Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

На рівні вічних партитур

Коли на початку шістдесятих років пробилися й заклекотіли гейзери творчості Івана Драча, декому видались вони занадто гарячими. Для студеного, млявого провінційного мислення вірші «новобранця поезії» справді були окропом (різниця температур!), але, на щастя, землю не замкнеш, не накажеш їй виплюскувати саме лише для розледащілих душ літепло. Можна було б і не згадувати складної, для новаторського таланту не зовсім сприятливої ситуації, за якої зводився на ноги цей в «урагани взутий» митець, але ж саме тоді гартувався й показав свою міцність його людський характер, саме в той час виявилася незламна, вірна своїй громадянській правоті хребетна структура особистості Івана Драча.

Правда, історичні обставини працювали на зростання й швидке відкшталтовування його правдомовної, різкої, до остогидлого баналітету нетерпимої музи, спотужнювали, ніби резонатори, закладені в самій будові несправедливого супільства, голос поета. Хай з певними (лагідними) застереженнями — Івана Драча підтримали живі класики й провідні критики, він відчував дружнє плече своїх надзвичайних літературних ровесників, насамперед, М. Вінграновського та Григора Тютюнника, перед ним був приклад непідробної відчайдушної громадянськості В. Симоненка та Ліни Костенко. Але все ж опір, чинений його поезії консервативними традиціоналістами, сентиментальними стогніями, епігонами й любителями легкописної, ясної, та малозмістовної школярської строфи, був твердим і рішучим. Таку стіну поламати неможливо, щоб не поранитися її уламками... Посипалися звинувачення в деструктивній естетиці, в тому, що «все це вже було», що автор «Ножа в сонці» наслідує футуристів, що він — «поет для поетів», елітарний штукар, що він воскрешає мертві й забуті в двадцятих роках прийоми формалізму і т. п.

До речі, якщо й воскрешав Іван Драч щось із набутого і призабутого в двадцятих роках, то це — революційний подих поезій молодого П. Тичини та інтелектуально-світовий розмах поезій молодого М. Бажана.

Ніби відповідаючи на всі вищезгадані безпідставні оскарження, Іван Драч у поемі «Смерть Шевченка» писав: «Художнику немає скутих норм. Він — норма сам, він сам в своєму стилі». Цю істину потрібно пам’ятати, читаючи його твори, потрібно знати, що він зробив нормою поезії багато понять і явищ, які до того знаходилися за межами мистецької краси, що він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, котрий, як, зрештою, кожен феномен ініціативного і великого таланту, можна роками досліджувати й розгадувати, але неможливо збагнути до кінця.

Іван Драч обдарований зором, що здатний бачити крізь товщу нашої планети. Цим зором «користується» герой вірша «Блудний син», який, упавши долілиць на газоні в Лос-Анджелесі, дивиться й бачить крізь усю Землю «траву свою і стежечку свою», «і сиву матір з сивими очима». Він плаче, зарившись обличчям у мураву. Здається, нема в сучасній поезії трагічнішого образу, як той американський незнайомець, заблуканий син нашого народу. А все це — погляд, що пробиває мантію, магму, вулканні глибини, глобальні далечизни людської душі. Іван Драч володіє голосом і слухом, що здатні линути над усіма наземними й підземними водами планети. Тим голосом і слухом «користується» мати, героїня вірша «В мікрофон криниці». Вона вірить, що її криниця «з океаном спарована», а на океані в моряках служить син її. Отож у колодязь, ніби в мікрофон, можна мовити слово, й дійде воно до рідного хлопця, а з криниці слово синове можна почути. Беручи воду коло хати, мати розмовляє з сином, що знаходиться десь далеко, за тисячі кілометрів од неї, на атлантичних просторах. Ми віримо в цю розмову, бо завдяки поетові самі вже наділені дивовижним словом і слухом. Так поетичні відкриття Івана Драча роблять нас жителями дивного, але не казкового світу. Магія його слова загострює зір, голос і слух нашого духу, будить громадянську совість, змушує вдивитися і вслухатися в себе, обізватися до себе самого чистою правдою материнського слова.

Прикметна властивість поезії Івана Драча — вихід на території науки, особливо біології, кібернетики, фізики, а притому засвоєння й тих, здавалось би, для піднесеної, палахкотливої мови зовсім непридатних сфер найчорнішої людської роботи і непомітного, щоденного героїзму, що постає як подолання накинутих людині різними обставинами немічності й безпораддя. Інакше кажучи, терени буйного, ніколи собою не вдоволеного знання і терновища людського буття — то сцени тривожних, нерідко трагічних конфліктів, що їх переживає в поезії Івана Драча людина, аж надто добре приготована сучасним життям до таких переживань.

Дехто твердить: не обов’язково писати про «радіоактивні сльози» чи ридаючі «синхрофазотрони», щоб бути сучасним поетом. Це правда, але неповна. Досвід Івана Драча показує: писати сьогодні — значить мислити не лише вічними символами й давніми міфами, але й нинішніми атрибутами, колізіями, драматичними ударами різних сил життя, новими, вчора ще не знаними понятійними одиницями, свіжими словами, невживаними, нестертими образами, що їх начебто не ти відкриваєш, а тобі вони самі відкриваються, як пейзажі, треба лише їхати й дивитися. Іван Драч любить подорожувати засмогованими дорогами сучасного світу та крутими магістралями його думок. Він уміє дивитися й бачити не тільки реальні краєвиди, але й картини, для інших заховані за мурами заводських або інститутських загорож, картини, що їх приготовляють для людськості не завжди і не в усьому сумлінні, але завжди запопадливі, в усьому невситимі жерці промислового поступу.

«Кохаюсь в дорогах!» — це зізнання поета, яке вирвалося десь на автостраді Болонья — Флоренція, немало розкриває в природі його сучасним світом захопленого й болящого дару. Він любить швидкість і прагне швидкості. Автомобільної — де його думка «тунелем захмелена, мов куля стволом карабіна», ракетної («Я вже скоріше помру, ніж з ракети в авто пересяду»), бо перша й друга дають відчуття бистроти людської мислі, кохаючись в якій, живе й творить Іван Драч.

Зрештою, бути сучасним більше за багатьох інших — це не заздалегідь обдумана воля нашого поета, а його вроджений хист, його покликання, слава й мука, небезпечна, але благородна, місія. Він нагадує воїна саперних військ, що розміновує поле, по якому за мить хлине піхота в атаку. Він промацує кожен сантиметр незнаної й підступної майбутності, щоб легше було іншим завоювати, пізнати, загосподарювати її хлібом і совістю. Чого найбільше боїться поет — це ввійти в стан очікування («Зачекай — все уляжеться, потім...»), відкладати на пізніше враження сьогоднішнього дня, тримати їх, ніби шаблю в піхвах, до слушної години. Його не приваблює відстояна й обережна мудрість, йому ненависне геройство навздогін.

Іван Драч належить до покоління, яке прийнято називати «дітьми війни». Одначе незвичайність і дивина його індивідуальності, творчої біографії, виникли не так на ґрунті трагічного дитинства, як на зрості подиву гідних інтелектуальних сил поета, на невтомленості і внутрішніх суперечностях його енциклопедичного, філософського розуму. Певна річ, поезія, яка народжується від болісного зіткнення дитячої невинності з одягненою в базальтовий панцер старою ненавистю й злобою, не чужа Іванові Драчу, і вірші писати в тім дусі він умів також. Але сила його в іншому. Власне, ті його твори, які написані вогнями ума, які виявляють страждання мислителя, ті його твори, що в них зблискує сліпучий момент не дрібної, а загальнолюдської істини, — одне з найдорожчих надбань не тільки української, але й усієї сучасної світової поезії. Недаремно ж його знають і видають у багатьох країнах, навіть там, де поезія не користується особливою популярністю.

Багатюще й напружене духовне життя Івана Драча, яке переливається в його творчість, сконцентроване не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного знищення людської цивілізації. З «бездонної душі» книжок, у яку поринув поет, пойнятий святою любов’ю до пізнання, із дна своїх «карих», «полохливих», «невтішних», «променисто легковажних», «горбатих» і «мозольних» днин він виносить не тільки «давнії перли», але й колючі вінки, сплетені з коралового каміння, що відламалось від атола Бікіні, де береги «запивають горем атомні гриби» («Дві чайки»).

Стукаючи у двері невідомого часу, поет не лише запитує, «а що там далі, що далі?» Він ненастанно застерігає, малюючи моторошні видива атомних бомбардувань Японії, безкрилі вітри, збожеволілих чайок над острівцями, де відбулось випробування зброї масового знищення, хворого на білокрів’я Саваофа. І все ж передчуття світової катастрофи виступає в поезії Івана Драча не як похмуре пророцтво Антігони, а як страшний оклик біди, яку можна ще відвернути. Коли він по всіх століттях шукає виявів совісті й мужності і знаходить їх, між іншим, і в «непокірній соломині шпаги» Роб-Грійє, то це лише для того, щоб звичайна людина нині впевнилася в своїй могутності, бо «лиш людина, лише мала людина підважить планетарную судьбу». Можливо, глибше за багатьох інших майстрів нашого слова Іван Драч відчуває зв’язок совісті віків із шляхетною силою людей XX ст., які, мабуть, і народжені для того, щоб вирятувати людство з безкінечних воєнних пожеж.

Може, вперше в світовій філософській ліриці Іван Драч поставив питання, чи правомірний взагалі розвиток наукової думки (а він неможливий без розвитку всього мислячого!), якщо його наслідки використовуються для винаходів знарядь масового убивства, чи не подібний людський розум до змії, що сама себе жалить і гине від свого трійла. Поет шукає виходу з цього зачарованого кола і знаходить його в моральному зобов’язанні вчених умів «жити, творити, світ берегти, світити людині». Значною мірою творчість Івана Драча — це віднаходження джерел совісті, здатних виливати геть, виганяти з людського духу трутизну смерті.

Парадоксальність, несподівана і не завжди вмотивована асоціативність, філологічне зухвальство притаманні деяким віршам Івана Драча, але все те свідчить не лише про надмір буйної обдарованості, але й про закорінення його таланту в стихії українського народного живописного мистецтва, взагалі в українському фольклорі, де панує фантастичний або, як пишуть, магічний реалізм. Напрошується порівняння цієї поезії з творами Гоголя, надиханого також нашою народною образністю. Проте слід пам’ятати, що реалізмові Івана Драча набагато ближчий Гоголь «Мертвих душ», ніж Гоголь «Вечорів на хуторі біля Диканьки», що наш поет розвинув фольклорну естетику, підняв її й збагатив, надав їй іншого змісту.

Древньокиївський богатир Михайлик, що любив брати на спис Золоті ворота, піднімає на ньому й міст у Сан-Франціско. А по мосту з «амосовським азартом» біжать захекані американці, втікаючи від паралічу серця, й цього, власне, ніяк не може зрозуміти наш прадавній лицар. Це зміст однієї з таких Драчевих поетичних витівок, але, переказавши його, ми збіднили й фактично звели нанівець гаму переживань, яку залишає в душі ця зовні весела, а всередині гірка, багатозначна поезія.

В книжці статей «Духовний меч», яка, до речі, віддзеркалює справді світові глибини й широти поетового мислення про літературу (Сковорода і Данте, Шевченко і Лорка, Леся Українка й Блок, Рильський і Елюар, Акутагава і Земляк — ось головно на чию творчість звернена його душа, ось кого він похоплює загальним, але чутливим і до деталей поглядом!), Іван Драч пише про Пабло Неруду: «... Цікаво стежити за цим мислителем і витівником, за цим континентом образності...» Ця характеристика може бути прикладена й до автора славетної трагікомічної балади «Крила». Але нам не тільки цікаво вивчати Івана Драча і вчитися в нього, — нам безмірно дорога присутність в українській літературі цього реформатора й чарівника, тому що талантами таких людей підноситься не лише художня писемність, але й усе коренасте та плодюще, розгалужене в землі й під зорями буття народу.

У вірші «Мій син фотографує мою матір» Іван Драч ніби аж скрикнув: «Як болісно життя все промайнуло, лови, мій сину, незагайну мить...» Можна зрозуміти тугу цих рядків, але ж промайнула тільки моцартіанська частина життя, та й то не знати, адже Пабло Неруда (учитель!) написав «Сто сонетів про кохання», коли йому було далеко за п’ятдесят, а Гете і Гюго у вісімдесятилітньому віці духом були не кволіші за Моцарта. Зрештою, чи може проминути, згладитись, повитися туманами багатоликий світ, створений Іваном Драчем із проминущих, але золотих днів і хвилин його життя? Ні, не може.

1986