Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

«Квітуча гілка з пахощами грому»

Бути оригінальним — необхідне й законне бажання кожного митця. Не завжди воно усвідомлюється на початку творчої дороги, але так чи інакше з’являється і болісно мучить майстра, наводячи на сумніви щодо неповторності — його праці. Де ж має насамперед шукати оригінальності сучасний поет, коли, здається, всі формальні версифікаційні можливості відкрито і, отже, новизна навіть для найзапекліших експериментаторів у цій галузі стала малодоступною. А там, відповімо на це питання, де шукали й знаходили силу свого слова в усі епохи справжні поетичні таланти — в неповторності свого власного життя, у зворушенні свого живого серця, де сплелися великі й малі, загальнолюдські й особисті болі й радощі, сподівання й турботи.

Саме ця думка першою виринає при читанні книжки лірики Миколи Карпенка «Перевесло», книжки, новаторство якої лежить передусім у тому, що ми знайомимося тут з долею своєрідної людини, з її переживаннями, настроями, з її високими громадянськими вболіваннями, з інтимною сповіддю, з напруженим пульсом її інтелектуального життя. Микола Карпенко не шукав і, можливо, починаючи писати, не усвідомлював потреби в пошуках неповторності свого поетичного письма, але він знайшов її, бо писав і пише тільки про те, що пережив і переболів, звертаючись при цьому, як правило, до старих форм віршування.

Отже, перед нами поет, дар якого не в надзвичайності форми чи метафори, а в надзвичайності вміння говорити просто і точно про своє життя. Через це вміння складність і труднощі, героїзм і буденна радість отого життя передаються нам, стають актом нашого переживання. І диво! — те переживання проходить з такою силою, що деякі словесні шершавості чи навіть банальні рядки, що подекуди трапляються в поезії Миколи Карпенка, сприймаються як вияв щирості, простоти, життєвості, тобто вони так само не позбавлені естетичної напруги. Звичайна роса у промінні сонця здається нам перлинами Так і тут: надто вже звичайні слова у світлі правди життя ліричного героя наповнюються знадливим сяйвом.

Лірика Миколи Карпенка протікає, умовно кажучи, чотирма руслами, що й відбито в побудові книжки. Тема війни, тема Карпатського краю, тема кохання, тема громадянського покликання людини. Та в цих чотирьох річок одне джерело — «отче поле». Цілісність натури ліричного героя (в даному випадку треба говорити про цілісність натури поета, бо Микола Карпенко належить до художників, які просто не в силі розділити своє «я» на літературну й житейську частини) виступає всюди, в усіх його тематичних колах та емоційних струсах, на всіх етапах життя його душі.

Багато з того, що можна сказати про Миколу Карпенка як про людину, легко відшукати в його поезіях. Власне, виходячи з лірики Миколи Карпенка, можемо скласти в найзагальніших і разом з тим у найважливіших рисах його біографію. Він народився в селі Воронькові на Бориспільщині (Київська область) 14 серпня 1925 року в родині селянина.

Росло нас п’ятірко, прудкі і здорові,

Казали сусіди: «Щаслива, Маріє...»

Чотири сестри мав Микола, для яких як найстарший мусив бути не тільки за брата, але й за батька.

Метафори. Епітети.

Алітерацій дріб.

А що, як просто — сироти?

А що, як просто — хліб!

А що, як не співається,

Бо в серці — сіль сльози,

Й вітрами продувається

Хатина із лози!

Вигадувать нема коли,

Слова — лиш корінні:

Голодні сестри плакали —

І сльози їхні капали На дно душі мені.

Без батька Микола Карпенко залишився в кінці 30-х років. Але «сіль сльози» (як просто й несподівано сильно це звучить!) не спалила, а розбудила в ньому поета, виховала серйозний погляд на світ, виробила здатність замислюватися над сенсом життя, розрізняти добро і зло, відчувати на собі рятівну дію краси природи. Оце останнє видається нам дуже важливим у формуванні кожного поета, Карпенка ж зокрема. Потім, згадуючи артільний сад у Воронькові, який, наче флот під вітрилами білого цвіту, пливе в душу поета, він схвильовано скаже:

Моя душа в захопленні німім Всі бухти вам, всі гавані відкрила,

Розміщуйтесь, швартуйтеся, живіть,

А прийде час вертатися додому,

Прошу — мені на згадку залишить

Квітучу гілку з пахощами грому.

«Квітуча гілка з пахощами грому» — образ, що прийшов до уже сивіючого поета з його дитинства. Тридцять чи більше літ після того, як ці слова зродилися в дитячому серці з пекучого смутку, вони були написані, і в них тонко відбилося передчуття життєвої грози, притаманне всьому поетичному мисленню Миколи Карпенка. Та не всі квіти пахнуть громом. Лиш ті мають цю дивну прикмету, які зацвітають у серці із «солі сльози» і які стають на все життя символами непереможної людяності.

Де лютий біль на дозвіл не пита —

Найтонші струни грубо так торкає.

І не сльоза з очей то витікає, —

То витікає з серця доброта.

Людяність і доброта — ось що найглибше характеризує всі поезії Миколи Карпенка.

Життя поета в дитинстві склалося так, що ще не встиг він трохи підрости й побачити своїх сестер щасливими, як грянула війна. Страшні окупаційні роки виплекали в його душі ненависть до фашистів, мрію стати воїном-месником. Коли прийшло визволення, юнак не задумувався ні хвилини, що йому робити. Він, єдиний опікун родини (мати померла в часи окупації), міг би знайти законні підстави, щоб залишитися вдома біля сиріт-сестричок. Але ні! Микола йде на фронт. Від Воронькова не так далеко до Києва, не довго ж учився воювати молодий солдат, бо тут же потрапляє на Лютізький плацдарм, бере участь у визволенні столиці України, а потім ще багатьох міст і сіл на рідній і чужій землі. «Сім довгих літ в солдатськім чині — строк некороткий...» У вірші «Листи в країну юності», в циклі «Балади зеленого жита» і особливо у «Рядках з плацдарму» Микола Карпенко малює вражаючі картини війни. Вражають вони не натуралістичною жорстокістю, не перебільшеннями, характерними для деяких поетів, а спокійними і від того ще страшнішими деталями. Автор побачив і себе пораненого на піску, і «легіони соняхів підтятих», що «на корені вмирали, як бійці». Здавалося б, що нового може сказати «рядовий» поет про війну, коли «генерали» поезії явили в цій темі свої могутні таланти. Миколі Карпенкові, одначе, вдалося стати неповторним у найтруднішому — в солдатській і воєнній тематиці. Вдалося це тому, що він був рядовим солдатом, учасником боїв і важких походів, тому, що у своєму полку «числився штиком».

Мені судилось вижити од ран,

Маршрут війни проміряти до краю,

Впаде за мене ще москвич Степан,

І я його у Польщі поховаю.

Жодної зумисності чи робленості нема в почуваннях поета до своїх бойових побратимів, представників багатьох народів Радянського Союзу. Власне, мотив дружби воїнів, що так переконливо звучить у рядках цієї книжки, з’являється в них як бойовий факт солдатського життя і труду, як щось природне і звичайне, цілком позбавлене урочистої піднесеності.

До теми війни не раз повертався й буде ще повертатися поет у майбутньому. Адже ця тема дає йому можливість (а право користуватися нею він завоював собі не словом, а зброєю!) висловитися про найважливіші істини життя. Проте Микола Карпенко ніколи не впадає в абстрактний підхід до цих істин:

Мені снилась земля — тільки щебінь і дим —

І на ній я вмирав, молодим, молодим,

Як на фронті колись, у минулу війну,

А я жити хотів і прокинувсь од сну...

Припадав до землі — вона тепла була,

Легко дихала в ніч і жила, і цвіла.

І ходили по ній — я побачив тоді —

Двоє: він і вона — молоді, молоді...

Так невже і на них тінь війни упаде —

На любов, на життя молоде, молоде?..

Бентежні, прості й потрібні слова! До речі, під рукою справжнього поета сильно зазвучали повторені епітети — прийом у поезії вельми небезпечний, оскільки прикметники мають нахил (якщо проти цього не поставити поетичне вміння) обезбарвлювати сувору мову поезії...

Після служби в Радянській Армії Микола Карпенко деякий час працює .в Борисполі, потім, як газетяр, призначається редактором політвідділівської газети Бурштинської МТС на Івано-Франківщині. Далі було навчання в Києві, багаторічна газетна і видавнича робота в Івано-Франківську, з якою поет і журналіст поєднував діяльність керівника обласного літературного об’єднання.

Поет говорить про «гори труду в старому Бурштині», а воно й справді перед тим, що зроблено в Галичині за останні десятиріччя, стоїш, як перед Карпатами, в захопленні й шанобливому подиві. Чоловік, який зростав і набирався сил в Подніпров’ї,

стає співцем Прикарпаття, вростає в нього коріннями своєї праці і відчуває, що це так само — рідна його земля.

Перша книжка Миколи Карпенка «Стежками юності» вийшла в 1960 році. Він затримався трохи з публікованим дебютом, але зате йому не потрібно було проходити «на людях» етапи літературного початківства. Він прийшов у нашу поезію сформованим митцем з чітко виробленими естетичними та ідейними засадами. Це не було не помічено критикою. Одна із заміток, автором якої був С. Шаховський, відзначала, мабуть, найхарактернішу рису Карпенкового таланту, а саме — «хорошу описовість», іншими словами епічність. І, як висновок, там було пророчо констатовано, що «ім’я Миколи Карпенка вже не загубиться, не може загубитись у плині одноманітності» («Літературна газета» за 11. IV. 1961 р). Сьогодні можемо сказати, що це ім’я не загубиться і в плині великих та значущих літературних розмаїтостей, оскільки Микола Карпенко має своє обличчя як творець, і то обличчя принадне, чисте, відкрите.

Епічність, яку зауважив у поета критик, «уміння розгортати віршований твір» плюс життєрадісний Миколин характер — все це дало йому можливість створити помітний сатиричний образ нашої літератури, образ-портрет Гаврила Квача. Весела поема «Особиста каланча Гаврила Квача» відкриває не тільки секрет описовості у ліриці Миколи Карпенка, але й вказує на те, звідки береться його любов до прозаїзмів, що в даному випадку не принижують, а, навпаки, уприваблюють вірш. Ось наприклад:

Такий би шлях до краю змучив,

Як у поході зайвий в’юк,

Якби не трапивсь балакучий

Гуцул, на прізвище Карп’юк.

Коли поет уміє вдивлятися у своє життя і знаходить його зв’язки з життям народу, він неодмінно здобуде не тільки стильову, але й ідейно-тематичну оригінальність, що свідчитиме про духовне багатство й значення його творчості. Сестра Миколи Карпенка, а в її образі понівечена війною доля багатьох жінок, постає перед нами з вірша «Дай руку, сестронько, мені».

Пробач, як спогади сумні Словами потривожу.

Дай руку, сестронько, мені,

На материну схожу,

Суху, натруджену таку,

Із запахом землиці...

Тема сестриної судьби так, як її збагнув і вистраждав поет, відбиває діалектичну єдність особистого й народного, того, що глибоко закорінено в час, і того, що зворушуватиме всіх у всі часи. Тут ще раз приходимо до відомої істини: талант — це правда. І невмирущість поезії — в правді. Звісно, до жадання й сміливості правди мають бути додані творча праця, відчуття гармонії, відраза до штампу і т. д., але все це вже діаманти, що сяють лише при світлі правдолюбства.

Є у Миколи Карпенка цикл проникливої і мужньої інтимної лірики «Невідіслані листи». Ідуть одна за одною поетичні мініатюри і поступово, як плиточки барвистої мозаїки, складаються в малюнок тривожного кохання. Військовий обов’язок покликав героя на війну. Героїня виходить заміж за іншого. Але ні докорів, ні трагедійних проклять, ні сентиментального зітхання не чути. Пушкінською ясною печаллю просвітлене кожне слово поета. Щемливий настрій циклу пройнятий подекуди навіть злегка усміхненим поглядом:

Вишні озивалися над вухом,

Наче дзвони, яблуні гули

І була та музика солодка,

Наче мед, що зібраний в маю.

А тим часом шилася пілотка

На веселу голову мою.

Знову чуємо пахощі грому. Поет уміє дивуватися світом і дивувати інших тим, що бачить. Художникові багато треба осягти, щоб нарешті збагнути, що його вміння полягає в ненастанному відкриванні малих і великих чудес людської душі. Витончити природу людини, зробити її ще глибиннішою — одне із жагучих завдань поезії. Микола Карпенко розуміє це й ставить собі скромну задачу:

І відкриєш, можливо,

Як не землі нові,

То хоч стежку, мов диво,

У високій траві.

Але той, хто відкриє диво стежки в траві, спроможний відкрити і дивосвіт мислі поетичної, яка не пропадає, як і та стежина, під злаками й бур’янами культури. Таких афористичних думок у Миколи Карпенка немало:

Щось мусить постійно згоряти,

Щоб підтримувать вогнище сонця...

Полюбиш Вітчизну у сто раз сильніше,

Як тільки за неї побудеш в бою...

Не обіцяй добро зробить людині,

А просто, якщо можеш, то зроби.

В поезії Миколи Карпенка переважає раціональне начало, але автора «Перевесла» визначає не пристрасть до холодного викомбінування афоризмів (дехто ніяк не може зрозуміти, що писання самих афоризмів — це справа літераторів, що житимуть за тисячу років), а жадання бути вірним правді свого життя, правді життя народу. Тому його віршів не калічить груба раціональність, а його «крилаті мислі» виникають з плину поетичної оповіді.

Хвилюючись любовними поезіями Миколи Карпенка, згадуючи при цьому його філософські притчі, супокійні, хоча не класичні, але мудрі сонети, смішні віршовані новели й сатиричні поеми, стверджуємо, що він — поет великих можливостей, не завжди найкраще реалізованих, але поєднаних широкою творчою програмою. Немало він уже сказав і немало ще скаже, бо під літературними зацікавленнями й мистецькими завданнями проглядається в нього тверда ідейно-філософська концепція світу і нашого життя. Вона, здається, висловлена найповніше у циклі «І вічний бій».

І Правди оборонцем войовничим

Підводжуся, допоки мисль жива,

За власним планом, розсудом і кличем

На чесний бій лаштуючи слова.

Та сама незвичайність і зневага до дрібничковості, той самий іронічний сміх, який несподівано переходить у задумливу тривогу, той самий стиль розкутого, непіддатливого засушливій схематизації, широкого мислення, той же подекуди наївно- недосконалий, але цим же й принадливий, жвавий спосіб вислову — все те, що характеризує прозу Василя Земляка, є і в його поезії.

Мені здається, що Василь Земляк як творець перейшов принаймні два етапи розвитку: перший — від «Рідної сторони» до того часу, коли скристалізувався задум «Лебединої зграї», «Зелених Млинів» і «Веселих Боковеньок», другий — це, власне, робота над згаданими романами, прорив до натхнення, що народжує безсмертні твори. Саме тоді, коли душа Василя Земляка почала жити дивовижними образами Вавілона і його мешканців, до нього прийшло бажання писати вірші. Безперечний знак того, що в самій природі Землякового дару ярилася поетична стихія, що вона перемогла й принесла йому невідцвітне буяння. А проте вірші автора «Лебединої зграї», хоч їх так небагато, додають до його творчої спадщини ще одну художньо неповторну сторінку, майже всі вони мають свою вартість насамперед як справжні поетичні твори, а вже потім — як певна частина творчості романіста, що за її допомогою ми можемо глибше пізнати основне його звершення.

Такі вірші не посоромився б мати в своєму набутку будь- який видатний поет. Можливо, хтось інший одягнув би їх у блискучі рими або увільнив би їх зовсім од немудрих співзву- чань, хтось інший намалював би інакше «портрет поета», не обов’язково хотів би побачити його у виконанні самого Рембрандта. Але ніхто інший, крім Василя Земляка, не міг би сказати: «Жінки! Не дозволяйте чоловікам шепотіти у ваші чудові вушка, якщо не хочете почути коли-небудь стогону вбитих...» Ось де він, той неочікуваний перехід від веселої грайливості до трагічної ноти, ось де проблискує розуміння людської душі на глибинах, відкритих і доступних тільки справжньому талантові.

У вірші «Ніч після прем’єри» майстерно показано переживання невдоволеної своєю грою на сцені акторки — вона, вночі розбудившись, подумки ще раз веде свою роль і звертається до уявного залу «мовою людини і бійця». Говорити «мовою людини і бійця», але не тоді, коли вже дійство проминуло, а зі сцени самого життя, — це те, до чого закликає Василь Земляк, те, що знайшло собі вияв у його всежиттєвому поетичному надиху.

Лише той має право називатися поетом,

Хто взявся на світі не ґнотом тліти,

А серце своє роздаровує людям.

Такі вірші, як, зрештою, все у творчості Василя Земляка, приносять радісний подив. Саме це почування я хотів би вкласти в подяку Борисові Комару за те, що він розшифрував знайдені в блокнотах незабутнього побратима дорогоцінні для нашої літератури поетичні записи.

В моїй бібліотеці — чотири книжки з дарчими автографами Василя Земляка. Перша — «Гнівний Стратіон» (крім цієї повісті, там надруковані «Кам’яний Брід» і «Рідна сторона»), видана 1960-го, а подарована в липні 1962 року. Я жив тоді у Львові і, бувши в столиці, щоразу навідувався до видавництва «Молодь», де працював Василь Сидорович (для мене одразу й назавжди — Василь). Він, забачивши мене в дверях, загадково усміхався, вставав з-за столу й говорив: «Ідем!» Ми виходили на блукання по місту. Валансатися (він любив це слово) по Києву для Земляка було щастям, блаженством небесним.

Довгу липневу днину ми ходили по Хрещатику, по старих вулицях біля Софії, по Володимирській гірці, і наші мандри закінчились на лівому березі Дніпра аж біля моста Патона, де тоді ще простягалися безкінечні й дикі пляжі. Там ми розклали багаття (він хотів, щоб я називав це вогнище ватрою), сиділи коло нього далеко за північ і дивилися на дивину, якої справді ніде в світі немає, — на біле золото Лаври у розпеченій і ряхтливій синяві літньої ночі. Ми говорили про майбутнє. Він вірив у «чоластого» хлопчика, який колись читатиме наші книжки і розумітиме суворі таємниці й труднощі нашої доби.

Наступного дня Земляк подарував мені «Гнівного Стратіона», написавши на книжці: «Дорогому Дмитрові та його маленькій Соломії, яка колись виросте і теж прочитає. Вірю в це. Василь Земляк. Київ, липень, 1962 р.».

Сталося. Нове покоління читачів уже завойоване Василем Земляком. Думаю — це найбільша перемога художника. Ввійти у свідомість людей, що виховалися новою, вищою хвилею культури, людей, котрим набагато доступніші світові літературні скарбниці, — про це мріяв і цього досягнув автор «Гнівного Стратіона».

Друга книжка від Василя Земляка — «Wielki slownik polsko-rosyjski» («Большой польско-русский словарь» Д. Гессена і Р. Стипули), подарований мені десь наприкінці 60-х років. На лексиконі — напис: «Великому полякові Дмитрові Павличку від Василя Земляка, який любить цю мову. Серпень-липень, Київ». Певна річ, я — не великий і не поляк, але він любив перебільшувати. Наприклад, у «Рідній стороні» пишеться: «Великий покровитель перелітних птахів Антон План». Можна було б обійтися без слова «великий», але то вже був би інший, не земляківський стиль. Трохи лукаві, іронічні, трохи смішні й лагідні його перебільшення. До речі, вони відіграють неабияку роль у художньому мисленні Земляка, активно працюють на щемливий і водночас гумористичний настрій, яким перейнята його унікальна проза.

Земляк волів, щоб я розмовляв з ним чеською або словацькою мовою. Щось глибинне вацеківське¹ просявало в ньому, і, здавалося, він зазирав тоді у свою прапам’ять, яка дивом дивним відкривала йому вже не так зміст, як музику речень у тих слов’янських мовах, з яких вийшли його далекі предкове. М. Зарудний та О. Сизоненко не раз бачили сльози на Василевих очах, коли я співав його найулюбленішу пісню — словацьку баладу про опришка, який просить передати матері, щоб ушила йому дві сорочки: одну грубу льняну, а другу шовкову, одну для того, щоб сидіти у ній у темниці, другу для того, щоб висіти в ній на шибениці. А далі він просить, щоб його не вішали на дубі, бо там його з’їдять голуби...

Тим Земляковим польсько-російським словником я користувався в перекладацькій роботі й користуюся донині. Щоразу, беручи його в руки, на хвилину повертаюся в те літо, коли Василь від надміру творчих сил і молодості, що грали в ньому, рахував дні не від липня до серпня, а — навпаки. На словнику стоїть: «серпень-липень» і жодної дати! А це ж не тільки сила молодості, це явина алогічного, фантастичного сприйняття світу, яке було притаманне душі Земляка-творця.

Дивовижні й прекрасні помислення ходили в голові Землякові, особливо ж тоді, коли він думав, що подарувати другові на день народження. А дарувати — це була його пристрасть, радощі його великі. Одного разу він приніс мені тритомне видання творів Максиміліана Робесп’єра, яке вийшло в знаменитій серії «Литературные памятники» (Москва, Наука, 1965). Царський дарунок. Нахил до перебільшення виявився і тепер. Знаючи моє захоплення творчістю Каменяра, Земляк жартома звернувся до мене: «Пане Франко, ось я приніс...» Це викликало в мене протест — не личить жартувати такими іменами. Земляк, сміючись та обігруючи моє прізвище, поправився: «Ах, даруйте мені, пане Павлик!» З того часу він в застольному товаристві саме так мене й кликав, а тоді на книжці написав: «Дмитрові Павличку (панові Павлику) на його тридцять вісім, аби знав цього непідкупного чоловіка Робесп’єра. Василь Земляк. 28 вересня 67 року».

Не знаю, чи мій друг простудіював усі три томи промов, листів, статей Робесп’єра, але велетенську передмову до того видання, написану А. 3. Манфредом, він читав уважно, вивчав ЇЇ досконало, підкреслював (синім чорнилом!) деякі місця і навіть робив помітки на полях. Насамперед його цікавили щедро цитовані й добре підібрані найголовніші сентенції вождя якобінців. Він простежив так само за темою мінливої ролі французького селянства в революції 1789—1793 рр. Як відомо, якобінський Конвент дав землю селянам, одібравши її в магнатів. Цим якобінці прихилили на свій бік селянські маси. Але події швидко розвивалися... Ті місця в тексті передмови, де йдеться про невдоволення буржуазії якобінськими обмежувальними законами, де говориться і про багате селянство, котре, скинувши феодальну кормигу, забажало само ще лютіше, ніж дворяни, визискувати вбогі верстви села, Земляк обкреслює й там же позначає: «Роздуми до «Лебединої зграї».

Справді, в «Лебединій зграї» він показав поворот українського заможного селянства вправо від напочатках тепло й захоплено ним зустрінутої Радянської влади, яка так само конфіскувала земельні маєтності в поміщиків, але не дозволила наживатися на цьому сільським глитаям. Придивляючись до того, як, осягаючи механіку подій і класових конфліктів французької буржуазної революції, Земляк розвивав і поглиблював свій підхід до історії нашого народу, бачимо, так би мовити, в дії світовий письменницький талант, цебто талант, який в образах і подіях, взятих із власного життя, бачить загальнолюдські контури й закони.

«Моєму Дмитрові супроти спраги та суму. Василь Земляк. 1971, літо». Так дедикована мені «Лебедина зграя» — четвертий дорогий дарунок побратима. Ні спраги, ні суму не зменшила в мені та книжка, але жоден інший твір з усієї української радянської літератури не справив на мене такого безпосереднього й глибокого враження, як «Лебедина зграя». Я читав її не як письменник, не як товариш автора, не як літературознавець, а як стривожений любов’ю до рідної землі юнак, як дитина, що допіру навчилась тішитися світом і життям.

При читанні я сміявся голосно і відчував, що серце моє стоїть на сльозах.

Василь Земляк саме в ті часи, коли світ був приголомшений романом Г. Маркеса «Сто років самотності», дав українській літературі твір, який позбавив нас жалісливого бідкання: мовляв, бракує нам художньої сміливості, відстаємо і т. д.

Річ, зрозуміло, не в паралелях, а в тому, що українська сучасна література, маючи такого письменника, як Василь, Земляк, відчула в собі часову впевненість і побачила свої нові перспективи, нові можливості.

Чотири книжки з автографами, але ще й п’ята, чи не найдорожча, хоч і без напису авторського. Це — «Зелені Млини». Я читав її у лікарні, в інституті ім. Філатова, в Одесі, перебуваючи в пригнобленому стані. «Зелені Млини» помогли мені зберегти рівновагу душі. Могутній, віталістичний настрій прийшов до мене тоді разом з новою вірою в невмирущість і талант рідного народу.

Час іде. Відбувається переосмислення й переоцінка всього, в тому числі й величин, здавалося б, уже незмінних. Твори Землякові зростають у своєму значенні. Не треба бути природженим провидцем, щоб сказати: у XXI столітті Василя Земляка читатимуть чоласті молодики і їхня гордість за нашу літературу буде дзвінкою.

¹ Вацек — справжнє прізвище В. Земляка.