Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Правда життя - істина поезії

Нова збірка поезій Бориса Олійника, яка цього року вийшла у видавництві «Молодь», називається «Гора». Цей трохи несподіваний заголовок, прикладений до цієї книжки та й, зрештою, до всієї творчості Б. Олійника, дає можливість говорити про світоглядну крутизну душі самого поета.

Але в поезії, як і на землі, є гори, що всуціль складаються з темної, замкнутої в собі породи; вони, хоч стрімкі та тверді, стоять самотиною, бо люди люблять передовсім такі поетичні вершини, в надрах яких палають самоцвіти, народжені всеочищаючими вогнями громадянського болю, його вулканічними температурами. «Гора» Б. Олійника знаходиться в алмазному кряжі сучасного українського поетичного мистецтва.

Правда, не вся вона складається з діамантів, але вони в ній є: вони світять народною добротою й мудрістю, вони мають оригінальні форми, вони приваблюють зір чистотою і благородністю. В самородках віршів цієї книжки проблискують грані наших днів, образи наших сучасників, насамперед сучасників, навіть якщо це Мікеланджело, Сковорода чи Пушкін, бо поет і в минувшині находить людей, які не тільки мають право жити поруч з нами, але й учити нас, як жити, щоб називатися справжніми громадянами.

Найголовніша прикмета книжки — густа заселеність особливими, героїчними, обдарованими людьми, діла яких окрилюють натхнення поета, імена яких, поєднавшись, створюють наче орбіту його національного і в той же час загальнолюдського польоту.

Далі в книжці — мати й батько поета, учитель Олексій Вовнянко, сіяч Василь Ремесло, будівник мостів Євген Патон, жертви чілійської трагедії — робітничий Президент, співак Віктор Хара і, звичайно, Пабло Неруда; далі тут — Пушкін і Маяковський, Мікеланджело й Сковорода, друзі поета — відомий Кайсин Кулієв і дорогий автору покійний Сашко Авраменко.

Ці люди в невеликій за обсягом книжці Б. Олійника не просто згадані мимохідь, вони не знаки епіграфів-присвят, а майже всі виписані ретельно, зворушливо, правдиво. До кожного з них підійшов поет у хвилину їхніх найдраматичніших переживань, щоб схопити й передати, стиснуте особливими умовами, інколи навіть смертельними, напружене до краю життя їхнього незнищенного духу. Портрети духовної сили й краси захоплюють поета, і він їх малює трагедійно-оптимістичними фарбами, створюючи галерею людинолюбів, одержимих видивом справедливої і радісної будучини, готових будь-якої миті віддати за своє переконання своє життя.

Колись Б. Олійник написав: «Страшно безсило-малим чути себе перед смертю, але страшніше, коли ні за що вмерти!» Герої поета з його останньої книжки мають за що і знають, за що вони можуть умерти.

Перед нами титанічний Буонарроті, ворог «інквізиторських багать», співець людини, могутнішої за божества, геніальний жебрак Сковорода, творець філософії, яка плекає добродійне божество і гнуздає звіра в людині.

Над Хрещатиком — тиші оливкова віть.

Манять сни голубі в неземне.

Але ж серце моє під

Сантьяго болить!

Я — солдат.

Зрозумійте мене.

«На тривожній струні»

Б. Олійник зважився написати гимн борцям за вселюдську справедливість, і йому це вдалося. Зважився, бо для такої теми потрібно не тільки дару, а й сміливості, щоб подолати опір загальщини й набридлих штампів. Художникові завжди потрібна відвага при підході до громадянської теми, оскільки саме тут найкраще перевіряється сила його таланту. Вже стало законом: хто не боїться великої теми — виходить на широку дорогу мистецтва, хто порпається в дрібнотем’ї — залишається на його стежечках, які швидко заростають зіллям забуття.

Відвага митця — це риса глибоко внутрішня, зв’язана з пошуками істинності й призначення людського життя. Шукаючи свою істину, Б. Олійник віднайшов її в житті великих людей, і нас не дивує, що ця істина має соціально-політичний характер, бо, крім соціальної, немає іншої сфери, де призначення людського життя могло б реалізуватися повніше.

Серед найкращих образів, створених Б. Олійником у збірці «Гора», є образ матері. Поет відтворює смертну годину матері-трудівниці, коли напруга й значущість її життя постають у суворій і щемливій правді.

— Куди це ви, мамо?! — сполохано кинулись діти.

— Куди ви, бабусю? — онуки біжать до воріт.

— Та я недалечко... де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти...

А ви вже без мене ростіть.

«Пісня про матір»

Мати для Б. Олійника — це героїчна стражденниця з тим же могутнім почуттям любові до світу й людей, яке здатне провадити на подвиг в ім’я щасливішого світу і щасливішого життя людини.

З образом матері поет слушно пов’язує не сльозливі ніжності, а громадські зобов’язання, скеровані проти міщанської «поміркованості, гладкої і ситої», за утвердження й розвиток мотивів самопожертви в серці людини.

Віддай усе, що взяв, — і освятись.

Ще більше, ніж узяв, зумій віддати...

Стоїть на видноколі світла мати —

У неї вчись.

Тепер тобі платити час настав.

Зумій-но надароване віддати: себе пізнати.

Народити матір.

Углиб розбудувати отчу хату.

В космічний колобіг синів послати.

А ти гадав:

безсмертя — річ проста?

«Диптих»

Продовжити життя матері своїм життям, «народити матір» — ось як по-своєму і як глибоко розуміє безсмертя поет, і як одразу збагачується його розумінням синівське, первородне, громадянське єство людини, для якої матір і Вітчизна — синоніми.

Є в книжці «Гора» прекрасний вірш «На березі вічності», в якому декількома штрихами вирисуваний батько поета. Знову ж таки зустріч сина з батьком відбувається в трагічних обставинах — батько, вбитий боєць, разом з мільйонами полеглих у війні за свободу людства проходить маршем біля своєї зачепилівської хати на Полтавщині, де ждали його «тридцять віків» і таки дождалися. Образ батька так само осмислюється надзвичайно широко, в сина закономірно з’являється відчуття, що «доля великого світу на наші рамена лягла, наче батькова скатка».

Який відчутний на дотик і місткий образ солдатської скатки, в яку сміло запрягається син, щоб не осоромитися перед подвигом свого родителя і свого визволителя. Тепер неможливо сумніватися в тому, що син, хоч і не воював і не служить в армії, так само солдат і що його серце болить «під Сантьяго». До речі, монументальна панорама вічного маршу вояків Зачепилівкою — епічне осягнення Б. Олійника, свідчення його недостатньо використовуваних можливостей малювати світ у безконечному множестві взаємозв’язків, бачити межу безміру, мчати з надзвуковою швидкістю над історією свого народу і не згубити в ній принадливого образу окремої людини.

Інші значні твори цієї книжки, а саме: «Похорон учителя», «Так много записалося в поети», «До землі», «Дощ», «Мелодія» додають чимало нового не тільки до ідейно-тематичного кола всієї творчості Б. Олійника, вони мають значення художніх відкриттів для всієї сучасної української літератури. В них правда життя стала істиною поезії.

Окремо хотілося б відзначити вірш «Я спокійно лежав під вагою століть». Зміст його не вичерпати однозначною характеристикою. З одного боку — це інтимна розповідь про недосяжність жіночого ідеалу, про любов, яка вабить, наближається і тут же тікає, як лінія обрію, з другого — це поетична історія нашого народу. Завжди ознакою справжньої поезії є її багатозначність, незбагненна таїна причарування, що проміниться зсередини в ній, подив, який викликає вона, секрет її вічного життя.

Вже злетіли до кореня меч і щит.

Наді мною гуде Дніпрельстан,

Але бісове зілля на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан...

Я одягся модерно в нейлон і лавсан,

На побачення біг сто літ,

А вона, огорнувши вітрами стан,

Вже на іншій межі стоїть...

Я поклав собі: вмерти і стерти слід,

Хай гуде по мені Дніпрельстан,

Але ж бісова дівка на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан.

«Я спокійно лежав під вагою століть»

Без сумніву, тут бринять не тільки струни кохання. Чутливий слух у цих рядках знаходить звуки соціального поступу, і саме вони змушують думати не так про степового, безшабашного Ромео, а радше про сам степ, про Дніпро і кручі, осяяні Дніпрельстаном. Слово «Дніпрельстан», таке сучасне, таке вічне й урочисте, виступає тут, мабуть, як осередок поетичного магнетизму, воно ховає в собі емоційну й змістову силу цього маленького шедевра.

Б. Олійник розвиває від книжки до книжки свій стиль, від якого не відійшов і в цій збірці. Вірші з «Гори» неможливо читати зі сцени з патетичним надривом, є щось у них таке, що лагідно пригальмовує манеру надмірно голосної декламації. Це «щось» — від особливого вміння легко переходити в одному й тому ж творі з одного настрою на інший. Б. Олійник пише так, ніби розповідає невеликій групі людей історію, яка, незважаючи на тематичну важливість, майже завжди допускає усмішку і навіть іронію.

Розкриття, здавалось би, суто патетичних тем засобами простої, розмовної інтонації, поліфонічність настроїв і почувань — це характерні ознаки поетичного письма Б. Олійника. До них органічно долучається, на перший погляд, недбале, але насправді вишукане, вправно інструментоване асонансне римування, вільна ритміка і, що найголовніше, енергійний супокій мислі, який завдяки уже згаданій поліфонії почуттів часто переходить від урочистого плану через добродушну посмішку до сарказму. Б. Олійник добре володіє верлібром, надзвичайно важким віршем, писати яким добре може тільки той, хто і в класичних формах віршування відчуває провідну силу мислі.

Як було сказано, не з самих діамантів ця «Гора», є в ній і звичайні камінчики, хоч і відшліфовані непогано, та світло їхнє не внутрішнє, а поверхневе і тимчасове. Другорядна мисль у таких віршах оволодіває задумом і його початкову суть закриває собою. Наприклад, у вірші «Маяковському» доводиться правильна думка, що Дантес і Мартинов покарані безсмертям поезії, яка «ходою Маяковського гряде». Але в міркуваннях про великого поета думка ця другорядна. Маяковський не дійсний тут, його ім’я в цьому вірші можна замінити іменем будь-якого іншого невмирущого майстра поезії.

Дантес і Мартинов так само тут не надто живі, оскільки вони виписані як убивці Пушкіна і Лєрмонтова, хоч насправді вони були знаряддям ідеї вбивства поетів, а в глибокому поетичному творі мали б стати символами обставин, за яких не могло бути життя співцям правди й свободи. Не до кінця опрацьована перша частина вірша «Гора», де підноситься антеївська думка про те, що силу людині дає зв’язок її з рідною землею.

Ще в книжці «Відлуння» Б. Олійник розвивав цю тему в блискучому творі «Стою на землі». Людина має стояти на своїй землі, як гора, якщо хоче бути міцною і далеко бачити. Все наче правильно, але гора доволі важко асоціюється з образом людини, яка стоїть. Зрештою, непорушність гори суперечить не тільки поетичній пластиці, а й головній мислі цього твору, в якому поет прагне показати людину, яка своєю духовною основою ширша за будь-яку географічну державу чи національну територію.

Не вдався Б. Олійникові вірш «Це мою хату вже замітає холодний вітер». Сумний вірш, де явно виступає малишківський «Серпень душі», але в печальній поезії прекрасне те, що вона дає проголошуватися мотивам радості наперекір смуткові, а тут перед нами стопроцентна журба, слабко вмотивована відчуттям проминальності всього сущого, і саме цією невмотивованістю вірш розслаблений.

Одначе недоліки цієї книжки мають очевидь частковий характер. Публіцистичний, злободенно-пекучий, народно-філософський громадянський дух збірки Б. Олійника перекриває враження від поспішно написаних декількох віршів і рядків. Ця книжка свідчить про зростання таланту Б. Олійника, авторитет якого несхитно утверджений вже його ранніми книжками.