Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

За вісім століть

Минуло тридцять років з того часу, як за ініціативою М. Рильського була видана чотиритомна, найґрунтовніша з усіх дотеперішніх, Антологія української поезії. Бурхливий розвиток українського поетичного слова за ті десятиліття вимагав хрестоматійного впорядкування і зробив появу цієї нової антології необхідністю.

За той же період опубліковано цілий ряд забутих і маловідомих пам’яток (частина з них вийшла в перекладі сучасною українською мовою) давньоукраїнської поезії, зокрема твори XVI, XVII, XVIII століть. Широко вивчався в різних аспектах процес формування давньоукраїнської мови і, зрозуміло, поезії. Справжнього розквіту дійшла наука про могутнє письменство Київської Русі.

Це зумовило побудову пропонованої антології — тут простежується вперше історія української поезії від «Слова о полку Ігоревім» до наших днів.

Перед нами чотири епохи вітчизняної поетичної культури. Перша — XI—XV ст. — давньоруське, патріотичне начало українського слова. Складні історичні обставини і передовсім феодальна роздробленість українських земель — головна тема тогочасної писемності, що випливає з одного київсько-руського джерела. Тут же на цілих десятиліттях і століттях лежить трагічна темрява, накликана пожежами, з яких почалась тата- ро-монгольська неволя. Друга епоха — XVI—XVIII ст. — суперечливий за напрямами, багатомовний, позначений гуманістичними творіннями перехідний період, куди ми включаємо й поезію українського барокко. Третя епоха — XIX — початок XX ст. — становлення й торжество української класичної літератури. Ця доба має чіткі межі: від першого видання «Енеїди» І. Котляревського (1798) до Української революції 1917—1922 рр. Четверта епоха — українська пореволюційна поезія.

Такий підхід до перегляду нашого поетичного багатства закономірний і важливий, бо однією з найголовніших прикмет української поезії на всіх етапах її існування є відчуття єдності з Київською Руссю, першим нашим державним утворенням. Що яскравіше кристалізувалася національна свідомість українського народу, то живішим і продуктивнішим був потяг його співців до об’єднувального, «давньоруського» натхнення. Прикладами можуть бути переспіви Т. Шевченка із «Слова о полку Ігоревім» і цикл віршів І. Франка «На старі теми».

Громадянський пафос літератури Київської Русі перейшов у давньоукраїнське поетичне слово дещо ослабленим, але благородний дух давнини не загубився. Хай розпливчасто, як затуманене свічадо, та все ж оте слово відбивало боротьбу українського народу за національне визволення. Часом та боротьба була в підтексті, а зовні мала релігійний характер. На жаль, у поезії вона не дала такого титанічного таланту, як публіцист І. Вишенський, але, не затихаючи протягом століть, залишила глибокий слід в українській поезії всіх наступних епох.

Парадокс давньоукраїнського літературного життя в тому, що православне духовенство (а немало поетів тих часів були священиками), яке чинило опір католицизму, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латиномовному дусі. Латинською мовою написані чи не найкращі твори давньоукраїнської поезії. Наша тодішня література писалася латинською, давньоукраїнською, старослов’янською, старопольською мовами, а також язичієм — мішаниною українських та церковнослов’янських елементів. Але під впливом ідей Відродження, які приходили в українські культурні осередки разом з латиною, давньоукраїнська поезія була включена у велику й динамічну інтернаціональну спільність, у процес побудови всього мистецького й літературного життя, який захопив тоді Європу.

Давньоукраїнські академічні піїти розробляли переважно моралізаторсько-філософські теми і хоч несміло, та все ж, прориваючись крізь релігійну символіку, приходили до важливих істин. Їхня увага була спрямована на людину як на носія «божої» справедливості, що під пером найталановитіших з них оберталась в справедливість людську.

Між давньою та новою українською поезією існує органічний зв’язок. «Енеїда» І. Котляревського за темою належить ще, власне, барокковому періоду, але за мовою і, головне, за способом мислення — це основоположний твір нової літературної доби. До речі, в різних частинах України ця нова епоха почалася в різні часи. Мертве язичіє дотлівало в Галичині до появи «Русалки Дністрової» (1837), а на Буковині — до виходу першої книжки Ю. Федьковича «Поезії» (1862).

Потужний розгін нова українська поезія взяла не стільки з ослабленої і дещо однобічної своєї попередниці, скільки з енергії народних пісень, історичних дум та переказів. Фольклор, до скарбів якого майже не підходили поети-академісти, став головним формотворчим елементом. Але якщо для всіх романтиків, котрі прийшли в українську літературу в першій половині XIX ст., фольклор був лише формальним зразком для наслідування, то для одного з них, а саме для Т. Шевченка, він був насамперед ідейним натхненником.

Т. Шевченко — центральна постать не тільки класичної, але й усієї української культури та історії. Його творчість наповнена гуманною, національно-визвольною, правдолюбною, незнищенною революційною потугою. Вона вражає пророчою геніальністю і загальнолюдською настроєністю. Будучи пристрасно національною, вона соціальним і філософським вогнем сягає планетарних обріїв. Світову поезію Т. Шевченко збагатив багатьма ініціативними ідеями, принципово новими образами, серед яких виділяється образ героїчної матері, здатної вмерти за свободолюбні ідеали сина-тираноборця.

Після Т. Шевченка найвидатніша особистість у нашій поезії — І. Франко. Цей дивовижний геній у нових поетичних формах, на новому історичному етапі продовжив і розвинув творчість Кобзаря. З невтишимих соціальних болінь зринав богатирський голос «вічного революціонера». І. Франко — співець громадянської жертовності. Хоча в ліриці І. Франка поважне місце займає інтимна сповідь і філософська рефлексія, але над ними панує трагічний прометеївський мотив. Високе досягнення І. Франка — поема «Мойсей» — може вважатися одним із найкращих творів світового письменства про складні взаємини народного проводиря і народу.

Невмирущу силу дала нашій поезії послідовниця Т. Шевченка та І. Франка — геніальна Леся Українка. Сюжети античних творінь вона «поклала на музику» своєї душі, синтезувавши соціальні й національні боління українського народу з вічними темами світової літератури.

Т. Шевченко, І. Франко та Леся Українка були виразниками тих історичних процесів, які визначили напрями суспільного розвитку в Україні, засвідчили пробудження в народі революційної свідомості. Вони стали речниками грядущої соціальної і національно-визвольної революції.

Українська поезія XX ст. перейняла в класичної культури найпоступовіші, громадянські, революційно-демократичні тенденції. Вона народжувалась у буквальному розумінні під час боїв за нове суспільство, в якому національне почуття повинно було гармонізуватися із соціальною загальнолюдською програмою. До багатющої гами почувань, громадянських болінь і настроїв, якими перейнята новітня українська поезія, може бути епіграфом вірш П. Тичини «Чуття єдиної родини».

Героїнею української сучасної поезії виступає праця. Труд як джерело гуманності і взагалі всіх найшляхетніших людських чеснот — ось що захоплювало й захоплює сьогодні поетів України. Мотив трудової самовідданості, яка йде на благо народне, поєднується з патріотичними чуттями.

Людина, що знаходиться у фокусі наших поетичних променів, — це складна особистість, героїчна й суперечлива, чутлива до найдрібнішої неправди, інтелектуально багата, незаспокоєна в духовній суті. Зіткнення особистих і суспільних інтересів сучасна українська доезія показує саме з погляду людини, переповненої жадобою вдосконалення своєї душі і свого суспільства.

В сучасній українській поезії знайшли глибоке відображення найважливіші події XX ст., передовсім Українська революція 1917—1922 рр. і Друга світова війна. Печаль України в огні, її страждання й туга за сонцем мирного творчого життя, її боротьба за своє визволення од фашистської чуми — все це стало надихом трагічної і величавої поезії.

Важлива риса новітньої української поетичної культури в тому, що вона створила свою класику. До неї належить спадщина П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка, В. Мисика.

Сьогодні українську поезію творять різні покоління талановитих майстрів. Ця поезія має загальновизнані в республіканському і навіть у світовому масштабі успіхи. Вона орієнтується насамперед на людину, на свого сучасника, прагне збагнути його жадання й тривоги. Вона хоче виховати його відкриттями глибин людського духу, наснажити вірністю до рідної землі, любов’ю до загальнолюдських ідеалів.

Шеститомна антологія української поезії — це десятки блискучих імен, сотні видатних творів. Ми намагалися накреслити тільки силует нашого видання, розуміючи, що всю багатовимірність і значення українського поетичного слова повинна осягнути наука, а його життєздатність перевіряється майбутньою історією народу.

1984

¹ Передмова до «Антології української поезії».