Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Енергія непокори

Леонід Рудницький — професор, дослідник української та світової літератури, один з найвидатніших наших германістів, а понад усе — патріотичний розум. Здається, він завжди остерігався крайнощів у політичній діяльності. Живучи в Америці серед еміграційної української еліти, він ніколи не впадав у зневіру щодо можливостей своєї батьківщини вибороти національну незалежність, ніколи не ставав у позу жорстокого судді над тими, хто за умов комуно-російської диктатури в Україні ішов на компроміс із владою, виборюючи при тому хай не повноцінне, та все ж таки життя української мови й культури.

1966 року, коли я та Іван Драч перебували в Америці як делегати УРСР на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН, коли нас націоналістична українська преса проклинала й називала прислужниками Москви, Леонід Рудницький разом із своїм другом Мирославом Лабунькою вітали нас у Філадельфії, організували нам зустріч із українською громадою. Ми не приховували перед ним своїх поглядів, у приватних розмовах розповідали про тотальну русифікацію України. Дійшло до того, що, будучи відкритими до Мирослава Лабуньки та Леоніда Рудницького, ми необережно, як на ті часи, навіть надто сміливо виступали перед українською громадою у Філадельфії. Ми критикували тодішній натиск Москви на Україну у плані «злиття націй» і створення єдиного «радянського народу». Саме завдяки тодішнім моїм контактам з Леонідом Рудницьким та Мирославом Лабунькою формувався мій політичний кругозір, що його можна назвати демократичним націоналізмом.

На мене як на постійного читача Івана Франка Леонід Рудницький зробив сильне враження своєю монографією, де всебічно й досконало висвітлені зв’язки творчості нашого найгеніальнішого письменника з німецькою літературою. Розділ «Переклади творів Гете», на мій погляд, варто видати окремою книжкою, зробити його підручником для університетських студій, щоб кожен, хто приступає до вивчення творів Івана Франка, дізнався, як народжувався і зростав його геній. Постать титана праці постійно перебуває в полі зору Леоніда Рудницького, про що свідчить його стаття, надрукована в «Літературній Україні» (17 листопада 2005 р.) «Іван Франко і Рим». Там наведені досі невідомі факти з подорожі Івана Франка до Риму в товаристві Михайла Грушевського, яка відбулася 1904 р.

Леонід Рудницький переклав і прокоментував статтю І. Франка «Римські враження», що була написана того ж 1904 р. німецькою мовою для віденської газети «Die Zeit». Свого часу стаття була перекладена Ярославою Погребенник і надрукована в 50-му томі зібрання творів І. Франка. Але новий, точніший переклад і перший глибокий аналіз цього твору показує І. Франка як блискучого знавця римської історії і як людину, що не має почуття меншовартості, спостерігаючи велич і мистецькі шедеври вічного міста. І. Франко в Римі почувався сподкоємцем великої нелатинської культури, сином великого народу. Хоч він іронічно називав себе «варваром», який шукає слідів своїх предків на поламаних залишках античного мистецтва, насправді побачив подібність найвищих зразків гуманізму в мистецтві древнього Риму і Київської української держави.

І. Франко порівнює трагічну статую Галла, який вбиває свою дружину, щоб вона не дісталася в руки римлянам, заколює мечем і себе, щоб не потрапити в полон до завойовників, із образом половецького хана Кончака, який, вдихнувши запах євшан-зілля, стенові пахощі своєї вітчизни, вигукує: «Краще зогнити у рідному краї, аніж у достатку жити на чужині!» «Тут, — пише І. Франко, — римський скульптор прославляє героїзм подоланого ворога, а там невідомий руський автор XII століття оспівує силу любові до батьківщини в образі нездоланного небезпечного ворога, який загрожує його країні». І. Франка захоплювала енергія непокори, а ще більше хвилювало його передчуття смерті Галла, оборонця своєї вітчизни і свободи.

Стаття Леоніда Рудницького «Франко і Рим» викликає багато думок про характер зустрічі двох феноменальних явищ — безсмертної людини і невмирущого міста, ніби Рим зустрівся з Римом і прагне знайти в цьому відображення власних звичайних і надзвичайних прикмет.

Журнал «Всесвіт» (вересень 1994) надрукував цікаве дослідження Леоніда Рудницького «Мазепа на американській сцені». Виявляється, романтична історія, в якій Мазепа виступає як прив’язаний до коня вершник, що галопує дикими степами з якогось польського шляхетського двору в якусь Татарію, привернула до себе увагу американських драматургів XIX ст. Ця історія, що не має нічого спільного з реальною історичною особою гетьмана України Івана Мазепи, зате показує неймовірну пристрасть покараного кохання, посадженого в чому мати народила на жеребця й випущеного в степ, дуже подобалася американському глядачеві. Леонід Рудницький аналізує ряд американських мелодрам і вистав на цю тему. Він цитує рецензії на численні вистави про Мазепу, цитує діалоги з тих постановок. Який велетенський архівний матеріал треба було перегорнути, щоб подати панораму театрального життя героя Мазепи упродовж усього XIX ст. в Америці. В це важко повірити, але вже в другій половині XIX ст., коли мазепинська тема почала в театрах Америки набридати, один «заповзятий імпресаріо, капітан Джон Сміт» запропонував грати роль Мазепи жінці. Певна річ, актриса, пришнурована до спини кобилиці, була майже голою, що викликало овації залу. І хоч у виставах на Бродвеї про Мазепу не було й слова про Україну, про справдешнього гетьмана, який надав новітній історії нашого народу державницький напрям, дослідження Леоніда Рудницького викликає живий інтерес, підказує, що свідомість сучасного історика романтичної епохи в літературі потребує знання не тільки про реального, а й про вигаданого Мазепу. Крім цього, мазепиніана Леоніда Рудницького показує, що бізнесова поп-культура, яку ми сьогодні бачимо в американських кінострічках, мала своє джерело у неправдоподібних романтичних вигадках, до яких належить і легенда про Мазепу, що її майстерно виформував Байрон, а за його прикладом пішли десятки справжніх поетів і бездарних драморобів.

З нагоди ювілею Леоніда Рудницького хотілося б звернути увагу на його невелику за обсягом, але надзвичайно важливу, концептуальну статтю «До феномена української літератури». Автор спробував подивитися на українське письменство як на живий організм, виходячи з відповідей на чотири питання: «1. Де живе цей організм і яке його довкілля? 2. Що він робить? 3. Як він виглядає зовні? 4. Яким він є всередині?»

Можна посперечатися про те, чи духовний організм, яким безперечно є література, може бути порівняний з організмом матеріальним, біологічним, але за всіх очевидних аргументацій проти такої метафори, все ж таки концепція Леоніда Рудницького не позбавлена масштабної логіки. Адже він розглядає всі епохи української літератури крізь призму однієї системи, пов’язує «Слово про полк Ігорів» з усіма етапами розвитку нашого художнього письма, подає історію нашої літератури як певну ідеологічну цілість. У цьому лежить його заслуга як суворого дослідника й мислителя, що здатний предмет свого спостереження й аналізу бачити від кореня до найвищого листка на кроні.

Леонід Рудницький визначає третю прикмету української літератури, її головну естетичну ознаку. Він пише: «Українська література — література глибокого ліризму, сентименталізму, плачу». Тут є над чим подумати. Леонід Рудницький звертає увагу на «жіночу», лагідну особливість української мови, він схильний вважати, що її пестливість, «здрібніла мовна емоційність» впливає на бурхливий розвиток нашої плаксивої літературної продукції. І це правда. Тільки український поет може назвати свою вітчизну здрібнілим словом, «українонькою», такої можливості не дає німцеві мова німецька, росіянинові — мова російська і т. д. Гимн України, де співається про «воріженьків», навряд чи можливо перекласти досконало будь-якою європейською мовою. Переклад мусить бути суворішим, бо таких лексичних ніжностей не мають інші мови. Зізнаюся, що на всіх урочистих зібраннях, коли зала співає «Ще не вмерла Україна», я співаю: «згинуть наші вороги», що добре вкладається в розмір вірша. Ніколи наші «воріженьки» не згинуть, «як роса на сонці», — так думає кожен українець, який спізнав і спізнає сьогодні гадючу живучість наших ворогів, що здатні, як упирі, вставати з могили пізньої ночі.

До речі, слабкість слів Павла Чубинського, що з музикою Михайла Вербицького наприкінці XIX ст. стали головною політичною піснею українців, завжди відчувалася елітою нашої нації. 1916 р. у Відні вийшов «Співанник з великих днів» під заголовком «Ще не вмерла Україна». Там нема «воріженьків». Текст гимну нашого мав таке звучання:

Ой Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,

Нащо дав ти Україну москалям поганим!

Щоб вернути єї честь, ляжем головами,

Назовемся України вірними синами!

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми браття козацького роду!

Мабуть, Богдан Лепкий, який упорядкував «Співанник», відредагував пісню, наблизив її до шевченківського розуміння наших «воріженьків».

Леонід Рудницький наводить приклади з української класики, де панує сльотлива сентиментальність. Найпоказовіший приклад — вірш Ю. Федьковича «Дезертир». Там солдат тужить за мамою, він хоче до неї приїхати, щоб «дрівець єї врубатоньки!» Цей вірш колись був прикладом зворушливої мови, майстерного винахідництва в римуванні, але тепер він сприймається як певний анахронізм. Деякі сучасні українські поети прагнуть для матері України «врубатоньки» якомога більше скигливих віршиків, од яких нападає нудота і нехіть до читання поезії.

Бездарність дуже часто спекулює мотивом терпіння, який проникає у твори кожного видатного поета, бо ж сам він є уособленням стражденної нації. Леонід Рудницький підійшов до питання, що саме повинно бути моральною цінністю літератури. Якщо це релігійність, яка трактує страждання кожної людини як невід’ємну частину її християнської долі, то справді цей глибинний філософський мотив має бути високо оціненим. Але чим суворіше він висловлений, тим правдивішим він виглядає. Нашій літературі слід остерігатися показу терпіння там, де його нема і не може бути, хоч є тимчасові досади, пов’язані з надмірною чутливістю особистих амбіцій та невдач.

Певна річ, далеко не все, що писалося за допомогою здрібнілої лексики в нашій поезії, варте осуду чи забуття. Згадаймо геніальну пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая». Там гай «густесенький», а під гаєм «річенька», але саме суворий висновок з цієї медитації: «а молодість не вернеться» створює драматичне напруження між дитячим сприйманням гаю та ріки і похмурою правдою повнолітньої людини, що говорить про невблаганну проминальність життя. Такий же конфлікт ніжності й суворості життя, відбитий у самій стилістиці твору, ми побачимо в одному з найкращих віршів Миколи Вінграновського.

Ось поет бачить дівчину «молодесеньку», вона несе воду з Дніпра, на піску залишаються не сліди, а «слідочки» її ніг. «Братик меншенький» котиться до неї згори... Вони втікають од грози, вона в «червонім намистинні», він у «білій сорочині». Все таке ніжне, лагідне, романтичне і пересолоджене. І раптом в ідилію придніпровського села вривається образ, який говорить правду про дріб’язкові інтереси людей тієї оселі, про берег Дніпра, де тепер «свої хатки мурашки закладають». А далі йде суворий кінець вірша: «Печенігів колись на цьому місці Ярослав розбив, розгромив на цьому місці». Двічі — «на цьому місці». Поет ніби перекреслює прозовим закінченням свого твору всю його відірвану від світу, наївну лагідність. Він ніби каже: пам’ятайте про минуле свого народу, ви, хто будує дрібний мурашник на тому місці, де лилася кров за волю.

Леонід Рудницький вказує на необмежені можливості української мови здрібнювати всі поняття, в тому числі й фундаментальні основи буття, що виводить письменника або в сферу іронії, або в сферу розумової недолугості, залежно про що саме і як іде розправа. У своїй статті «До феномену української літератури» Леонід Рудницький зачепив одне з найважливіших питань слабкості й сили нашої поезії. Плач української поезії, особливо сучасної, як правило, не має нічого спільного з терпінням, а є ознакою рабської психіки і підлеглості традиції, яка вироблялася в неволі, коли наша нація втрачала надію на свою державність.

Сьогодні не час плакати, сьогодні час підносити мотив помсти за віковічні терпіння нашого народу, мотив возвеличування борців за визволення, мотив національної гордості, людської витривалості і непокори. Енергія непокори — це також одна з найважливіших прикмет українського художнього слова. Ця енергія потрібна сьогодні й буде потрібна завтра нашому народові. І ще більше буде потрібна тоді, коли Україна стане європейською державою, коли наше письменництво по- справжньому включиться у змагання з літературами континенту. Своїми лірницькими плачами ми не зацікавимо творців симфоній, ми самі мусимо грати на всіх інструментах, творити закличні мелодії визволення народу і людини від рабства, яке в сучасному світі переходить з національної сфери у споживацьку. Енергія непокори наповнює статтю Леоніда Рудницького про нашу літературу, ця ж енергія вібрує в основі його діяльності, його людської вдачі.

22. XII. 2005