Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Незламний характер

Внаслідок нещасного збігу обставин у вісімнадцять літ, втративши руки й очі, хлопець міг думати й напевно думав, що справжнє його життя скінчилося, що, відданий на милосердя здорових людей, він існуватиме лише для того, щоб мучитися й мучити інших. Ця трагедія розігралася в селі Браїлові на Вінниччині 1958 року, а тим вісімнадцятилітнім нещасливцем був нині відомий поет Володимир Забаштанський.

Яку духовну силу треба було знайти в собі, щоб не зламатися в страшній, на перший погляд безвихідній ситуації!

Не віддатися на чужу ласку, не змиритися зі своїм становищем, здобути середню й вищу освіту, явити літературний талант, постійно шліфувати його, стати повноцінною, ні, не просто повноцінною, а творчо визначною особистістю — ось на що націлювався і що з успіхом осягнув незламний і мужній характер цієї людини.

Важко сказати, скільки вибореної, а скільки вродженої мужності в тому характері. Ще до трагедії Володимир Забаштанський проходить гартування духу в робітничому середовищі. Після закінчення семирічки він навчається в будівельній школі в Донбасі, працює каменярем, добувачем граніту, а пізніше — помічником кочегара на цукровому заводі. Але ж і раннє дитинство його, що минуло в повоєнних сільських буднях, було своєрідним гартом. Про це напише він потім не один вірш, де кожне слово не тільки його правда, але й сувора правда народного життя.

Коли читаєш вірші «Початок гарту», «Моя вузькоколійка», «Гранітна людина», «Крицею рядка», відчуваєш, як поет прагне пізнати «зсередини» подвиг Павла Корчагіна, бо це ж його власний подвиг. «Поклав передостанню шпалу, то й сам останньою лягай», — пише він, і не знати, чи мова йде про будівництво корчагінської вузькоколійки, чи про труднощі, які долати повинен на своєму життєвому шляху поет.

Та не тільки від Корчагіна бере Володимир Забаштанський ідейну суть людяності, якій служить і яку розвиває вся його поезія. Ліричний герой нашого поета осмислює своє життя як героїчне діяння в літературі, де потрібно не менше сміливості, ніж на будівництві дороги. Йдеться про тепло правдивого слова, про тепло перемоги над духовною немічністю і над позліткою порожніх, демагогічних фраз, яка буває твердіша за броню.

Не жалощів, не порятунку для себе шукає герой Володимира Забаштанського в корчагінській традиції, а підтримки для свого широкого правдолюбства, для своєї за самою природою громадянської совісті.

Засвоєна з полум’янкого громадянського згустка нашої літератури мужність поета гармонійно поєднується з його глибинною національною натурою, з кармалюківським коренем його духу. Оце ж, мабуть, і є найбільша дивина творчості Володимира Забаштанського — міцний сплав справедливості поневоленого колись, але невпокореного національного роду із омріяною справедливістю нових часів. Виборене або ж вистраждане відповідає тут вродженому, одне одного збагачує, підсилює, розвиває. Героєві Володимира Забаштанського не досить знати, що він перебуває в лавах чесних борців, проповідників революційної гуманності, йому важливо ще й переконатися в тому, що ті ряди шикувалися його предками, що він кровний спадкоємець благородності й честі не тільки Корчагі- на, а й Кармалюка.

У Володимира Забаштанського є вірші сильні й слабші, але немає безенергійних, охлялих, випилюваних стомленою думкою та лінивими почуттями. Енергія атакуючої, напруженої душі відчутна в кожному його рядку, вона притаманна навіть його сонетам, філософським речам, які самою думкою тяжіють до елегійного супокою. Поривний настрій поезії йде від бурхливої «кармалюкуватої» вдачі її автора, від його нетерпимості до штампу словесного, а ще більше — до трафарету сірості та боязливості в душі людини. «Фарисейська брехня», яку ненавидить поет, народжується (і він це простежує в багатьох своїх творах) із лякливості, із страху, а тому й вибирає він з тисячі улюблених українських народних пісень ту, де сказано: «Кругом мене чари сиплють, а я ся не бою». Безоглядний і нещадний наступ благородної сміливості на підле боягузтво — це Володимир Забаштанський.

Будучи істинним ліриком, не відділяючи своєї долі від уболівань свого героя, навпаки, прагнучи цілковитого злиття авторського й особистого в слові, Володимир Забаштанський уміє поглянути збоку на життя. Ніколи, щоправда, він не залишається безстороннім, байдужим спостерігачем. Але важливо пізнати, що цей талант не самим лиш вогнем дихає, що він буває і лагідним, і веселим, і збиточним («Балада про Біду»). Відомо, маляреві найважче зобразити руку. Так, здається, поетові найважче створити образ людини фізичної праці. Пензель Володимира Забаштанського впевнено й чітко виводить постаті робітників, серед яких виділяється живий і масштабний образ Сергія Мельничука із вірша «Хлопець».

Інколи в миттєвому погляді збоку фіксує поет цілу епоху з її складними суперечностями. У вірші «Колядники» змальований дідусь, який у тяжкі повоєнні літа не мав що дати за коляду. Отож і не тішився, коли дітвора, жартуючи, заспівала йому під вікном. Потім дідусь розжився, є вже в нього хліб і до хліба, та не приходять діти з колядою. І це його найбільша скорбота. Поет показує нам, що біда не там, де нема чим розплатитися за пісню, а там, де пісня забута. Там, де пісня пропала, згіркне хліб і зачерствіє душа. Сьогодні про це різко пишуть наші вчені й письменники, а Володимир Забаштанський відчув залежність хліба від духовності ще тоді, коли весело говорилося, що пісня може народитися лише там, де багато хліба.

Справжня поезія, хоч про що б писалося в ній, повинна залишати в пам’яті читача образи, афористичні рядки, що їх неможливо нічим ні затерти, ні витравити. В поезії Володимира Забаштанського таких дивовижних знахідок немало.

Ідуть зі станції дядьки додому,

Між ними тато, наче Гуллівер!

Це з «Балади зимових ночей». Поет навіть не натякає на те, що хлопчик, який бачить свого батька в гурті робітників, любить читати. Та як багато сказано одним словом «Гуллівер» про незвичайну, талановиту, освічену, закохану в батька душу дитини! У вірші «Вклоняюся» читаємо:

Ніч, мов циганка, селом блукає,

Снігу набравши повні халяви.

Не раз уже ніч порівнювалася з циганкою. Можна б показати, як деякі поети, зваблені циганською смуглявістю, бачили ніч, звісно, такою милою смуглявкою. Володимир Забаштанський бачить сніг за халявами чобіт ночі-циганки, і це бачення надзвичайне. Взагалі його поезія пересипана дорогоцінними деталями, такими інколи пронизливими й щемливими, що забути їх неможливо. Ось у вірші «Дитинство» він пише про те, що пастушок грів босі ноги на тому місці, яке, пасучись, надихала корова. За цією «дрібничкою» видно стільки, скільки не відкриє й багатослівна повість про дитячі будні, написана людиною, що ніколи не ходила босоніж по морозяній траві, шукаючи стопою теплішого місця біля писка своєї корівки.

У вірші «Далеч» стрічаємо глибокий афоризм:

Брезент рапатого вітрила

Здається шовком здалини.

Читаючи Володимира Забаштанського, ми ніби дотикаємося до розгорнутого над кораблем грубого, «рапатого» вітрильного полотна, але воно нас приваблює більше, аніж єдвабні сувої по універмагах та будинках поетичної моди. Світ цього автора жорсткий, незамаєний прив’ялими листочками фальшивих свят. Цей чоловік має право сказати про себе:

Коли мені зорі світить перестали,

Від туги камінної сивіли скали,

Палили себе кам’яними слізьми, —

Хто виведе темного сина з пітьми?

Та я не схилився і перед судьбою,

Пішов, але й інших повів за собою,

Куди не ішов — одступала імла.

Бо завжди зі мною Вітчизна була.

Це правда. Та не лише той брав собі за взірець Володимира Забаштанського, хто ставав, як він, проти своєї трагічної долі, але й той, хто, натхнений любов’ю до правди й до України, бачить у ньому видющого та могутньорукого громадянина й без найменшої поблажливості ставиться до його чесної поезії.

1987