Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Василь Симоненко

Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу.

Василь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав.

Одійде в морок підле і лукаве,

Холуйство у минувшину спливе,

І той ніколи не доскочить слави,

Хто задля неї на землі живе.

Його боліли всі кривди, завдані мозолям і пісням нашого народу, але найбільше його мучив сором за безбатченків і єзуїтів, що, лагідно посміхаючись, одрікаються народного звичаю, своєї мови й своєї матері.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Василь Симоненко розумів, що дорога національного відступництва може привести до соціальної зради. Хто відцурався матері, той відцурається й народу. Це відома істина, якій Василь Симоненко дав афористичну форму. Його патріотизм не хуторянський, тим-то він і припав до серця молоді нашій, що був співзвучний з її освіченістю і внутрішньою культурою.

Василь Симоненко писав просто. Цим він виділяється з-поміж своїх літературних ровесників, особливо з-поміж тих, які полюбляють словесне барокко. Не варто та й неможливо накидати кому-небудь з письменників чужу простоту як взірець для наслідування. Але треба говорити про істинну демократичність поезії Василя Симоненка. Вона — оця демократичність — живе не тільки у здебільшого традиційній формі, але — і це найважливіше! — у нетрадиційному змісті. З позицій нашого найголовнішого читача, який шукає в літературі не краси, а правди, поезія Василя Симоненка виграє в порівнянні з найвишуканішими і найзграбнішими віршами, що родяться з глибокого знання сучасної модерної літератури і з неуваги до сучасного життя.

Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, але й створення моральних, політичних, національних, загальнолюдських обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві заступити юридичні закони. Йому не завжди вдавалося самому дотримуватися цієї вимоги. Порівняйте його «Земне тяжіння» з дебютною книжкою — і ви побачите, як нелегко він творив, як виріс він, долаючи перші висоти своїх можливостей.

У памфлеті «Пророцтво 17 року» Василь Симоненко кидає в лице «апостолів злочинства і облуд» грізне, шевченківської напруги слово:

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил!

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил!

Це Симоненкове узагальнення кличе до дії. Це не пророцтво, а нинішній подих, у якому живуть кубинські бородачі, що не дали розстріляти мрію про незалежність Куби, італійські робітники, що не дадуть розстріляти нікому свою мрію про рівність, усі люди і народи, що відмовили послуху колоніальним думкам та імперіям, ненависній системі визиску й безправ’я.

Василь Симоненко був життєлюбом і поетом не лиш народних, але й інтимних пристрастей, як це завше личить непересічним талантам. Він залишив нам також кілька прекрасних портретів схвильованої коханням юнацької душі.

Розвели нас дороги похмурі,

І немає жалю й гіркоти,

Тільки часом у тихій зажурі

Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголоссі,

В суєті поїздів і авто

Спалахне твоє біле волосся,

Сірі очі і каре пальто.

«Каре пальто» міг побачити справжній поет, який не побоявся порушити фольклорного права карого кольору тільки на «очі», і, порушивши його, явив дивину слова, новий зблиск у ньому поетичної субстанції.