Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Золотий передзвін

У березні 1953 року я, тоді аспірант і початкуючий літератор, вперше побачив Ірину Вільде, вже відому письменницю, людину знану й поважану не тільки у Львові, де звела нас доля, а й по всій Україні. Саме тоді вийшла в світ друга редакція ранніх повістей Дарини Дмитрівни «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма», які склалися в новий і міцний роман «Повнолітні діти», і молодь зачитувалася цим твором. Мене бентежили суто дівочі таємниці героїні роману Дарки Попович, захоплювало її зневажливе ставлення до фальшивих народолюбців, українських псевдоінтелігентів і відвертих мракобісів, які прислужували колись румунським панам на Буковині. Я дивився на авторку «Повнолітніх дітей» з юнацькою пошаною, і це почуття живе в мені й донині — звичайно, літа принесли пізнання долі й характеру цієї знаменитої жінки, пізнання її великої, правдолюбної і в найглибшому розумінні людинознавчої творчості, і від цього моє шанобливе ставлення до Ірини Вільде стало ще молодшим, ще трепетнішим і чистішим.

На літературному вечорі, про який я згадую і який відбувався на одному з львівських заводів, Ірина Вільде читала уривок з повісті «Ті, з Ковальської». Мене вразило те, як скрупульозно письменниця готувалася до свого виступу. Вона сказала, що літератор, який прийшов звітувати своєю творчістю перед робітничою аудиторією, має бути лаконічним у своїй так званій передмові до художнього тексту; отже, не тільки писане, але й усне письменницьке слово повинне стати зразком ясного й оригінального мислення. Щоб не розсипатись у безпредметних імпровізаціях, Ірина Вільде написала при мені на клаптику паперу кілька речень — вступ до свого художнього слова. Той клаптик паперу вона вклала в книжку «Повнолітні діти», яку й подарувала мені тоді, забувши в ній свою коротеньку промову — експозицію до читання твору. Ось вона: «Світле на чорному фоні стає ще світліше. Щоб зрозуміти й відчути всю глибінь сучасного, іноді треба порівняти його з минулим. Ми знаємо, якою великою рушійною силою в нашій діяльності є дружба народів. Я прочитаю вам фрагмент з повісті, де описується національний антагонізм, який вдирався навіть у сім’ї і там чинив своє спустошення. У фрагменті йдеться про конфлікт між українською й польською родинами, діти яких надумали одружитись».

Ірина Вільде читала твір про любов Марти Кравчик і Казимира П’яста. В умовах панської Польщі подібне кохання наражалося на такі ж перепони, які сьогодні зустрічає любов негритянки й білого юнака в країні, де панує апартеїд.

Творчість Ірини Вільде — унікальне явище української літератури. Його неповторність полягає в тому, що авторка «Сестер Річинських» ніби починає писати з того місця, де крапку поставила Ольга Кобилянська. Ті ж соціальні й національні антагонізми, вишукані й незабутні жіночі типи, глибини життя й душі, але все це — з іншої перспективи, з позиції людини, що значно далі відійшла од своїх героїв, побачила новий світ і тому майже весело виносить смертний вирок старому світу. Твори Ірини Вільде про минуле й справді писалися для того, «щоб зрозуміти й відчути всю глибінь сучасного». Саме в ідейній націленості в сучасність, цебто в нестримному русі від ненависті до любові, з тіні на сонце, від звірства до людяності, до народолюбного світогляду полягає особлива принадливість усіх оповідань, нарисів і романів Ірини Вільде.

Як художник Ірина Вільде найсильніша там, де торкається почувань і болінь своєї молодості, проблем того, як це прийнято писати, демократичного, але не революційного середовища, з якого вона вийшла. З нашого життя давно вивітрилися ті почування й болі, нашому молодому читачеві важко повірити, що дівчина, яка мріє піти до театру й посидіти там на честь свого майбутнього весілля зі своїм нареченим у першому ряду, може зламати все своє життя цією мрією (новела «Роман жениться»). Але ж ні, ми не тільки віримо кожному епізодові й кожному характерові з книжок Ірини Вільде, ми ніби самі живемо й очищуємося в тих епізодах, в зустрічах з тими характерами, при образі старого наповнюємось жаданням нового життя, як людський зір, що в темнотах ночі наповнюється жаданням повернутися до сяйливого дня. Ми знаємо, що трагічні почування й мислі героїв Ірини Вільде — це не пилюга кладовищ, а жива дійсність далеко не ідеального західного світу, який Ірина Вільде дуже добре знає.

Ірина Вільде була, за словами Степана Тудора, «талановитим представником» тієї проміжної групи галицьких письменників, яка об’єднувала в 30-х роках таких демократично настроєних літераторів, як М. Яцків, Д. Лук’янович, М. Рудницький, та деяких молодих «європеїзованих естетів». Характерною рисою перших оповідань письменниці було їх заглиблення в бистрини життя, намагання по-своєму ствердити давню істину про те, що життя диктує мистецтву естетичні правила, а мистецтво спроможне надавати додаткової швидкості руху життя вперед. Коли говорити про суперечливість естетичних уподобань і світоглядних основ Ірини Вільде першого періоду її творчості, треба бути обережним, щоб не звульгаризувати цього питання. Треба спостерегти і відмінність, і генетичне споріднення між найкращими ранніми оповіданнями («Повість життя», «Щастя») і найдозрілішим епічним твором Ірини Вільде «Сестри Річинські», треба побачити, що ранок і надвечір’я цього слова одягнені в подібні багрянці.

Позолочені ідеали міщанського світу, карликуватість його людей, для яких найбільшим потрясінням стають і залишаються на все життя любовні пригоди безбарвної молодості, — ні, це не могло поглинути реалістичний від самого народження дар нашої романістки. Те, що вона чудово знала специфічну західноукраїнську атмосферу міщанського животіння, те, що вихоплені живцем людські характери й сцени з того животіння перейшли в її книжки, писані, як до так і після 1939 року, свідчить лише про складність і новаторство літературного завдання, яке поставила перед собою і яке виконала Ірина Вільде. Вона створила непроминальні літературні цінності і правдиві образи не з традиційного для нашого письменства матеріалу. Вона різьбила свої статуї не з каменя селянських душ, в якому її великі попередники бачили глибокі тріщини болю і світло незламності народного духу. Вона ліпила свої портрети з грузьких порід передміських глинниць, брала матеріал з інтелігентського і напівінтелігентського прошарку і, опалюючи його правдою самого життя (часто показуючи їх через сприйняття своїх таки героїв), явила нам обличчя своїх головних персонажів такими, якими вони були, — стражденними й потворними, героїчними й блазенськими, мужніми й жалюгідними, та в кожному з них засвітлювала все-таки якийсь один домінуючий настрій або порив — благородство або ницість, криводушність або непощерблену вірність ідеалу.

Найбільше досягнення Ірини Вільде — епопея «Сестри Річинські», роман, що зробив би честь будь-якій національній літературі з усталеною світовою славою. Розмах, з яким писалася ця історія священичої галицької родини, де в чому нагадує безмежні й титанічні задуми Еміля Золя, які втілилися в серії романів «Ругон-Маккари». Звичайно, наша письменниця дослідила життя лише двох поколінь сім’ї Річинських, життя батьків і дітей, причому її найбільше цікавила проблема соціальної, а не фізіологічної спадковості, але такий твір, мабуть, неможливо збудувати без родинно-суспільних структур. Сімейна хроніка, наповнена суспільно-політичним змістом, родинна історія, що переходить в історію народу, — таким є роман «Сестри Річинські» за жанром. Тут в особливій єдності композиції та ідеї неминучої загибелі паразитуючих станів і грошових взаємин між людьми акумульовано філософські, людинознавчі знання й переконання авторки.

Заслугою Ірини Вільде є насамперед глибинний художній аналіз соціальних і національних мотивів поведінки різних класів і груп, розмаїтих людей, особливо робітничих і сільських інтелігентів у Галичині 30-х років. Письменниця показала, яким болісносуперечливим, певним прояснень і затуманень було духовне життя інтелігента, що не вмів свої національні рани вигоювати простими мужицькими ліками — вогнем ненависті до соціальних гнобителів.

Ми знайдемо в «Сестрах Річинських» цілу галерею образів (серед них чи не найкращим є образ Ольги), в душах яких міщанську трутизну перемагає цілюща правда робочої людини, правда самого труду, бо саме вона дає простір для розвитку їх індивідуальної самобутності.

Ірина Вільде стверджує: «Люблю писати про жінок, мені здається, що вони дають письменникові багатший психологічний матеріал, ніж чоловічі персонажі». Це так, жіночі образи Ірини Вільде різноманітні, несподівано контрастні, просто-таки незглибимі в своїй величі й кротості, лагідному зухвальстві й кам’яній ніжності, в супокійних бурях і блискавицях свого ніколи не старіючого серця. Жіночі характери «Сестер Річинських» — справжня енциклопедія жіночих типів і феноменів, проте слід пам’ятати, що Ірина Вільде, незважаючи на свою спеціальну зацікавленість портретами жіночих душ, є письменницею дуже далекою від сентиментального фемінізму. Її письмо нагадує стиль громадянина, мужа, і в цьому розумінні вона так само є послідовницею Ольги Кобилянської. Через найінтимніші жіночі переживання зв’язана Ірина Вільде з громадянськими боліннями свого народу, письменниця не відає «безтурботної» любові, примітивної жіночої щебетливості, і всі створені нею образи працюють на возвеличення жінки-матері, жінки-патріотки, жінки-трудівниці.

Ірина Вільде показала, що серед галицьких священиків 30-х років було немало служників антинаціональної ідеології. Це були сліпці, що самі потребують проводу, а не проводирі народних мас. Дочка Аркадія Річинського Зоня, що, як змія, міняла шкіру залежно від обставин, переконується в цьому, приїхавши в село Підберізці засновувати «Рідну школу». Мужики не слухають її, бо в тумані ура-патріотичної промови не бачать сонця соціальної справедливості. Зоня доходить висновку, що «люди її кола живуть більше ілюзіями, чим реальними планами на майбутнє, — настільки те майбутнє видається їм безперспективним». Жити ілюзіями — це була головна прикмета не тільки галицького духовенства, яке назагал давно вже потоптало традиції і просвітительську працю Маркіяна Шашкевича. Де була причина цього? Причин багато. Можливо, національне приниження, яке всі вони повинні були пройти в гімназіях та вищих учбових закладах, а також той факт, що всі вони були дітьми заможних селян і, вирвавши за продані батьками грунти свої дипломи, здобувши собі панівне становище, залишалися рабами і проповідниками своєї чванливої й виняткової (насправді недорозвиненої) національної свідомості.

Проте були й винятки, як, наприклад, Орест Білинський, і, власне, показавши складність життя людей, письменниця показала складність «галицької історії», її трагізм та її безприкладну національну одержимість.

Мені доводилося читати про те, що мова творів Ірини Вільде перенасичена діалектизмами й полонізмами, жаргонною фразеологією й синтаксичними зворотами, які не вкладаються в граматичні правила. У мене, скажу відверто, ця розбурхана мовна стихія викликає лише захоплення, бо вона відбиває справжню мову героїв «Сестер Річинських» і є так само документом певного історичного етапу в розвитку мови народу колишньої Західної України. Це по-перше, а по-друге, є письменники, сила таланту яких не пов’язується неодмінно з вилизаною прозорою стилістикою, а, навпаки, з невідгладженим і навіть колючим, грановитим письмом, яке ти не відчуваєш, якщо перед тобою не слова, а течія життя і невловиме сяйво людської душі. Велика ріка не може бути прозорою до самого дна — це прикмета струмочків, хоч і вони в час бурі стають каламутними. А саме буремний період історії Буковини і Галичини показала нам Ірина Вільде в своїх оповіданнях і романах. На якомусь там румунізмі чи діалектизмі може спіткнутися нинішній український читач, але, вникаючи в твори Ірини Вільде, ніколи не спіткнеться він на нещирих інтонаціях мислі.

«Не спаплюжити проліска своєї юності, з честю вийти з крутих поворотів, що їх достачить життя, не піти на фальшивий голос, не спокуситись на легку здобич — от коли всі ці перешкоди взято, тоді маємо право на золотий передзвін дозрілого віку». Так говорила Ірина Вільде, задумуючись над дорогами свого життя десять років тому. Я знаю, що вона має право на золотий передзвін свого дозрілого віку. Одначе я знаю так само, що вона як справжній митець починала свій дозрілий пік замолоду, а тому й молодість не покине її душі ніколи.