Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Жити – правдою

Шановні товариші! Ми переживаємо суворі й тяжкі дні. Наша земля поранена. Розуми академіків, цілих наукових інститутів, гігантські промислові потужності, могутня техніка, безстрашні робітники й воїни — все з’єдналося, щоб збудувати страшну домовину. Серце рветься, коли думаєш, що не в розквіт життя, а в похорон вкладаються такі титанічні сили, духовні й матеріальні багатства нашої країни. Не може розрадити, а, навпаки, ображає бюрократичний оптимізм, з яким на першій прес-конференції після аварії державний достойник заявив, що «наука вимагає жертв». Ні, не наука вимагає жертв. Мужністю й героїзмом трудівників платимо за те, що не послухали справжньої науки, за те, що не любимо з тими ж трудівниками ні про що радитися, за те, що протягом довгих літ, збуджуючи енергію урану, присипляли енергію демократії. Подвигами одних розплачуємося за бездарність і недбальство інших, в тому числі й за своє слово, яке ми не зуміли зробити дзвоном перестороги й несупокою. Хай енергетики та юристи шукають одного чи кількох винних, письменницьке сумління звертається до себе, до загалу, до громади, до тих, від кого більше залежить хід життя, воно звинувачує себе й запитує, як могло скоїтися таке лихо — адже всі люди в нашому суспільстві повинні бути пов’язані круговою моральною відповідальністю.

Чорнобильська трагедія відслонила перед нами прірву атомної смерті, в яку людство може бути зметено за секунду ядерною зброєю. Ми не хотячи стали на поріг безодні, і це зобов’язує нас проникливіше, сильніше, трагічніше за інших писати й говорити про жах і вселюдську загибель в разі вибуху світової війни.

Ми зібрались не для того, щоб дізнатися, хто що написав за звітний період, хто які відзнаки заробив, як було оцінено ту чи іншу книжку. Це відомо. І не для того ми зійшлись, щоб іще раз послухати, якими суперлятивами солодких епітетів, ніби торти кремами, обливаються прізвища літературних патриціїв. Ми все любимо пересолоджувати і, звичайно, у відповідний момент разом з прославленими, та для нас гіркими іменами любимо з’їдати солодощі, бо нам, ніби шаманам, здається, що коли чиєсь ім’я з’їмо або перекреслимо, то і носій того імені буде з’їдений або перекреслений. Та не про це хочеться говорити. Нам сьогодні як ніколи потрібне згуртування й усвідомлення того, що не поодинці, а тільки разом зможемо бути потрібною опорою й духовною снагою народу. Ми повинні бути як зерна в колоску — не має значення, хто вгорі, а хто внизу, зрештою, повний колосок нахиляється, і те зернятко, що було найнижче, може опинитися в найвищій позиції.

Коли ж подумати про досвід, набутий нашою літературою за останні десятиліття, то, він, здається, полягає в тому, що в нас, якщо не брати до уваги явної безпорадності й сірятини, все менше появляється творів, які авторові під кінець його життя або й по смерті можуть принести поганьблення за угодництво й лицемірність, за принизливу службу ідолам часу, а не самому часові. Творець живе і після свого відходу зі світу, і найтяжче, що він може зазнати, — посмертна зневага, яка переходить у байдужість до нього і, зрештою, в забуття. Під впливом цієї істини наша література стала мудрішою.

Одначе діалектика засвідчує, що за позитивною прикметою може ховатися і щось негативне. Художник, який має мудрість, але не має громадянської відваги, нагадує солдата, який має зброю, але не вміє володіти нею. В нашій стратегічній обачливості, ніби в червонощокій матрьошці, знаходимо такі ж матрьошки, але всі вони вже дрібні. Можливо, що здрібнення талантів, яке спостерігається в літературі, походить від амбіціозної тенденції берегти себе спеціально для безсмертя. Залишати по собі каліграфічні чистовики душ, де немає жодних помарок, сумнівів, слабкостей, помилок життєвої гарячки, одне слово, немає живої людської долі та індивідуальності. Ми почали втрачати жагу щоденної боротьби, жадібну пристрасть реагувати на всі події, які залишають рани на серці. Ми навіть почали милуватися приув’яданням громадянських почувань. Дехто, — і саме той, хто може й повинен літати, — носить свої білесенькі крила у футлярі, щоб вони не посмалилися, не вкрилися сажею в полум’ї й димах сучасності, — наївний, не знає, що людство завжди більше любило ангелів з чорними крильми! Не закликаю до суєтної, чванливої, спекулятивної активності, хочу лише сказати, що крупний талант — як сонце: він може мати й плями на собі, які заслоняються світлом, а дрібний талант — як фара: хлюпне болото, і вона вже сліпа. Свою невидющість, між іншим, демонструємо й на цьому з’їзді... В кожного великого таланту є слабкі твори. Є недовершені, слабкі речі в Тичини й Рильського. Є вони і в самого Франка. Та це не повинно давати підстав говорити зневажливо про видатних майстрів слова. Ми не повинні дозволяти говорити зневажливо і про сучасних видатних письменників — гордість нашого народу.

Наша література має багато різноманітних завдань, та навряд чи зможе високоякісно й масштабно виконати їх, якщо випустить з поля зору питання соціальної структури й суті нашого суспільства. В нас нема антагоністичних класів, але ми так дбайливо й довго під прикриттям добродійних законів плекали й вирощували неробство, що нині можемо тисячами або й сотнями тисяч рахувати людей, котрі відучилися працювати або трудяться на одну соту своїх можливостей. Що це, як не паразитичний прошарок?

Під кожною солідною установою в робітний день побачите десятки автомобілів, а в кожному — водія, який дрімає, ждучи, коли начальству запотребиться виїхати по службі, а буває, й не по службі. Дрімота численної й непотрібної обслуги, якою оточило себе начальство, переходить і на саме начальство. А міністерства, главки, дослідні інститути, універмаги, бази, станції, спілки, товариства, управління, магазини, жеки і т. ін., і т. ін. — все обросло чиновним людом, всюди роботу одного виконує десятеро, всюди тіснота й сонлива задуха. А бути сестрою милосердя нікому. А замітати місто нікому. З'явилась категорія непрестижно! праці, хоч такої праці нема й не може бути. Державі доводиться піднімати престиж двірника тим, що будь-кому, хто на десять років згодився взяти в руки мітлу, дається негайна прописка в столиці й квартира на все життя. Недавно управління Білоруської залізниці провело експеримент, який зацікавив усю країну. Суть його в тому, що з усієї залізничної системи республіки відчислено кілька тисяч зайвих працівників. Це дало колосальний економічний ефект, зросла чіткість роботи, збільшилась кількість перевезень.

Соціальне і значною мірою етичне єство людини — в її праці. Все постає з людської праці, та найважливіше, що своїм трудом формує людина, — власна духовна особистість. Людина не може бути духовно розвиненою, якщо виконує дрібну й нудну працю лише для того, щоб як-небудь прожити, замаскувати своє неофіційне безробіття. Наша література повинна глибше пройнятися мотивами соціальної справедливості, яка полягає не тільки в чесному розподілі благ, але і в такому розподілі функцій, робіт і посад у суспільстві, який титанові дає титанічну роботу, а не змушує його виконувати труд муравля, і навпаки. Наша література повинна підняти на своїм знамені культ одержимої, сізіфівської, не стільки матеріальними, скільки духовними двигунами твореної праці, — культ, якому так прекрасно служив геній Івана Франка. Нам далеко до часів, коли праця стане потребою кожної людини, а якщо вона є обов’язком, то він, той обов’язок, повинен бути великим і важким, бо з його значущості й ваги утворюється гідність людини, виникає матерія моралі, народжується дух.

Українська література — явище світового визнання. В нас є письменники, твори яких читають в багатьох країнах. 96 за «Всесвітом», 191 за доповіддю П. Загребельного (цифри дуже різні, їх треба перевірити) зарубіжних публікацій наших книжок відбулося лише за останнє п’ятиріччя. Видано одинадцятитомний тлумачний словник української мови, завершується видання творів Франка в п’ятдесяти томах і шеститомне, повне видання творів Шекспіра.

Але тривога за долю української мови, а значить і літератури, переймає й мучить нас. Чому заради двадцятьох студентів- африканців цілий навчальний заклад переходить на російську мову? А ті ж африканці пильно придивляються до цього і роблять політичні висновки. Роман Лубківський говорив — і це правда, — що сьогодні в Україні майже немає дорожніх знаків, назв наших сіл і міст, написаних по-українськи. Хто розпорядився зняти їх, навіщо це зроблено? Чи для того, щоб іноземці, які подорожують по наших землях, мали підстави звинувачувати нас в русифікації, чи для того, щоб справді наші діти перестали вірити в рівноправ’я і в звичайну потрібність своєї мови? Який шлях нам показують ті знаки?

Є, на жаль, теоретики, які вважають, що ідейна монолітність багатонаціонального суспільства збільшується із зменшенням різнонаціональних шкіл і вищих учбових закладів, взагалі із зменшенням різнонаціональних форм і прикмет життя. Це глибока помилка. Тут мовою підмінюється ідея, а та ідея, з якою ми народилися, та правда, яку проповідуємо, не може бути приналежною тільки одній мові. Є в Афганістані славне село Месрабад. Там живуть казахи. Я був там, я бачив, як жінки Месрабада, які взяли зброю в руки, щоб захищати свій район, плакали з радості, коли до них їхньою рідною мовою звернувся Олжас Сулейменов.

Розмова іде по совісті, і я говорю по совісті, хоч «інтенсифікація совісті» — не моє гасло. Хто хоче узагальнити в цьому гаслі мало не все значення XXVII з’їзду КПРС для літератури, той бачить проблему поверхово. Взагалі життя, яке обмежується лозунгами, перекособочене, сфанатизоване і, врешті-решт, нестерпне для духу, що шукає правди, актуальної і сьогодні, й завтра, і післязавтра. А література"— це і є громадянська діяльність духу, мислительська праця, яка неможлива без палахкотіння совісті. Такою вона була до нас, такою буде й після нас. І якщо вже дозволити собі говорити про інтенсифікацію письменницького сумління, то дай боже, щоб вона в наших серцях сягнула хоч би до половини тої висоти, на якій була в серці Тараса Шевченка.

¹ Виступ на IX з’їзді письменників України, 6. VI. 1986.