Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Знати Святослава Гординського

Століття з дня народження одного з найвидатніших українців XX ст. Святослава Гординського припадає на 30 грудня 2006 р. У цьому календарному факті присутня якась нібито приреченість народженого жити й працювати на зламі часових ліній. «На зламі епох» — називається книга його найважливіших літературознавчих досліджень, статей, есеїв, спогадів — підсумок, але далеко не всієї цільножиттєвої творчості, бо С. Гординський передовсім поет. Поет, місце якого в нашій літературі поруч Є. Маланюка й Б.-І. Антонича, там, де «залізні строфи» національної незламності й віри несуть в собі відчуття світу і повноцінного життя в загальнолюдських вимірах. А далі — він живописець, автор своєрідного церковного стилю в мистецтві, він розписав десятки українських храмів у містах розселення нашої еміграції на Заході.

І все ж таки понад усі його таланти піднімається дар видатного мислителя — літературознавця, статті якого з плином часу не втрачають своєї актуальності, навпаки — майже все, написане С. Гординським про нашу літературу від «Слова про полк Ігорів» до поезії Нью-Йоркської групи, освітлене променем живої, непроминальної думки, потрібної не тільки майстрові пензля чи пера, а й самому духові нашого національного буття і розвитку.

С. Гординський народився в Коломиї, одержав освіту і почав писати поезії у Львові, де й сформувався як невтомний діяч культури в найширшому значенні цього слова. Перед кожним приходом радянської влади в Галичину був змушений покидати Львів; з 1939-го до 1941 р. жив у Кракові; з 1944-го до 1947 р. — у Німеччині, а потім у Сполучених Штатах Америки. Він помер 1993 року у Вероні, штат Нью-Джерсі біля Нью-Йорка. Через п’ятдесят років свого перебування на чужині він встиг перед смертю завдяки турботам Романа Лубківського відвідати Україну і написати зворушливий репортаж про свої зустрічі з Києвом, Каневом та Львовом, з державою, що була мрією і метою його тружденного життя.

«На зламі епох» — перше фундаментальне видання літературознавчих праць С. Гординського (Львів, видавництво «Світ», 2004). Упорядник, науковий редактор, автор післямови до видання Роман Лубківський заслуговує найглибшої вдячності як першовідкривач універсальної постаті С. Гординського, людини франківської працездатності й проникливості, європейського духовного виховання та енциклопедичних знань. С. Гординський бездоганно володів польською, німецькою, французькою, англійською, російською мовами, знав мови південних слов’ян і ту мову, що нею вперше для слов’ян було перекладено Євангеліє у IX ст.

Свій переклад «Слова про полк Ігорів» С. Гординський опублікував 1936 р. З того часу упродовж багатьох літ він досліджує геніальний твір нашої літератури княжої доби. С. Гординський — без сумніву найкращий знавець серед українських і один з найкращих серед усіх видатних дослідників і прочитачів «Слова». У нього нема ані крихітки сумніву щодо автентичності цього епосу, він наводить ряд фактів, які розбивають подібні сумніви й спекуляції, фактів, зрештою, відомих у науці. Але його заслуга — наукове підтвердження ідей, що їх висловили ще М. Максимович та І. Франко, про «Слово» як пам’ятник саме української середньовічної писемності.

«Мої зацікавлення «Словом о полку Ігореві», — пише С. Гординський, — йдуть передовсім у напрямі шукання зв’язків поеми з нашою народною поезією». Ці пошуки увінчалися успішним, ясним, незаперечним тлумаченням і прочитанням численних загадкових, «темних місць» пам’ятника, що послужило доказом закорінення «Слова» в український лексичний і метафоричний материк. С. Гординський довів, що автор «Слова» «діяв у межах української поетики». Ні українські, ні російські, ні американські, ні будь-які інші вчені, які висували (та й досі висувають) ідею підробки цього найдорожчого пам’ятника нашої літератури, заперечити поданих С. Гординським аргументів щодо його правдивості, не спроможні.

1983 р. у Мюнхенському університеті Людвіґа — Максимі- ліана на симпозіумі «Українська романтика і неоромантика на тлі європейських літератур» С. Гординський виступив з доповіддю «Український романтизм і його зв’язки із Західним світом». У книжці «На зламі епох» німецькомовна доповідь подається українською мовою з приміткою автора, де він скромно говорить, що його стаття «приносить не багато нового», але є «зразком того, як українські інтелектуальні кола інформували чужинного читача про українські культурні справи».

Певна річ, важливо простежити вплив українського романтизму на європейську, особливо німецьку поезію й музику, побачити при цьому, як сприймала доба відродження української нації, доба романтизму, ідеї Заходу (цьому присвячена згадана доповідь). Але цей твір С. Гординського підказує думку про те, що майже вся його літературознавча спадщина перенизана фактами й мотивами, які обєднують українську та європейську художню писемність. Вони їх висвітлюють як споріднені, одна до одної приналежні, навіть одна від одної залежні літературні стихії. Якби ми схотіли якнайкраще презентувати українську літературу XX ст. західному читачеві, то мусіли б задля цього перекласти європейськими мовами статті С. Гординського. Більшість їх написано в Америці для українських журналів і часописів, але з відчуттям, що їх повинні прочитати іноземці, і, читаючи, збагнути, що Україна — це Європа.

Гортаючи книжку «На зламі епох», відчуваємо, що мова йде не про дві епохи, а про ціле українське тисячоліття як про цілісну історію народу, який перемагав одну за одною епохи поневолення, змагання якого за свою державність було най- гострішим і найкривавішим у XX ст. Час життя С. Гординського — це час постання, зіткнення й загибелі двох антилюдських — комуністичного і фашистського — диктаторських режимів, які, крім усього іншого, мали спільну ціль — знищити Україну як націю. Свою надію на визволення України С. Гординський покладав на духовну спорідненість її великих і начебто відрубних одна від одної етнографічних частин, на єдність одірваних од неї агресивними сусідами регіонів та областей. До такої єдності під знаменами Києва закликав зухвалих та амбітних князів автор «Слова». Будучи галичанином з чіткими націоналістичними поглядами С. Гординський ніколи не хизувався Львовом як українським П’ємонтом, нібито зосередженням усього для українства рятівничого духу. Своїми устремліннями С. Гординський нагадує того княжого дружинника, що, як це намагаються довести деякі дослідники «Слова», міг бути з галицького роду, але вважав Київ — серцем руської (української) держави і співав славу київському князеві. Це — наука нинішнім «білим хорватам» зі Львова і вождям регіональної величі східних та південних районів України. Помаранчева революція, крім усього іншого, була підтвердженням поглядів на Україну С. Гординського, цього видатного львов’янина й мудрого українця.

Нема ані одного видатного письменника 20-х і 30-х років з радянської України, якому С. Гординський не присвятив би статті, аналізуючи його досягнення під впливом української революції 1917—1922 рр. та упадок під натиском комуністичного диктату. Звичайно, в центрі його уваги передовсім неокласики, а також письменники, знані тепер під страшною назвою «Розстріляного відродження». Спільна ідейна площина, де зійшлися Хвильовий і Зеров, найбільше хвилює С. Гординського, він відкриває її значення для наших днів. Отже, не

Просвіта, а Європа, не статика утертого, примітивного патріотизму, а дерзання і конкуренція з високими зразками європейського мистецтва, не московський диригент, а вихід понад рівень «світових шедеврів» — завдання, які прийшли зі Сходу на Захід України, піднімали дух С. Гординського та його літературного оточення. Хвильовий і Зеров — його духовні наставники, він несе їхні ідеї літературній українській молоді Заходу. Він торкається до політичного коріння тих ідей, які сьогодні мають і завтра матимуть для України першорядне значення. С. Гординський наново відкриває нам різницю між радянською Росією і радянською Україною, яку побачив Хвильовий і на підставі цього бачення будував свою культурологічну програму «азіатського ренесансу». С. Гординський пише, що Хвильовий «намагався довести, що справжня революція, національна і соціальна, відбулася передусім і тільки в Україні, тільки там, де вона зрушила все до ґрунту, а сама Москва фактично тієї революції не зазнала і далі залишилася центром всесоюзного міщанства». Слово «міщанство» тут означає насамперед чиновницький клан імперії, який взяв на себе обов’язок під червоним прапором русифікувати завойовані царським урядом території і народи. Хвильовий висунув ідею нового, революційного мистецтва в Україні і тим самим намагався відібрати в Москви її провідну роль у сфері духовності серед країн Східної і Центральної Європи і закріпити цю функцію за Україною. Це те найважливіше в діяльності Хвильового, що відзначає Є. Гординський і що належало б пам’ятати і нам. Адже сьогоднішня ситуація нагадує «пожовтневі» часи в Росії і в Україні. Тоталітарна радянська система розвалилася, але контрольована демократія в Росії — це та ж таки маска, потрібна для відновлення імперії, маска, якою була комуністична фразеологія, що прикривала імперію і дбала про її впливи і розширення на всій планеті.

У своїх роздумах Є. Гординський неодноразово висвітлює питання найважливіших складників літератури, вважаючи інтелектуальне єство та ідейну ваговитість її обов’язковими прикметами. Певна річ, він також звертає увагу на те, що справжня поезія повинна мати в собі щось «несхопне і нез’ясувальне, таємниче, містичне» (тут С. Гординський додає слово П. Куліша) — «недовідоме». Але він пише: «...Ідеології» в мистецтві... ніяк не обминути. Велика форма потребуватиме рівнобіжно великого змістового діапазону, багатства ідей — а їх зможе дати тільки ціла людина, у всій ширині її індивідуальних та найширших громадських переживань».

Цікава з цього погляду невелика стаття С. Гординського про книжку Б.-І. Антонина «Три перстені» («У ліричному саді»), написана 1935 р., тобто тоді, коли геній молодого лемка щойно просіяв. С. Гординський застерігає свого друга перед життям у «позаматеріальному, таємничому й нерозгаданому світі». «Ніколи поезія, — пише він, — не сміє зрікатись свого нестримного бажання формувати реальний світ». Зрозуміло, формувати світ можна також за допомогою образів, які походять з надреального, уявного світовідчуття. Саме цього й дотримувався Б.-І. Антонин у книжках, які з’явилися після «Трьох перстенів», даючи все більше виявлятися розумові, стримуючи «шал» настроїв і почувань.

Цю ж тему продовжує розвивати С. Гординський при аналізі модерної поезії Нью-Иоркського угруповання, виданої в книжках «Координати». Він справедливо вважає, що з їхньої творчості зникла «висока температура почуттів, контрольована інтелектом». Він поділяє погляд професора І. Фізера (автора передмови до «Координатів») про те, що «деідеологізація досягає своїх вершин у творчості поетів модерністів». Але справедливо вказує й на те, що відсутність ідеології — знак «деукраїнізації». Від себе додамо: деукраїнізація захопила нашу молоду сучасну літературу. Вона є не чим іншим, як тільки наслідуванням, як каже С. Гординський, «ситих» культур. Теоретики з «Координатів» вважають, що, наприклад, «особиста лірика Є. Маланюка матиме в українській літературі триваліше значення, ніж його поезії з національно-історіософічною тематикою». На таке твердження С. Гординський відповідає: «Це ж те саме, як твердити б, що Шевченкова лірика переживе його «Посланіє» і «Єретика». Ця двоторовість української поезії належить уже до її глибокої традиції, і цього свідомі всі наші видатні поети».

С. Гординський розуміє і відчуває, що модерна українська поезія повинна бути відмінною від поезії, культивованої поколінням Є. Маланюка, але це зовсім не має означати, що в бурхливі часи, які сьогодні переживає Україна, вона має бути відірвана від цілісного життя нашого народу, його поривань та національних болінь.

1935 р. у статті «Комплекс оселедця» С. Гординський визначає сутність так званого міжнародного, начебто єдиного культурного потоку, в якому (як дехто вважає) спокійно можуть собі плавати різні риби, втішаючись своєю неповторною «національною» лускою. С. Гординський різко виступає проти тих, що люблять ділити культуру на національне та інтернаціональне багатство, вважаючи «своїм» тільки національне.

«Вони не можуть зрозуміти того, — пише С. Гординський, — що можна бути націоналістом, але знати те ж і категорії всесвітнього мистецтва й прагнути підійняти на той рівень своє рідне. І що передусім нам треба вчитися, вчитися і ще раз учитися у друзів і у ворогів. Бо немає ніяких культурних міжнародних зв’язків — існує лише культурна розвідка і контррозвідка, існують літературні «штаби», що, кожний по-своєму, опрацьовують плани підбиття і експлуатації інших культур».

Великим підбивачем інших літератур на користь української літератури був і залишається С. Гординський. Його статті «Поворот до Горація», «Вергарн, поет і людина», «Анрі-Бейль Стендаль», «Паноптикум нової французької літератури», «Поезія Франсуа Війона», «Поезія Ю. Лободовського і її українські мотиви», «Леконт де Ліль українською мовою», «Поезія Михайла Драй-Хмари і її переклади французькою мовою» (не називаємо всіх його речей такого плану) — це якраз і є та неоціненна наша культурна розвідка, інтелектуальна інформація, без якої наша література, якщо вживати тут військову термінологію, не може бути боєздатною, її послуги не будуть потрібними навіть у тилових, задніх підрозділах світової культури.

Знати літературознавчу творчість С. Гординського — означає знати нарівні світового сприйняття українську, а далі й античну, французьку, австрійську, німецьку, російську, американську та польську літератури, відзначати в них об’єднуюче начало, яке не механічно, а в процесі суперечки й конкуренції формується як світова панорама.

Читаючи статті С. Гординського, натрапляючи на глибокого змісту афористичні думки, виникає бажання утримати їх у пам’яті. Вони здатні формувати і нашу національну пам’ять і пам’ять окремих людей, які наважуються ставати творцями людської духовності. Ось декілька з його висловів:

«Україна — площина між Європою і Азією, відвіку перерізана впоперек шляхами кочівних народів — не важне, як вони називалися — печеніги, тюрки, половці, татари чи Москва. Подолати ті згубні і нівелюючі сили могла тільки сила наша власна, вона зветься державою».

«В українському житті печать Франкової духовної сили є величезною творчою потугою, що порушує маси і спонукає їх до все нових жертв, з візією Обіцяної країни».

«...конкретні завдання в сучасному — будувати українську державу як найвищу форму всіх поривів нації, матеріальних і духовних».

«Завжди і в усіх ділянках життя та культури Галичина (так само, як інші краї з українським населенням) гравітувала до Надніпрянської України як до свого природного ядра, незважаючи на існуючі там політичні стосунки».

«Я зовсім не крайній модерніст і абсолютно відкидаю поезію, позбавлену сенсу: тим не менш уважаю, що із здобутків нової поезії треба якнайбільш користати».

«...велика творчість здобувається дорогою ціною».

«Мистецький твір складається з низки компонентів і не можна давати переваги одним, а засуджувати інші».

«Той конструктивний стиль, що його характеризує гармонійність і рівновартість чуттєвих та інтелектуальних елементів і що зріс на поезії Франка, Лесі Українки та великій практиці неокласиків, буде ще зростати. Ми не помилимося, кажучи, що він стане панівним стилем найближчої поетичної доби».

«...кожне мистецтво мусить виростати з якогось свого ґрунту, бути рупором стихійних сил якогось середовища, закоріненого у своїй землі».

«Заслугою Хвильового і Зерова було те, що вони уточнили і поставили ясно гасла боротьби двох культур і ніяк не погодилися на підрядну роль української».

«Найважливіше завдання поета — це бачити суть».

Прийшов час видати зібрання творів С. Городинського, його літературознавчі й наукові статті, оригінальну і перекладну поезію, листи, альбоми його живопису.

А коли це станеться, ми ще більше заповажаєм цього чоловіка, якого за його ж способом мислення можемо назвати homo ukrainus, вкладаючи в це поняття національну пристрасть і планетарний кругозір.

27. XII. 2006