Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Яблуневе натхнення

Михайло Клименко видав свою першу книжку поезій, коли йому було вже тридцять літ... Він — тоді колгоспний садівник — одразу приносить у нашу літературу не квасний зеленець почуттів, обірваних завчасу, а пристигле слово, що, ніби яблуко, повне сяйва, надить і чарує прозорістю, свіжістю думки, викінченістю форми. В натхненні Клименка можна, здається, фізично вичути тихе шелестіння роботящої деревини — яблуні. З її доброти і терпеливості, з її витривалості і вроди постає в його чутливій свідомості поезія ласкава і розважлива, мужня і красива... Здається, жоден аналіз творчості не може так посплітати уяву читачів з думками і переживаннями поета, як знайомство з його життєвою долею. З цього знайомства виростає так само відчуття єдності між віршами різних мотивів і настроїв, різних думок і почуттів; для критика це відчуття чи не найголовніше, якщо він хоче говорити про творчість письменника як про вияв одного і того ж світогляду, одного і того ж характеру, як про певне органічно цілісне явище. Критик, — ще одне зауваження мимохідь, — який не знає досконало біографії письменника, але береться писати про його творчість, нагадує чоловіка, що з пихатості чи сором’язливості не спитає людей в незнайомому місті, де власне та вулиця, на яку йому необхідно вийти, і згаює час блуканнями. На жаль, не маємо змоги в цій коротенькій статті «пройтися пішки» дорогами дитинства та молодості Клименка. Але ми повинні бодай «пролетіти» над ними, щоб зафіксувати в пам’яті основні її повороти, догледіти — хай здалека — її крутий і жорстокий початок.

Михайло Клименко походить з великої родини піджитомирського села Левкова. Народився він 1926 р. До школи почав ходити 1933 р. Війна застала його в такому віці, коли обіймаєш світ мріями, починаєш серйозно замислюватися над тим, хто ти і як саме маєш віддати своєму народові свою любов. Війна розлучила його надовго з навчанням і назавжди — з батьком. Літа фашистської неволі в його душі лежать сумним шаром; саме там він знаходить дорогі поклади вражень, які стають підмурівком його нинішніх поезій. Допитлива і здібна дитина, яка любить читати і в якої забрано книгу, розумову енергію свою починає спрямовувати на безпосереднє пізнання світу, на вивідування таємниць життя в природи. Можливо, Клименко вже з самої вдачі є природопоклонником, але його вроджений дар любити і розуміти природу був, без сумніву, одшліфований тоді, коли поетові ще в дитячі літа довелося стати главою сімейства: покинути книжку і взятися за чепіги, за ручку жорен, за граблі чи за кісся. Він був найстаршим у сім’ї, і це покладало на нього невсипущі клопоти і турботи за шестірко менших — чотирьох братів і двох сестер.

В одному з віршів Клименко розповідає, як утаював од хворої матері похоронну батька, принесену поштарем десь уже наприкінці війни. Голос вдовиної хати почув поет ще хлопчиком і побачив, що ця хата «вся в сльозах, як небо у зірках». Потім Клименко буде раз у раз повертатися до виписування образу матері, згорьованої вдови, многостраждальної і героїчної жінки. Здається, ніколи не перестане він цього чинити, бо навряд чи може митець свої найболючіші і найрідніші спогадання висловити до кінця. В 1947 році мати Михайла Клименка помирає. Тепер йому вже не під силу доглянути менших дітей. Ними заопікувалася влада, яка й самому Михайлові допомагає вийти з холодної і темної ночі сирітства. Клименко закінчує сільськогосподарський технікум у Крошні і працює садоводом у рідному селі. В садах Левкова була задумана і написана перша збірка «Сині очі весни» (1956). Потім (1957— 1959) Клименко навчається в Москві на Вищих літературних курсах. Виходять книжки: «Далі голубині» (1959), «Людям радію» (1962), «Зажнив’я» (1966). Недавно Клименко підготував до друку нову книжку — «Розвидень серця». Багато енергії віддає він журналістиці. Його душа не затруєна песимізмом, хоч його страждань і гіркоти вистачило б для цілої плеяди літературних плаксіїв і зітхальників. Неприязнь своєї долі він перетворив у доброту своєї душі, а брутальність, якою життя обкидало його юнацькі літа, він обернув на ніжність і життєрадісність своєї поезії. Достоту так, як сказано в його вірші про зиму:

Ніби тільки снилось щось химерне,

Не лихе й не дике — все ж чуже...

Той щасливий,, що і сніг оберне

В зелен цвіт і в серці збереже.

«Я не знав зими»

Михайло Клименко не декларує відкрито своїх поетичних завдань. Звичайно, в його розмаїтій творчості найдуться зразки декларативного і навіть публіцистичного вірша, але його літературна програма відбита в них слабо. Вона — передовсім у його пейзажах. Говоримо про літературну програму, яка в кожного поета є водночас програмою самого життя. Наприклад, коли Клименко у вірші «Березняки» просить пісню стати його коханою, то це задля того, — пояснює він, — щоб з нею повести «дівчат-берізок» аж на вулиці міст. Але Клименко належить до таких поетів, які не надуживають свого авторського становища загальними закликами-звертаннями до свого слова, часто перебільшуючи можливості того слова.

Клименкова ідейність не відділяється від неповторності його образного мислення. Як це мало — знати, про що він пише! Треба вдивлятися в те, як він пише, треба вичитати, чого прагне і чим замилувана душа поета в пейзажній ліриці, щоб розкрити і філософський і соціальний сенс його творчості. Точно передана правда хай і невеликого поривання душі може мати силу загальнолюдської істини або палкого суспільного гасла.

Епіграфом до творчості Клименка могли б стати його ж слова: «Радію соснам, сонцю і землі». Радощі за сам факт життя, подивляння сонцем як джерелом життя, зворушення душі від розмови з природою — це панівний настрій Клименкової поезії. З ним зустрінетеся в численних віршах про яблуневий сад, про ліси, про поліські весни та осені, цим настроєм просвітлені найпечальніші спомини і найінтимніші рядки сумного Клименкового кохання.

Кличу тебе я, соколе світла,

Зичу тобі я всю землю залити

Сяєвом золотим!

«Перший промінь»

Пафос оцього поклику непідробний. Дух сонячної звитяжної сили, що пронизує світ генами народження й росту, відступає восени, щоб перемогти весною, гуде в жилах дерев, грає барвами в пелюстках квітів, цей дух постійно возвеличується в Клименковій поезії.

Підходжу до дерев,

Навмисно доторкаюсь головою,

Плечем або рукою до гілля,

Тулюсь до цвіту щонайближче серцем,

Щоб ця краса у душу перейшла

Із настроєм урочисто високим

«Бджоляно»

Урочисто високий настрій — необхідна умова для сприйняття душею сонячної снаги і краси світу. Створення такого настрою, мабуть, і є завданням поета; мабуть, він це добре розуміє, але виконує своє завдання не тому, що так треба, а тому, що сам прагне охопити душею бджоляну днину, зробити її частиною свого духовного єства.

Урочисто високий настрій — час, коли людина діткливо відчуває в собі присутність душі або, інакше кажучи, повняву людяності, не може бути постійним навіть у поета. Між іншим, у Клименка є чудові поезії, в яких подив природи переходить у ледь помітний жаль за тим, що її дива (скажімо, диво проліска!) відкриваються людині лише раз на її віку. Клименко вміє і може подарувати читачеві свій урочисто високий настрій. Звідкіля ж він сам бере його? В поетів, як у всіх інших людей, цей настрій може бути викликуваний мистецтвом, але серед поетів є такі, що частіше заряджаються високим духовним звучанням від безпосереднього споглядання природи. Саме таким є Михайло Клименко. Принцип виховання душі красою природи не такий вже й новий у поезії, але Клименко викладає його по-своєму, не забуваючи при цьому й про те, що труд дає людині пізнатися з природою, що людина є не споглядачем, а трудівником і що цим вона і возвишає себе, і з’єднується з природою.

Головні струмені Клименкової душі — пошана до праці хлібороба і ненаситна любов до природи. Вони зливаються в одне русло його поезії непомітно і невимушено.

На течії своїх почуттів не вибудовує Клименко камінних дамб холодного розумування. Розкованість думки і природність мови — дорогоцінні прикмети першої книжки Клименка, які, на щастя, не втратилися і в наступних збірках його поезії.

Парадний поетичний абстракціонізм, що легкома змальовує працю тільки як необхідність, а природу — тільки як об’єкт перетворюючих зусиль і старань людини, не закував глибокої інтелігентності садівника.

Клименко добре знає, що дає людині праця. Вона завжди в нього конкретна, по-людськи радісна, але й по-людськи тяжка. Вона не повинна забирати весь час і всі сили людини. А природу так само не завжди і скрізь треба перетворювати, її треба розуміти. Слух і зір душі своєї повертай до природи, коли не хочеш погубити своєї шляхетності. Все це ніби сховане у підтексті багатьох віршів Клименка, хоч цього поета менше за будь-якого іншого можна докорити спеціальним вимайструванням затекстового поетичного механізму.

Клименко пише просто. Інколи його простота сходить на поверховість і навіть — на прикру банальщину. (Це особливо видно в тих віршах, де багато окличних речень, які починаються словами «скільки» або «який» і які мають намір, але не можуть відбити справжній окличний стан душі. Наприклад, вірш «Руки каменотеса». Але частіше ця простота ховає в собі дивовижно широку і безпретензійну істинність життя і почування.

Обрізую гілля в саду і дрова ношу на плечах,

Сперечаюся з бригадиром — не хоче підводу і людей давати

А дні летять, мов на крилах, і льоту їх не спинить

Ой жадібно дивлюсь на ліси — проліски перецвітуть,

Сік у березах без мене там переструмує,

І відклепає жайвір у голубій кузні леміш.

Серед елегій, де оспівана весна і молодість, де так багато вражаючих новизною зіставлень духовного і «природничого», особливо рослинного світу, в творчості Клименка ми раптом наткнемося на похмурі, але правдиві картини з «Окупаційного триптиха», на розтривожені «голоси речей». Клименко бачив і пережив юнаком війну. Клименко бачить нині свій край очима сучасного співця. Його патріотизм — не пережовування старих поетичних освідчень у любові до рідної землі. Це почуття виростає в нього з нерозривності всього того, «чим красен вік» людини. Слід додати, що тільки справжній поет може так, як Клименко, знати характери предметів неживих, тільки вища сила поезії може вдихнути в них душі і дати кожному свою мову.

Цікаво, що інтимна лірика в «чистому» вигляді доволі рідке з’явисько у творчості Клименка. Цей поет, здається, не може відділити кохання від почуттів, якими щоразу переповнюється його душа в стані натхнення, почуттів закоханого в природу. Часто мотив кохання прагне виділитися, але він неспроможний підкорити собі розбурхане захоплення явищем збудженого життя. У вірші «Срібляться котики» ліричний герой скаже коханій: «Так, як ці брості не схотіли спати і ждати весни, так і моя любов чекать не хоче доброї погоди». Але вірш цим не закінчується. Любовні рефлексії дають місце зворушенню самою природою: радість од зустрічі з першими гінцями весни чи не більша за радість од зустрічі з милою.

Там, де Клименко все-таки визволив своє любовне «я» з одержимої природою стихії свого чуття, він (на диво) не спромігся сказати чогось нового. Традиційними романтичними загальниками віє од таких речей, як «Розлука», «Чекання». І тільки там, де він урівноважив почуття любові до жінки з почуттям любові до природи, де переплів обидва ці почування, де любов його ніби стає промінням чи бабиним літом пленеру, він осягнув знання наймилішої мови душі — мови кохання.

Це, зокрема, вдалося йому зробити в циклі віршів, що мають форму білих сонетів і складають, здається, найкращу частину книжки «Срібний смуток».

Клименкова творчість багата формами віршування. Поет блискуче володіє класичними ритмами і римами, його думки нечутно ступають у залізних чоботях сонета, саме його спроби опанувати закони японського трирядкового вірша хокку увінчалися в нашій поезії найбільшим успіхом. Але найкраще почувається і розкривається Клименків талант у білому вірші та верлібрі. Тут його майстерність вочевидь сягає тієї межі, за якою форму вірша важко утримувати в свідомості, — вона ніби зникає, вся розчиняється в мисельному та емоційному враженнях од твору.

Одним з незаперечних осягнень Клименка є розробка й утвердження неримованого вірша в нашій поезії. Звісна річ, до нього білим віршем писали. Власне, Іван Франко та Максим Рильський і стали його вчителями в цьому ділі.

В західних літературах білий вірш і верлібр сьогодні, здається, остаточно витіснили риму, поруч з віртуозами цих форм з’явилося чимало нездар, які вважають, що будь-яке звалище їхніх фраз — це і є поезії. Якщо рима не передала своїх функцій метафорі і високій напрузі мислі, то з білого вірша вийде нудотна балаканина, що не має нічого спільного з мистецтвом слова. Це чудово розуміє Клименко, який часто підходить ближче до вияву можливостей поезії там, де обходиться без римування і усталеної класичними розмірами ритміки. Про поезію Клименка написано мало. Щоправда, перша книжка його була зустрінута дуже схвально і критикою, і читачами. Мабуть, було трудно перевершити себе в наступних двох. Зацікавлення його творчістю трохи спало. Але після «Зажнив’я» стало ясно, яка дорога вибрана автором «Синіх очей весни».

Це дорога, яка веде вгору спокійним схилом високогір’я. Вона довша, ніж та, що виривається на шпиль стрімниною, але цією дорогою можна значно більше винести... Михайло Клименко має доволі сил, щоб легко піднятися на таке поетичне плато, яке не загубиться навіть посеред найвищих вершин української поезії.