «бога на свою подобу». Античні богоборці й богорівні герої та й самі олімпійці виступають як люди великої сили й фізичної краси. Потім геніальні митці відкрили в людській душі западини й безодні, заселені різними страховиськами, та не менш геніальні митці відкрили в людській душі дивовижну властивість очищатися від мерзот життя, проте не приймати їх у незриму тканину свого благородства, палахкотіти моральною чистотою і саме життя очищати її непогасним вогнем. Помилково було б твердити, що критичний реалізм є тріумфом першої, а романтичний реалізм — тріумфом другої тенденції, але межу між цими методами художнього підходу до дійсності можна, здається мені, знайти саме там, де митець виявляє свій погляд на людину, на сенс її життя й діяння, на тваринну чи «божественну» сутність її натури. Ясна річ, художники минулого, які сповідували віру в творчу потугу і всеперемагаючу гуманність людини, не можуть бути названі майстрами романтичного реалізму, але між ними і нашим світом існує незаперечний зв’язок, який полягає в тому, що новий час, крім усього іншого, став суспільно-практичним виправданням концепції «божественності», або, кажучи словами Івана Франка, «чоловіцтва» людини.

Зрозуміло, «чоловіцтво» людини можна передати за допомогою різних метафор, у тому числі й за допомогою показу повного перевтілення людської істоти в тварину, що й відбувається в казках або в таких відомих творах, як «Полотномір» чи «Біле Ікло». Так само звірство людини може бути показане за допомогою найреалістичніших засобів мистецтва, яке не любить фантастичних метаморфоз і порівнянь. Але, якщо говорити не про елементи художності, навіть не про стиль, а про філософську наставленість того чи іншого письменника, проконцептуальне ядро його писань, то можна легко завважити, що в західній літературі XX ст. надто часто «експлуатуються» «звірячі» образи. Трагічний Франц Кафка в оповіданні «Перетворення» дає образ людини-хробака, розчарований своїм світом Джон Апдайк у романі «Кентавр»: дає образ людини, душа якої закута — хай умовно — в напівзвірячу плоть, нарешті, типово американський романіст Пітер Бенчлі в романі «Щелепи», який останні роки тримався в списках американських бестселерів і став основою для виробництва одного з найкасовіших американських фільмів, дає образ зажерливої, велетенської акули, за яким видно абстрагований від будь-яких людських прикмет, але все-таки виведений від людини дух вампіра.

Звірство в прямому й переносному розумінні — суть і форма відчуженого сучасного мистецтва. Вертаючись до названих речей, які є лише мікроскопічною ланкою в безконечному ланцюзі подібних витворів, треба сказати, що вони, ці речі, різні за художньою якістю, але відбивають, причому дуже прямолінійно, глибоко песимістичну ідею про те, що в людині живе або дух черв’яка, або дух покаліченої напівзвірини, або дух кровожерливої потвори.

Прямо протилежним і найбільш непримиренним, найполяр- нішим явищем щодо літератури, в якій відбито філософію людської ницості, є, власне кажучи, творчість Олеся Гончара, де, находячи для себе відповідні пластичні форми, не тільки панує, а й живе як певна надідея оптимістичний і нездоланний дух людського благородства. Цей дух не може існувати сам у собі, як відмежований від усього світу безмовністю «дух звіряти» чи «дух деревини». Він не тільки не приймає умовної некомунікабельності й відчуження, які випливають з самої суті відчуженого мистецтва, а, навпаки, постійно шукає радості єднання з людьми. Він усіма зблисками думки своєї прагне спілкування й осягає всі рівні й грані людяності через спілкування; в єдності з людським і людяним, до себе подібним феноменом знаходить він виправдання своєму життю.

«А досить, виявляється, бути потрібним бодай одній людській душі, щоб присутність твоя на землі вже була виправдана». В цьому відкритті, яке зробив для себе старий трудівник Ягнич з роману «Берег любові», відлунюють мислі багатьох героїв Олеся Гончара, людей, яким довелося пролити кров свою або й накласти головою за те, щоб наша планета була не падолом звірства й злоби, а саме берегом любові. З іншого боку, але до цієї ж таки думки приходить Шура Ясногорська. В листі до Черниша вона пише про Брянського: «І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сил і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя — це тільки сміх, і насолода, і ласки? Так уявляти його можуть лише вузькі люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора». Бути потрібним одній людині й бути потрібним людству — це не завжди одне й те саме. Але усвідомлювання потрібності свого життя в глобальному чи камерному плані, а поряд з цим усвідомлювання взагалі сенсу людського життя, болісне й громадянське переживання за те, щоб кожна переміна в історії мала поступовий і справедливий характер, — ось що насамперед властиве героям Олеся Гончара. Доброта, якою вони наділені, — це не -те, що деякими критиками підноситься до рівня визначальної й національної риси романтичного світобачення нашого письменника. Доброта героїв Олеся Гончара — це їхня властивість дивитися розумними очима на світ, це та дитяча безстрашність, з якою вони здатні йти на смерть. Концепція людини в Олеся Гончара будується насамперед на утвердженні людської мислительської функції. Майже в кожному своєму героєві Олесь Гончар шукає хисту філософського, кожен значний Гончарів персонаж уміє оцінювати минувшину і майбутність, освоювати конкретну ситуацію свого життя широкою свідомістю не «вузької» людини.

Власне, з тієї широти мислення, якою відзначаються воїни полку Самієва в «Прапороносцях» і воїни студентського батальйону в «Людині і зброї», зринає майже видиме сяйво людського благородства. Що ширші обрії, то більше ясноти. До речі, коли говорити про загадкову майстерність Олеся Гончара як художника руху мислі, дії психічної й дії пейзажно-ситуаційної, то слід сказати, що під його пером часто відбувається чудо перетворення простору в світло. Я переконаний, що південь України має в своїй природі ту неодмінну сонячність, яку нашому письменникові так часто вдається випаровувати з людських душ і яка необхідна для його розуміння світу «внутрішньої людини» взагалі.

Не має значення, що Олесь Гончар почав свій ліричний епос — про нову людину XX ст. романом, де мотив самопожертви мав якнайширше звучання, а саме — життя і смерть в ім’я добра всього людства. Письменник не роздробив філософського каменя своєї творчості, коли після «Прапороносців», «Перекопу», «Людини і зброї» перейшов до нібито меншої проблематики, до мотиву жертовності в ім’я однієї душі, до глибоко індивідуального, мирного, але так само героїчного начала в людині, що відбито в «Тронці», «Циклоні», «Бригантині», «Березі любові». Навпаки, ці твори повинні були з’явитися як закономірне й природне розширення основоположної ідеї «Прапороносців». Говориться, і не безпідставно, що в мирні дні важче нести знамено. Сучасна світова література знає чимало прикладів того, коли письменник, захоплено змалювавши воєнні діяння своїх героїв, намагався малювати їх так само на тлі мирної буденщини, але зазнавав краху. Люди його були добрими солдатами, але недолугими громадянами. Щоправда, для декого це не був крах, а свідоме застосування в творчій практиці певного погляду, за яким героями можна бути лише в обставинах смертельної небезпеки. Наприклад, Бранко Чопич у романі «Восьмий наступ» показує, як несхитні югославські партизани, що витримали сім ударів гітлерівських дивізій, ламаються під час восьмого наступу — наступу сірих повоєнних буднів, під ударами «воїнства» липких міщан і бюрократів.

Олесь Гончар не може «дозволити» своїм воїнам перетворитися в легкодухих курортників і кар’єристів. Не може, тому що його люди — вихованці не армійської, а духовної дисципліни.

Ніхто не сумнівається в тому, що романи Олеся Гончара — це реалістичні картини, де все підпорядковане гармонії реалістичного опису, виведено незвичайні характери, схоплено драматичну несподіваність і непримиренність конфліктних сил, збережено вірність історичним подіям і деталям, проведено чіткі портретні лінії й т. ін., та разом з тим під покровом гончарівського реалізму тече глибинне, таємниче, ніби навіть нереальне, але високоякісне життя. Цю нереальність чи надреальність деякі критики називають романтикою, хоч, як мені здається, їм треба було б уважніше поставитися до слів самого автора «Прапороносців»: «Дуже я остерігаюсь цього слова — романтика; цей термін здається мені не зовсім науково точним, в нього часто вкладають різний зміст... Я кожного разу підкреслюю, що визнаю лише ту романтику, яка природно виростає з реалізму, на реалістичному ґрунті і є, очевидно, найбурхливішим виразом, художнім синтезом того високого, що є в житті». Перед нами своєрідне визначення не так романтики, як поезії («найбурхливіший вираз, художній синтез того високого, що є в житті»), а тому вищезгадана надреальність є конденсованою художньою дійсністю, яку покликана творити поезія. Гончарівський реалізм — це реалізм поетичний.

Так само, як за допомогою космічних апаратів ми поглибили свої знання про Землю, краще зуміли пізнати закони руху вітрів і циклонів, уміємо навіть проводити геологічну розвідку з неба, так само за допомогою поетичного реалізму можна (і це довів Олесь Гончар!) масштабніше розкривати причини душевних порухів і самі глибини людського серця.

Герої «Циклону», кінематографісти за фахом, жадаючи пояснити собі, що таке натхнення, хочуть злинути в певну космічну висоту: «Згадуєм народного артиста, спільного нашого друга, який іноді відкривається нам інтимним досвідом із сфери психології творчості: «Буваю недобрий, буваю навіть злий, дріб’язковий, — зізнавався він нам одного разу. — Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в собі щось найкраще, намагаюсь дійти стану, щоб у душі, звільненій від житейської скверни, зосталася сама чистота... Бо тільки тоді до людей дійде мій спів».

Виявлення душевної чистоти, потрясіння, після якого, як гнилі плоди з дерева, спадають з душі дріб’язкові й нікчемні почуття, залишаючи на її гілках плоди здорових і світлих почувань, — оце ж і є не тільки початковий момент Гончаревого натхнення, а постійна його робота, сам його перебіг, його невтишимі боління, які передаються читачеві і створюють атмосферу довір’я між творцем і народом. Сила гончарівського реалізму не в тому, що він виступає нібито звільнений від «житейської скверни», а в тому, що він уміє від неї звільнятися, вміє крізь неї проходити, не забруднивши своєї світлої душі.

Це дивина — людина, що пройшла всі дев’ять кіл жахітливого воєнного пекла, людина, що в битві стикалася з фашизмом, людина, що заставала на визволених територіях тліючі пожарища, жарку кров скатованих жертв і вигаслі очі переляканих прислужників окупанта, людина, що бачила не тільки героїв, а й боягузів і зрадників, саме ця людина, можливо, най- сміливіше в сучасній світовій літературі заперечила давню і рабську доктрину людської нікчемності, оспівала велич і не- проминальні цінності людського благородства. Це дивина, але це й закономірність. Олесь Гончар покликаний самим ходом історичних подій в Україні до виконання свого творчого подвигу. Він збагнув, що треба дивитися понад голови ворогів, підляків і фарисеїв, понад знегоди й невдачі, дивитися в далину майбутності свого рідного народу і всієї людськості. Він побачив, що на сучасному рубежі історії виникла необхідність осмислити наново духовну сутність людини, на яку всі надії покладає майбутня епоха, необхідність відкрити в дійсності й піднести до художніх образів те, що народжується, а не те, що вмирає, те, що вибухає життєтворчими соками і формується, а не те, що закостеніло і стало прахом.

1978