Література на полі медій - Гундорова Т. І. 2018

Тамара Гундорова. Література на полі медій - медії на полі літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Наприкінці минулого століття в літературознавстві голосно заявили про себе ідеї про кризу теорії, і зокрема теорії літератури. Теза про «кризу високої теорії» була викликана, як говорить провідний британський теоретик Террі Іґлтон, передусім явищем, яке критик називає тривіалізацією теорії літератури. Інші теоретики, як, наприклад, Валентайн Каннінгем, говорять про те, що загалом сучасна критика увійшла в стадію існування «після теорії», оскільки остання вже достатньо перероблена і абсорбована практикою (скажімо, постмодернізмом). Розвиток теорії після Пола де Мана та Жака Деріди, твердять інші дослідники, залишив лише одну можливість - займатися ревізією канону і перечитувати увесь корпус текстів під кутом зору деконструкції. Натомість Ханс Ульрих Гумбрехт у праці «Production of Presence: what meaning cannot convey» (2004) запропонував теоретикам перейти від трактування інтерпретації значень і смислів до аналізу їхнього формування. Він також закликав замість аналізу літератури займатися аналізом комунікації, включно з невербальними засобами, тобто тілесними жестами тощо, щоб уникнути інтерпретаційного релятивізму і перейти до «поглибленого опису» в термінології Кліфорда Гірца. Гумбрехт запропонував і новий об’єкт аналізу - «виробництво присутності», що відчитується з естетичного переживання художнього тексту.

Актуальності набуло і питання про зв’язок теорії та художньої практики. Дискусії, які точаться «після смерті теорії» у добу після-постмодерну, загострили питання про те, чи критичний дискурс і теорія вищі за літературу, як джерело знання і цінність, а чи, навпаки, обмежені, подібно до літературного тексту, тобто є історичними і риторичними конструкціями. Іґлтон констатував у новій ювілейній передмові до своєї «Теорії літератури», перевиданій у 2008 році (двадцять п’ять років після першої появи книги), що «літературна теорія більше не займає домінуючого місця, яке, здавалося, вона мала двадцять п’ять років тому».

Між тим на піку постмодернізму у 1983 році у своїй «Теорії літератури» він говорив про величезні перспективи для розвитку літературної теорії, яка має рухатися у бік культурної антропології. На його переконання, літературна теорія має загалом перейнятися енергією, напористістю і ентузіазмом, які несуть у собі культурні студії, перейняті боротьбою за національну незалежність, жіночим рухом, аналізом культурної індустрії, письменства робітничого класу і т.п. Але вже через два десятки років у книзі «Після теорії» (2003) Іґлтон заявляє про своє розчарування у культурних студіях і про смерть теорії, яку вони спровокували. Культурні студії, пише він, «безсовісні щодо моральності і метафізики, безсоромні щодо любові, біології і революції, мовчазні щодо зла, стримані щодо смерті і страждання, догматичні щодо сутності, універсалей і фундацій, і поверхові щодо правди, об’єктивності і незацікавленості». Особливі провини покладаються, на думку Іґлтона, на постмодернізм, оскільки саме останній навчив, що не існують такі речі, як правда, об’єктивність чи людська природа.

І все ж можна зауважити, що саме завдяки культурологічним студіям теорія літератури здобула нове життя. Вона активно засвоює методи культурної антропології, звернені до аналізу соціокультурних факторів і смислів та історико-суспільних контекстів функціонування літератури. З’являється цілий ряд нових інтерпретаційних методик та напрямків дослідження, складається нова галузь - літературна антропологія. На межі століть активно формуються нові теоретичні школи: нація-як-нарація (Гомі Бгабга), постколоніальна критика (Едвард Саїд), субалтерні студії (Ґаятрі Співак), новий історизм (Ерік Ґобсбаум), теорії травми (Кеті Карут, Домінік ЛяКапра), студії пам’яті (Аляйда Ассман) та ін. Актуальності набувають постколоніальні студії, гендерні студії, студії пам’яті, травма-студії, медіа-студії та ін., які взаємодіють з такими традиційними галузями літературознавства, як наратологія, рецептивна естетика, нова критика, психоаналітична критика, міфологічна критика, компаративістика.

У цілому, теорія літератури, яка упродовж двадцятого століття зазнала значного впливу лінгвістики, з кінця століття фіксує так званий інтерпретаційний та культурологічний перелом у розвитку теоретико- літературного знання. Серед нових напрямків, починаючи з 1990-х років, особливої актуальності набувають інтермедіальні студії. З одного боку, вони фіксують актуальність нових культурних практик, в яких руйнуються межі мистецтв і здійснюються різноманітні форми обміну засобами вираження та естетичними конвенціями між різними мистецтвами - малярством, музикою, літературою, кіно, диґітальним мистецтвом тощо. З другого боку, інтермедіальні студії тісно пов’язані з розвитком медіа-студій та відображають зростання уваги до комунікативних аспектів функціонування мистецтва. Останні підривають досить поширені упродовж двадцятого століття уявлення про герметичність мистецтва і протиставлення мистецтва та життя. Провідні теоретики інтермедіальності, як Іріна Раєвскі, звертають увагу на перенесення засобів одної медії на іншу, імітацію засобів іншої медії, трансформацію медій у новій формі - інтермедії. Інший теоретик Вернер Вольф розробляє семіотичну теорію медій та інтермедіальності і розрізняє трансмедіальні та інтермедіальні форми зв’язків. Ларс Ельстрем, зі свого боку, звертає увагу на те, як рецепція і сприйняття впливають на медії і визначають інтермедійні констеляції. Чи не найбільш розгорненим напрямком сучасних інтермедіальних досліджень на сьогодні є теорія екфразису (див. The Ekphrastic Turn: Inter-art Dialogues, 2015 та ін.).

Передісторія інтермедіальних студій пов’язана з цілим рядом популярних упродовж нового часу теорій про синтез мистецтв. Увага до мистецького синкретизму і його впливу на художнє мислення періодично ставала предметом актуальних теоретичних дискусій в західному літературознавстві та естетиці від Лессінга до Ірвінґа Бебіта та Клемента Ґрінберга. Якщо ж звести інтермедіальність до взаємодії мистецтв, то ця теорія набула значної популярності в російському літературознавстві, починаючи від історичної поетики Олександра Веселовського і закінчуючи працями Міхаїла Алєксєєва (“Взаимодействие литературы с другими видами искусства как предмет научного изучения” (1976). В цьому ряду варто також згадати працю Моїсея Кагана “Морфология искусства”(1972), де він визначає поняття морфології культури як учення про будову «світу мистецтва» (а не творів мистецтва). Система мистецтв внаслідок цього постає розімкнутою і корелятивною та виводить до питання про систему мистецтва, оскільки морфологія мистецтва полягає у тому, щоб “виявити координаційні і субординаційні зв’язки між рівнями художньо-творчої діяльності». На цій основі Каган виділяє три синтетичні художні структури мистецтва - «конгломеративні», «ансамблеві» і «органічні».

В західному літературознавстві варіант морфології культури, зокрема європейської, запропонував Ернст Роберт Курціус, який у своїй знаменитій праці «Європейська література і латинське Середньовіччя» (1948) розгорнув концепцію просторово-часової єдності західної культури на основі повторюваності риторичних формул (топосів). Але, починаючи з 1980-х років, особливого поширення набуває поняття «текст» і засноване на теорії Міхаїла Бахтіна поняття «інтертекстуальність», яке справило вплив і на теорію інтермедіальності. У контексті інтертекстуальності будь-який текст є полем перетину різноманітних дискурсів, і тому слід говорити не про запозичення і впливи (як у порівняльному літературознавстві), а про своєрідну трансформацію різних мовних структур і утворень, що включаються в новий смисловий і мовний контекст. Іншим напрямком, з якого черпає ідеї інтермедіальна критика, стає інтерсеміотична концепція Юрія Лотмана, згідно з якою синтез мистецтв є взаємодією різних семіотичних рядів та різних мов у культурі. Так питання інтретекстуальності та інтердискурсивності повертається в лоно теоретико-літературних, а не компаративних досліджень.

На початку 21 століття фіксується новий цикл інтересу до взаємодії мистецтв, пов’язаний з поняттям інтермедіальність. В Україні інтермедіальні теорії так само набувають популярності і активно розробляються різними вченими. Пропонований Вашій увазі збірник є наслідком зацікавлень співробітників відділів теорії літератури та компаративістики питаннями інтермедіальності і містить ряд статей, присвячених різним аспектам інтермедіальності: електронній інтертекстуальності, різним видам екфразису, відеопоезії, екранізації літератури, співвідношенню синтезу та диференціації мистецтв. В центрі досліджень - література на полі медій і, навпаки, медії на полі літератури. Мова про інтермедіальні адаптації, трансформації, інсценізації літератури на полі інших медій, але також і про місце та роль інших медій в художньому просторі літературного тексту.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.