Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Світ поезії Петра Перебийноса

Перечитуючи поезію Петра Перебийноса, я намагався прилучити його до якоїсь плеяди відомих сучасних майстрів віршованого слова, скажімо, до шістдесятників чи до наймодернішого покоління наших поетів, але в мене ця справа не виходила. Отже, я хотів би сказати насамперед, що за ознакою філософського настрою, за тужливим, але спокійним ставленням до минущості дійсного та уявного людського життя, за способом лаконічного й чіткого вислову поезія Петра Перебийноса — це неповторний, самодостатній світ із своїм, як сказав про це Михайло Слабошпицький, універсальним змістом.

Звичайно, як і в кожного справжнього поета, у Петра Перебийноса є багато улюблених тематичних кіл. Наприклад, тема його малої батьківщини із селом Слободою і річкою Мурашкою, тема історичного роду з козацьким отаманом Перебийносом, тема його батька, що пройшов війну, але був убитий бандитами, його стражденної матері, його зустрічі з людськими добрими і недобрими натурами. Ці теми, як правило, трактовані з позиції відчуття присутності в душі поета універсуму, чогось вищого за його життєві пригоди і митарства.

Сонце плаче серед неба невидющими сльозами.

Сонце рве на собі коси і заплаканим обличчям

відбивається в калюжі світового океану.

Але що мені калюжа?

Очі в небо піднімаю — і спиваю сльози сонця,

і дивлюся на червоні перепалені повіки...

О світило! Ти — на грані.

Як тебе я розумію!

Можна б і так сказати: в центрі світу поезії Петра Перебийноса стоїть сонце людської печалі, у кожному регіоні цього світу панує печальне взаєморозуміння між усіма речами і всіма духовними екзистенціями. Філософія цього взаєморозуміння каже: все дійсне є сумним. Але поет не виступає співачем і сівачем смутку, він шукає сили, здатної протистояти ідеї смертності всього сущого, і знаходить її.

Та сила в нього називається Любов’ю.

По той бік світу сніг летить.

Летять листівки і листи, летять небесні голоси від снігу до роси.

«Люблю!» — зорею голубою горить супутник над любов’ю.

«Люблю!» — квітує тепловійне світання України.

Тут дім. Тут соняхи і синь — від снігу до роси.

Космічне бачення! Такий собі один рядок: «Тут дім. Тут соняхи і синь» — і вже Україна перед нами. Петро Перебийніс любить Україну, але нема в нього, на щастя, закоханості у свої патріотичні почування, він не демонструє свого українства, бо воно для нього не одежина, а сама душа. Він ще задовго до подій на Майдані написав:

Муж вельможно-історичний на Майдані щось гука.

Він у нетрях вікторини грає роль масовика...

Люд зітхає сумовито і вклякає: ми — не ми...

Маска, лаврами повита, височіє між юрми.

Хіба це не образ олігарха, який стояв на сцені Майдану, закликав народ до повстання, обіцяв навести порядок в Україні, встановити лад справедливості, але мав на думці тільки одне: як прийде до влади, збереже свої заводи, свої вкладені в офшори долари.

Петро Перебийніс жорстокими фарбами малює портрет свого духу: «У скелю я закутий. А серце вогняне ще стогне від покути. Та випустіть мене!» Мотив покути проходить через його вірші дозрілих літ. Нові покоління українських поетів, можливо, не знатимуть, що таке покаянне слово, спрямоване на свою страшну долю служника неправді. Не завжди те служіння було примусовим, були хвилини й дні, коли наївно ві- рилося у фальшиві ідеали. А були часи, коли наступало прозріння, але тюрма ставала від того ще темнішою. Поезія Петра Перебийноса — це сповідь мученика, якого терзає усвідомлення втрати свого найдорожчого, зрадженого словечка. Це відображено, може, найяскравіше у вірші «Ланцюгова реакція»:

Нарешті випав сніг. І все присипав.

І десь під оцинкованим заметом, десь поруч із померлим колосочком, ридає опромінене, пропаще, безрідне, тричі зраджене словечко.

Петро Перебийніс надто часто пророкує забуття для свого імені і для свого слова, заметеного зимовими хуртечами. Але також часто заперечує сам собі, викликає на «завеснілі сніги» справжню весну для зерна, для людської свободи і для своєї розвеснілої майбутності: колосся, яке проростає з його пшеничних зерен, «виколисує думу про волю». Вірш «Родовід зерна», який нагадує сонет Максима Богдановича про зернину, знайдену в єгипетській піраміді, має абсолютно власний, оригінальний, несподіваний поворот мислі. Тут сконцентровано, мабуть, оте найважливіше, що має сказати нам цей поет. Зерно у скіфській могилі, знайдене археологами, не зогнило.

Важкою глиною приперте до скам’янілого меча, воно лежало біля смерті і виглядало сівача.

Ми всі, всі без винятку творчі люди XX століття, жили біля духовної смерті, але не всі вижили, не всі дочекалися сівача, не всі стали зернами свободи. Петро Перебийніс належить до тих, хто мав достатньо життєвої сили, щоб чинити опір духовній смерті, яка загрожувала не тільки йому, а й нашому народові. І, власне, його поезія, незважаючи на свій мінорний лад, сприймається як літописання окремої людської душі і душі національної, страждань, спричинених не тільки чужою окупацією вітчизни, а й неволею визволених рабів, яким не потрібно ні свободи, ні мови, ні історії України, а тільки її багатства та слухняності.

... Читаю Петра Перебийноса. Це — Поет.

2006