Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

«Українець, який відмовився бути бідним»

Насвітлена М. Слабошпицьким доля українського бізнесмена з Торонто Петра Яцика — така значуща, багатогранна і неповторна, що, розглядаючи її, мусимо ставити перед собою питання, які виходять далеко за межі одиночного людського життя.

Чому український народ доходить до своєї державності з таким опізненням і так болісно? Чому багатство в українській фольклорній традиції та художній літературі було та ще й досі є знаком безчестя й жорстокості, а кожен позитивний герой — це, як правило, борець за соціальну справедливість, убогий злидар, козак у дірявій шапці-бирці, закоханий у свою бідність месник, який ніким іншим не хоче бути, як тільки благородним розбійником? Чому протягом століть Україна народжувала геніїв мистецтва, але не мала або майже не мала великих прагматиків, промисловців, фінансистів, тузів торгівлі, організаторів матеріального буття?

Українці — хто ми такі? Чого бажаємо? У чому полягає наш характер, чим відрізняємось од інших європейських націй?

Тепер, коли ми стали начебто вільними людьми (формально і справді вільними), з’ясувалося, що рабства ми не позбулись і не скоро позбудемось, бо воно не в тих кайданах, що висіли на руках і волочилися за ногами, а в тих, що скували наші розуми і серця. Найтяжче бути вільною зовні, а в душі закутою людиною. Краще вже бути круглим рабом. Це добре відчувають деякі наші поети, які плачуть за часами «круглого рабства», коли так добре було, адже всі були рівними і в переходах підземних на Хрещатику не було жебраків. Забулося, що всі ми були жебраками, вимолювали в держави на прожиття, ладні робити все так, як накаже держава, і думати так, як вона накаже. Ми постійно скаржились на агресивних і захланних сусідів, біди наші пояснювали їхньою ворожістю до українства, та лиш тепер збагнули, що найбільшим недругом нашої нації був і є наш рідний егоцентризм. Добре було б, якби він розвивався на площинах конкуренції виробничої, якби це було самолюбство мільйонерів, які прагнуть перескочити один одного у вибагливості продукції, що її виробляють їхні заводи,

Молодь України. — 1995. — 13 січня.

але ж ні — це егоїзм політиків, маленьких партій, не здатних об’єднатися для осягнення чогось вищого, ніж тимчасове торжество малого отамана.

Не маючи своєї держави, тобто форми, яка єдина дає право і можливість кожній нації почуватись рівною у світовій організації народів, ми намагались являти свою повноцінність у всіх ділянках людської творчості, але найменше там, звідки походить справжня сила, — у виробництві та нагромадженні матеріального багатства. А коли навіть і виробляли щось, то, будучи рабами імперії, любили більше своє приховане жебрацтво, ніж свою працю, і ненавиділи «своїх», тих, що були на півгроша багатшими за нашу масу.

Ми вважали, — це треба визнати і саме проти цього різко виступає Петро Яцик, — що між духовним і матеріальним збагаченням людини обов’язково існує конфлікт. Звідси ненастанний заклик усієї нашої класики: «Озути пана в постоли!» Ми приписували жебракам шляхетність аристократів, забуваючи, що людство розвивалось не в притулках для бездомних, не в сінях корчем, де спали прохачі милостині, а в академіях та університетах. Ні Війон, ні Сковорода не стали б великими світочами, якби до свого скитальчого життя не пройшли вишколу серед аристократичних і матеріально забезпечених мудреців.

Книжка Михайла Слабошпицького про Петра Яцика — своєрідний набір діагнозів, які нещадно говорять правду про наші національні недуги і нездужання. Для ідеалістів, які звикли жити в ілюзорному світі, проголошувати патріотичні гасла, стояти навколішки перед партійними вождями та милуватись мучеництвом свого народу, книжка про Яцика — аварія на дорозі, наїзд на тверду і неподатливу скелю. Після удару пан мрійник видобувається зі своєї машини і бачить, що блискуча каросерія, в якій він їхав, — це купа іржавого, нікому не потрібного заліза.

Звичайно, все на світі має свої причини. Якби хтось хотів одповісти на питання, чому кількамільйонна українська діаспора в Західному світі не створила жодної велетенської бізнесової корпорації, жодної фірми, яка оперувала б, як, наприклад, єврейські установи такого плану, мільярдами доларів, то повинен би застановитись над тим, що українські емігранти несли у своїх генах програму хлібороба, який завжди працював передовсім на себе, хоч його мозолем жили інші верстви населення. Заробити на свій хліб адвокатською, чи лікарською, чи інженерською працею — це ж те саме, що орати й сіяти, але тільки для себе, для свого прожиття. Бізнесмен же повинен заробляти набагато більше, ніж йому потрібно для свого навіть найкомфортнішого особистого існування. Його розуміння своєї праці в самому корені відрізняється од селянської свідомості. Він фактично працює для інших людей. Одначе ця по суті гуманна і благородна філософія ділової урбаністичної людини була українцям чужа і незрозуміла. Місто завжди було в нашій літературі кублом злочинності і моральної трутизни. Ми завжди пишалися тим, що, як це сповістив Геродот, боги скинули нашим предкам з неба золотий плуг і серп. І донині дехто вважає, що нам призначено бути хлібним шпихлірем, а не продуцентом наймодерніших промислових товарів, не акумулятором наукових ініціативних ідей для Європи. Поклоняючись хлібу, ми мусимо вірити, що боги забули скинути нам золотий комп’ютер. А те, що належить нам, повинно бути наше, хоч би треба було самому Богові нагадати про це.

Критично поставитись до своєї історичної спадщини, до своєї соціальної ненависті, вихованої не стільки теперішніми, як давніми і шанованими революціонерами, до своєї руйнівної, опришківської, самолюбної, заздрісної і мстивої душі — ось до чого закликає книжка про Петра Яцика.

Минуло три роки, як Україна стала незалежною державою. За цей час збудовано десятки, можливо, сотні пам’ятників Т. Шевченкові. І. Франкові, М. Грушевському та іншим великим українцям. Насипано десятки могил во славу справжніх героїв, що загинули за самостійність України. І все ж було б ще краще, якби паралельно з діяльністю, яка увічнює минуле, розгорталася творча праця, спрямована в будущину, на входження України в сучасний цивілізований світ. Певна річ, не стоїмо на місці. Неможливо зупинити ні економічних процесів, ні політичного протиборства, які щодня перебудовують наше суспільство і нашу свідомість. Але є речі надзвичайно важливі, які за цей час можна було вже переінакшити, речі, які характеризують психічний стан народу. Наші автобусні і залізничні вокзали, внутрішні аеропорти, під’їзди в житлових будинках, сільські палаци, їдальні, наші громадські туалети — все це як було кочовим, диким, смердячим, таким і донині зосталось. Бідний турист, якому показують Хортицю, Канів чи Карпати, наляканий брудами наших лісових виходків, куди його заганяють, як худобу, ніколи не повірить, що на цій землі діяли гетьмани, які розмовляли латиною та головними європейськими мовами. Він не повірить, що ми здатні мати великих поетів, розумітись на витонченому мистецтві, коли не спроможні утримувати чистоту поля, лісу, міста, власної хати.

Петро Яцик, як франківський ліричний герой, не любить України з надмірної любові до неї. Він гнівається на любителів патетичної фрази, бо знає, що патріотизм — це не слова, а діла, причому діла інколи дрібничкові, але ж тільки з дрібниць будується велике і незнищенне. Яцик повстає проти духовного догматизму, інтелектуального лінивства, хутірної філософії своїх земляків. Його пригноблює безкінечне число українських організацій, роздрібненість політичних групувань і партій, яка свідчить про недорозвиненість і пихатий індивідуалізм нашої провідної еліти. Гострота суджень Яцика інколи така в’їдлива, що, коли б ми не знали про його жертовність на користь України, могли б почутись ображеними. Та, власне, в тому дивина характеру цього чоловіка, що він, знаючи слабкості своєї нації, не відцурався од неї, навпаки, зробив для неї набагато більше, ніж ті, хто хвалив та возносив її до небес.

Великі люди беруться за великі справи. Вони ставлять перед собою завдання, які, на перший погляд, стоять за межами можливого. Те, що звершив на канадській землі хлопець із бойківського села, потребувало розуму, дисципліни, відваги і винахідливості. Мільйони доларів, які він вніс в різні, насамперед наукові фундації українства, здобуті його працею. Це треба пам’ятати не тільки із вдячності, але також з мудрості, яка повинна підказувати, як жити змістовним життям, де сьогодні те поле, на котрому можна найбільше прислужитися рідному народові. Ті, хто, іронічно підсміхаючись, кажуть, що Яцик давав тільки те на українські справи, що і так повинен був дати як податок державі, є слабоумними заздрісниками. Яцик для своїх грошей міг знайти виробничі гнізда, де зносилися б золоті яйця для збільшення його капіталу, але він волів оддати їх на українську науку, яка збільшуватиме духовні скарбниці нашого народу.

Нелегко було Михайлові Слабошпицькому писати про людину такої незвичної, сказати б, антитрадиційної для українців біографії. Він зробив це майстерно, скомпонувавши книжку так, щоб ми бачили героя в розвитку, живим, непричесаним і неприбраним, як на свято. Найбільшою заслугою автора є те, що він показав Яцика не тільки і не просто як мецената, удачливого бізнесмена, але насамперед як філософа, котрий добувається сам до важливих істин суперечливого буття нашої нації. Гіркі для нас правди Петра Яцика подані як справжні ліки, нічим не присолоджені, хоч у добрій упаковці. Часто надається слово самому Яцикові і, власне, уривки його оповідей про себе є чи не найцікавішими сторінками книжки.

Один з моїх друзів, прочитавши книжку «Українець, який відмовився бути бідним», питався, чи не забагато стереотипів хочемо зламати, чи поетизація бізнесу і взагалі діловитості не призведе до занепаду культури, чи не краще виховувати народ похвальбою, як це роблять єврейські матері, називаючи геніями своїх просто талановитих, а то й бездарних дітей? Справді, є діти, що їх можна й треба виховувати похвалами, вмовляти в них прикметності, яких вони не мають. Але така педагогіка шкідлива, коли йдеться про народ. Скільки б ми не величались перед світом, не будемо великою нацією, допоки про нас як про велику націю не заговорить світ. А щодо діловитості і пов’язаного з нею добробуту народу, то це ж і є сьогодні випробування нашої культури — або пропадем як нація мрійників, плаксіїв, самозакоханих отаманчиків, або створимо народ критичних мислителів, банкірів і суперфірмачів, майно яких буде розкидане по всіх континентах. Задля цього варто ламати всі стереотипи, якими дорогими вони для нас не були б.

Нова українська державницька культура не може постати з повторювання і пережовування, сказаного до нас. Вона буде зростати із господарським потенціалом самостійної України, який повинен знищити жебраків у прямому й переносному значенні.

За Кармелюком ми співали:

Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю;

В багатого забираю,

А бідному даю...

За Яциком будемо співати:

Я нікого не питаю,

Що діяти маю;

Як багатства доробитись,

Жебраків навчаю.

1995