Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Юрій Тарнавський
Частина перша

Всі публікації щодо:
Тарнавський Юрій

ЮРІЙ ТАРНАВСЬКИЙ (1934)

Поезія:

Життя в місті, Нью-Йорк, 1956

Пополудні в Покіпсі, Нью-Йорк, 1960

Ідеалізована біографія, Мюнхен, 1964

Спомини, Мюнхен, 1964

Без Еспанії, Мюнхен, 1969

Поезії про ніщо і інші поезії на ту саму тему, зібрані твори (включає нові збірки: Пісні є-є, Анкети, Вино і ропа та Поезії про ніщо), Нью-Йорк, 1970

Ось, як я видужую, Мюнхен-Нью-Йорк, 1978

Проза:

Шляхи, Мюнхен, 1961

Meningitis (Менінгіт), англійською мовою, Нью-Йорк, 1978

Переклади:

Як кохався дон Перлімплін з Белісою в саду, Федеріко Ґарсії Льорки, Мюнхен, 1967

Остання стрічка Краппа, Семюеля Беккета, Мюнхен, 1972

Українські думи (Ukrainian Dumy), англійською та українською мовами, з Патрицією Килиною, Торонто-Кембрідж, 1979

Юрій Тарнавський народився в Турці Симбірського повіту, в родині вчителів. Хлоп’ячі роки провів на Ряшівщині в Польщі, а потім у Лубні й Залужному, в Галичині. Під час воєнних років (від 1944 р.) перебував у таборах праці в Австрії. Після війни жив у таборах ДіПі (в Новому Ульмі та Мюнхені), де здобув середню освіту. В 1952 році переїхав до США, закінчив інженерні електронічні студії в Нюарку; згодом жив і працював у Покіпсі, Йорктавн Гайтс, а від 1964 року проживає у Байт Плейнс, коло Нью-Йорку. 1982 року захистив докторат з лінгвістики в Нью-Йоркському університеті.

Поряд з поезією Тарнавський перекладає з еспанської та англійської мов, а також не обходить увагою і прозу. В повісті Шляхи схоплює панораму післявоєнного німецького життя. Його короткі оповідання-притчі, чи параміти, стилістично й концепційно є новим явищем у сучасній українській літературі. В доробку Тарнавського зберігаються такі непубліковані твори англійською мовою: збірка оповідань „Sadness» (Смуток) та романи „Hypocrite» (Гіпокрит), „Innocent in Paris» (Невинний у Парижі), „The Trip South» (Подорож на Південь) та „Three Blonds and Death» (Три бльондинки і смерть). Зберігається також недрукована збірка поезій їх немає.

*

По Жовтневій революції український футурист Михайль Семенко, не без підресленого бажання „епатувати» тодішню творчу інтелігенцію, радикально порвав з традиційною поетикою, тематикою та шанобливим відношенням до загально визнаних літературних авторитетів. В інших політичних умовах таке свідоме заперечення канонізованого мистецтва не було б позбавлене належної йому критичної апробати. У моторошні дні сталінського свавілля, однак, поетичні експерименти Семенка зі словом — як лексемою так і графемою — довели його до особистої трагедії. Після цих експериментів, продовж наступних тридцять років, українська поезія не відважилась на їхнє продовження.

Поза Україною, в Нью-Йорку, в другій половинні п’ятдесятих років, жменька молодих ентузіястів поезії, згодом знана як Нью-Йоркська Група, озброєна знанням західніх поетичних моделів, теж розійшлась з поетичною традицією. їхній відхід, у противагу до Семенка, не був зумовлений бунтом проти літературних авторитетів, а радше, сильним захопленням західніми зразками поетичного мистецтва, бажанням творити поезію по-сучасному.

З-поміж поетів цієї групи Юрій Тарнавський, мабуть, найрадикальніший у контрасті до попередніх моделів української поезії. Його підсумкова книга поезій, Поезії про ніщо і інші поезії на цю саму тему, в українській поезії нашого часу є унікальною за своєю дикцією, образами, творчою свободою та, передусім, упертим пошуком за сутністю предметів, явищ і подій, що зникли і без упину зникають під пластами словесних умовностей. Чіткість його образів, однак, позірна, бо сутности зафіксованого світу вони таки не схоплюють. Вони тільки, за допомогою порівнянь, відкривають нескінченні ряди метонімічних подібностей. Граматичним прийомом у творенні таких динамічних і структурно відкритих образів у поезії Тарнавського є конструкція на як. („Має рот, випуклий трошки, як на плямі фарби булька, має риси, випуклі, як на плямі фарби бульки»). У цьому пошукові поет не має оціночної ієрархії, власної чи набутої, за якою він робив би селекцію предметів сприймання. Це може бути жінка, яка курить; дерево, яке колишеться; чоловік, який кричить; слина, яка блищить в роті, і т.д.

Між поезією Життя в місті (1956) та Поезією про ніщо (1970), цебто між ранньою, проміжною і недавньою, є помітна різниця. Тоді, коли вірші першої збірки у своєрідному речитативі сплітають факти довколишнього світу з інтелектуальним неспокоєм поета, то у „віршах про ніщо» цей неспокій не виділений як окремий компонент тексту (в них поет діє або як об’єктивний спостерігач дійсносте, або як частина цієї дійсносте); тоді, коли у перших віршах він, ще досі традиційно, перекладає бачене і підслухане на мову незвичних тропів, переважно метафор (гладка тиша, океан спокою, неділі, як келії-одиночки), то в останніх більш помітні метонімічні зазублювання одних явищ, часто надто відмінних, з другими. Іншими словами, вірші ранніх збірок ще тяжіють до лірики, а „вірші про ніщо» — уже до описової прози. Але і перші, і другі (і в цьому є, мабуть, незмінна своєрідність поезії Тарнавського — і як тексту, і як письма), не зосереджені тільки на самих собі, як це часто бувало у випадку Семенка, і тим байдужі до речевої та взагалі трансцендентної дійсносте. Навпаки, поезія Тарнавського напружено зацікавлена людиною і її світом.

Поетично створений світ Тарнавського, хіба тільки за винятком в Ідеалізованій біографії, трагічний, часто абсурдний, ґотично-шокуючий. Вірші Без Еспанії — згущено Готичні, бароккові. Зовнішня Гротескність світу в цих віршах у прозі транспонована у внутрішню площину поета засобами сюрреалістичних образів. Видіння жаху оптимальне.

Мова Тарнавського — чи вона організована у вертикальні строфи, чи у прозові абзаци, чи у зовсім конвенційні катрени — майстерно побудована. В залежності від теми, вона то спокійно стверджувальна, то, за допомогою реторичних повторів і асоціятивних сполук, вокально заворожуюча. Естетичну функцію осягає вона не так своєю фонікою, незвичною фразою, еліптичною конструкцією, як реторикою, оптимально спрямованою на створення чи то бажаного образу, чи емоційного шоку, чи навіть трансу.

Поетичне мистецтво Тарнавського сучасне в повному розумінні цього

слова.

І. Ф.

В’єтнам

У В’єтнамі

колір

починається

в ліктях,

червоні праліси

трясуть

чорними квадратами

біля зубів,

зелені кола

зіскакують

із суглобів

і здоганяють

колір ям,

що тікає

до горизонтів

пальців,

і пальці

міняться,

як перлямутр,

хмарочоси

згинаються

між ними,

щоб витрусити

скалки скла

і сходи

зі своїх колін,

що прагнуть

лоскотання...

Ходім

до В’єтнаму,

кохана,

наб’ємо

рот твого волосся

моїм ротом,

знайдемо

білі та рожеві

квіти

між поверхнями

наших зап’ястків,

кинемо

зів’ялі

вінки

наших облич

на воду,

що вливається

в Південне

Китайське

море.

Запевняю тебе —

існує зв’язок

між перехрестями

подолків

і чисел вулиць

у Лондоні

і зморшками

на сльозах

цих жовтих

людей!

(Пісні є-є)

Діти квітів

По цім боці

дзеркал,

при болотах

скла,

біля рук,

що скриплять,

як двері,

живуть жовті

нащадки,

застібають

стокротки

замість ґудзиків,

на зубах

замість на сорочках,

спостерігають

ноги,

повні насіння,

як соняшники,

що слідують

за сонцем,

виривають пелюстки

із них,

щоб ясніше бачити

горизонти

і свою шкіру,

дивуються пальцям,

що витягають

безконечні

стебла

зі щік,

підливають імена

водою

з джерел,

яких ніхто

не бачить

під літерами.

Жовкнуть дзеркала,

як папір,

і кров місячки,

повна блискучих

ножиць,

тне їх,

щоб позбутися

слідів

дитячих ніг

з іржавих плям

на собі

і на висячих мостах.

(Пісні є-є)

Фіялки

Фіялки теж

мають життя,

ім’я

для пашпорту,

наповненого проваллям,

шлунки,

що травлять

те, що лишається

з душ,

кишки,

форму яких

наслідують

пальці,

нерви,

що з насолодою

в’їдаються

в м’ясо...

Фіялки теж

ставлять якнайвищі

будинки,

щоб важче

було жити

тілам,

кохають

з затисненими

зубами,

мріють

про фіялкові

моря,

ідуть на війни

під фіялковими

прапорами,

і вмирають

на фіялкових

багнетах!

(Пісні є-є)

Зима

Приходить зима з дощами

і з теплим воском відлиг,

і вже гумовими полами, а не крилом,

б’є ніч у шибку вікна.

І не виписують вже кроки луною

прямокутньої каліграфії міських вулиць,

тільки серця, немов цибулі, пускають

паростки між іржавим корінням матраців.

І коли, спухлі дріжджами снів,

ростуть у черепах мозки, неначе тепле тісто,

із-під підлог свідомосте худі щури сумління

вилазять гризти черстві буханці душ.

(Вино і ропа)

Україна

Не степами і не горами

простяглася твоя географія, —

на півкулях мільйонів сердець

і крізь невидимі простори пісень.

Не створила тебе історія,

а туга за твоєю красою.

Ти народилася в душах, як поезія,

і твоє поняття звучить, як метафора.

— Країно зі стогонів і молитов,

важливий продуценте смерти,

недаром своєю формою

нагадуєш розжоване серце.

(Вино і ропа)

На смерть моєї матері

О. Т.

Цей дарунок смертельности, який ти дала мені,

я зберігаю досі, після стількох років,

і любуюся ним тільки потайки,

відчинивши насамоті серце, мов шкатулку.

Як пишний барокковий клейнод, я пришпилюю його

до простого одягу мого життя,

і, наче самоцвіт колір, він підхоплює

один із виразів в моїх очах.

Дивуються люди, чому я приходжу

таким самопевним, майже зухвалим, крізь життя — бо знаю, що од

ного дня мені дістанеться в спадку

решта тих багатств, які ти посідаєш під землею.

(Вино і ропа )

Вівісекції

Розіп’яті на цинкових столах,

у ґолґотських долинах лябораторій,

вони віддають своє життя

щоб спасти не душі, лиш тіла людей.

Тому, що не дано їм дару мови,

вони тільки підносять до неба свої очі, забрискані кров’ю,

хочучи сказати Богові, звертаючи ся на ви:

„Простіть їм, хоч вони знають, що роблять, пане».

А опісля їхні маленькі душі (вони існують), ще брудні

від крови,

як за мурзані сільські діти, товпляться біля небесної

брами,

щоб дати прохід процесіям великих людських душ,

що, в пишних строях, сунуть під голлівудські співи

янголів.

(Вино і ропа)

Рана має ім’я

Рана має ім’я, право

на здобування щастя,

прибуває на поверхню

тіла, займає собі

місце, розв’язує важкі

клунки, засідає до

вечері, коли проїжджає

смерть на олив’янім

вельосипеді, вона махає червоною

хустиною, щоб ти не

забула про неї.

Незалежно від того, чи

світить чи не світить

сонце, довга тінь падає з

неї і має тулуб, голову, кінцівки, і

біографію.

(Поезії про ніщо)

Чоловік лежить

Чоловік лежить з

руками, білими

й відкритими біля

тіла, як кишені,

вивернені назовні, біля

одягу, з зубами в

роті, білими,

як кишені в темнім

нутрі одягу, з очима

напіввідкритими, з

яких, як із набитих

валіз, визирає синій

одяг їхнього кольору, з

тілом пласким, як дещо

завеликий, темний, і

щільно застебнутий одяг на

тілі, що лежить.

Зшитий нитками власної

природи, повний

швів, він є,

як одяг, єдиний

на світі, створений

на те, щоб носив сам

себе.

(Поезії про ніщо)

Чоловік вмирає

Відвертається від своїх

рук, як від друзів, що прийшли

його відвідати, і скоро

вийдуть із кімнати, немов

картини, здіймає сліди

зацікавлення світом зі

щік, доземних, наче

стіни, як постіль, яку

треба випрати, зв’язує

віддих у великий клунок у

грудях, змітає із

очей блиск і навіть частину

їхнього кольору, як багато

малих предметів зі

столу, забуває всі

болі і приємності, які

пережив, як справи, які

нарешті зумів полагодити, ще

раз розглядається по тілі, як по

пустій хаті, й виходить

крізь двері, крізь

які не пускають нікого ні нічого.

Поблизу, хоч і за

стіною, каміння далі

цвіте своїм цвітом,

що не в’яне, але й не

росте ніколи, і на трісненій

скелі неба зоря повзе

кудись, червона

і квола, як мурашка.

(Поезії про ніщо)

Телефон

Чому я так

чекаю, щоб подзвонив

телефон?

— Слова

не матимуть

ніякого

значення,

як звук кроків

що проходять

мимо,

за хатою,

в дворі,

простір

завалений

велетенським

кістяком

вітру,

соняшне світло

блищить, біле,

як кості,

люди прагнуть, вмирають,

вкінці

не залишиться нічого

крім простору.

(Ось як я видужую)

Бджола

Я хотів

сказати їй

„Мої уста

є бджолою

на квіті

твоїх»,

та я ніколи

її більше

не бачив.

(Ось як я видужую)

Les desserts (sic!) de l’amour

(Фрагмент)

І. Дівчина з бузковими грудьми

Раз, ще на узліссі мого життя, я зустрів дівчину з білим лицем. Вона стояла на рівні квітів і вони лоскотали її щоки. Квіти ці були білі, та все ж я її помітив. її уста розломилися, як помаранча в моїх пальцях, і я почув, як її кров шептала моє ім’я. Це був початок нової доби в моїм житті, бо відтоді тільки те й було що ранки й роса. Я дослівно помолодів. Я посунув назад пальцями стрілки на моїм годиннику, і мої очі виглянули з-під них як лісові квіти. Велетенські отвори неописанної форми з’явилися над обрієм, і крізь них я побачив ліловий колір про який я снив тільки раз чи два дитиною. Ми говорили про майбутнє побіч відчиненого вікна, за яким шуміли високі клени, й вітер відносив вістки про наші клятви до ластівок та горлиць. Під вечір, я, бувало, мчав до неї, здоганяний бетоном і звуками нашого часу й помаранчові смуги на заході, від яких я тікав, вказували мені шлях до її хати. Вона нарікала що я не цілував її досить, та в дійсності я ледве мав час дихати. Та в цьому не справа: Вона не мала нічого злого на думці. Я певний, що вона справді кохала мене тоді, тільки була, мов дівчинка, якій сняться лиш каруселі й морозиво. До того часу я не вірив у янголів. Та відтоді я почав писати про них. Я знаходив їх у ваннах, де вони дихали під водою. Складки їхніх повних шат липли до їхніх тіл, роблячи їх синіми, як тіла змерзлих чи втоплених. Та все ж вони були чудові. Часами я не міг продертися крізь гущавину крил із гусячих пер що товпилися на тротуарах. А деякі були, як нетлі, пофарбовані на брунатно, помаранчово, блакитно й рожево. А ще інші були тільки довгими віями, і я засинав від їхнього лоскотання. Ми часто подорожували. Я особливо добре пригадую одну поїздку над італійське озеро. В готелі на краю міста й неба, при навстіж відчинених вікнах, ми кохалися безперестанку одинадцять годин. Холодні іскри, як бенгальські вогні, сипалися з отворів між м’язами позаду моїх стегон, і я боявся за своє життя. Та я дожив до світанку. Обнявшись, голими, ми підійшли до приязного вікна й погодилися, що світ наш брат. Тоді, горбані почали впихатися між наші душі, і я зі здивуванням помічав, що колір мого серця був зім’ятий у моїх грудях. Велетенські альґебраїчні формули, в формі старомодних зелених канап, постійно нашаровувалися між нашими обличчями, і вкінці не можна було бачити нічого через стукіт сотень друкарських машинок. Тоді, одного дня, я лежав у ліжку з брунатного дерева. Тільки ми обоє були в кімнаті. Двері були замкнені на ключ. Єдине вікно було навстіж відчинене. Воно було європейського типу, з хрестами в рамах. Під цей час, її лице вже було, як багнет, що пролежав роками в землі, поїджений іржею, так, що я ледве міг її розпізнати. Та все ж, вона була красива. Вона була гола. Вона стояла на тлі вікна, обернена правим боком до мене, її груди були конічні й бузкового кольору. Вони виглядали, як два мурашники білих мурашок молока. Від зарисів її грудей і, на диво, теж від їхнього кольору, боліли мої очі. Тоді, дослівно із повітря, вона дістала жменю калу в праву руку, замазала ним свої груди, вилізла на підвіконня, й ступила в простір. Він був без низу й верху, і мав запах та барву матіоли.

(Ось як я видужую)

Оперене серце

(Фраґменти)

5. Яким я був перед самим щастям?

Море

вживало

всі свої численні

пальці,

щоб уложити

свої пелюстки

в велетенську

блакитну троянду,

безмежний годинник

Юкатану

не тикав

і не мав стрілок,

пальми

стояли

мов римські цифри,

час лежав

білими купами

на узбіччях,

каміння цвіло

своїм блідофіялковим

цвітом,

іґуани

жували

свої сльози,

картини в фотоапараті

були мов бруньки,

мої руки

відбивалися від мого тіла,

мов блиск,

я не тужив

занічим,

біль

не мусить завжди

передувати

щастю.

7. Як було зараз по щастю?

Басейн

пускав коріння

зі своїх сімох

кутів

в сторону місяця,

обрій

ревів,

немов осел,

прагнучи волі,

тропічні птиці

вмостили своє яскраве

пір’я

в гніздах пітьми,

ром

блищав фосфором

на напитках,

зуби

дзвеніли,

мов лід,

у склянках,

мої руки

простягалися до місяця,

мов коріння

до грудки ґрунту,

я пригадав собі,

що мене було пхнуто

з цямрини

криниці

моїх уст,

щоб я потонув

у житті.

(Сучасність ч. 1-2, 1986)

Богдан Рубчак

БОГДАН РУБЧАК (1935)

Поезія:

Камінний сад, Нью-Йорк-Чікаґо, 1956

Промениста зрада, Нью-Йорк-Чікаґо, 1960

Дівчині без країни, Нью-Йорк-Чікаґо, 1963

Особиста Кліо, Нью-Йорк, 1967

Крило Ікарове, нові й вибрані поезії (включає нову збірку Марену топити), Мюнхен-Нью-Йорк, 1983

Антології:

Координати, том І і II, співупорядник, Нью-Йорк, 1969

Богдан Рубчак народився в Калуші, в Західній Україні. Під час Другої світової війни емігрував з батьками до Німеччини, де спершу жив у Кауфбойрені, а потім у Діллінґені. У 1948 році переселився з матір’ю до Чікаґо, в США, де жив і вчився деякий час. Пізніше переїхав до штату Нью- Джерзі, здобув докторат з порівняльної літератури в Ратґерському університеті, де й викладав. Повернувшись до Чікаґо, викладає в Іллінойському університеті.

Крім поезії, Рубчак займається літературознавством і критикою; надрукував ряд праць з цих ділянок в українській і англійських мовах.

*

Подиву гідне в поезії Рубчака те, що час не міняє в ній її синтаксичної константи. Він поширив її лексичний вимір, збагатив її тематичність, поглибив її музичний тембр, але не заторкнув її основної структури. Поміж стансою 1950-их рр. („Дай руку, кохана, підемо звідсіль./Підемо шукати інших слів, інших садів») і стансою 1980-их (’’Коли князь у костистій печері гас,/то гримнув прокляттям на білолицих») існує семантична відмінність: друга строфа створена в межах, так би мовити, колективної, а перша - особистої семантичної конфігурації. Але і перша і друга зберігають конвенційну форму речення. В цьому відношенні Рубчак послідовно традиційний. Його оригінальність, однак, виявляється не так у зовнішній, як у глибинній структурі. Рубчакова строфа не має зумисних нововведень чи „спотворень», зате ритмічна і рифмічна; умовності, за якими він пише і з якими він змагається, роблять його стансу динамічною та незвичною. Евфонія його станси побудована на співзвучності різних мовних категорій (годину/догодити, замало/протинало, білолиці/лебедиці), чергуванням багатих і бідних рим, гнучкими переносами, обережною алітерацією. Ця інструментація у Рубчака не стає домінантою, не робить його стансу „співучою.» Будучи виразно інтелектуальною, поезія Рубчака не дозволяє на перевагу музики над її семантичним донесенням. Все в ній, включно з музикою, спрямоване на передання, чітке або завуальоване, якогось смислового донесення, незвичного ствердження чи заперечення. У Рубчака немає семантично „порожніх» віршів.

Інтелектуальність поезії Рубчака робить її також очевидно розповідною. Основною манерою його мовних актів, опису, враження, коментаря, внутрішного монологу — є розповідь. Він неабиякий поет „raconteur.» Розповідь, як манера мовного акту, у поезії Рубчака зумовлює її конвенційну словосполуку і фразу.

Важливим фактором у творчості Рубчака є його уявний слухач чи читач. Його він дивує або шокує тим чи іншим незвичним образом, але ніколи - алогічним оксимороном, сюрреалістичним колажем чи просто мовою без семантичного навантаження. Текст його поезій насичений бажанням встановити розмову чи діялог з читачем. Поетичний ідеолект Рубчака багатий і оригінальний. Його поетичність зведена не тільки до його „означаючого», але також і до його „означимого.» Іншими словами, це поетичність обох структур — форми і дійсносте — яку він зображує.

Ця дійсність і широкопростірна, і багаточасова. Сягає вона до античної давносте, до історії і міту, до факту і уяви, до текстуальних і позатекстуальних подій і явищ. У всій цій поліморфній дійсності наявні ракурси до літературної спадщини світового мистецтва. З українських поетів Рубчак найглибше заякорений у поезії Антонина.

В суто сенсорному розумінні манить Рубчака оказковане, омітизоване народне світобачення. З його мовного арсеналу він позичає і оновлює свій поетичний словник. Більшість його сарказмів та епітетів -- народні. В понятійному сенсі, однак, його поезія далека від цього світобачення.

І, на кінець: усе частіше у поезії Рубчака підкреслена абсурдність життя, метафізична порожнеча символічної дійсносте, відсутність тривких підвалин раціонального уявлення про світ. Навіть його особиста Кліо, цебто його особиста історія, ніщо інше, як тільки „...корч історії... Злива на камінних плитах, хвилинний скорпіон на сталактитах — анналах абсолютної історії.»

І. Ф.

Віщун

Обачно! Не запитаєш нікого,

де починаються межі ці.

Навіть оленя зіркорогого,

ні гадюку, темну наложницю,

ні мухомора, що мружиться

на світлотінні грані,

ні журавля, що ножицями

перетинає світання.

Неначе перснями, брязкальцями

на спраглих пальцях жіночих,

очей гарячими дзеркальцями,

де блискають межі ночі,

русалчими, дикими танцями

слово тебе наврочить,

та не покаже під місяцем

підземним знаків пророчих.

Потрібен тут не з зозулинця вивар,

а голос іншою грою,

що говорить не миртом, а вивертом,

вивіркою, куною,

що відає з пущі вивести

бугайця до водопою —

тільки такий на вивесні

заволодіє тобою.

Він учням на врочшцах голубавих,

де відсвітилися за світи

в білих борах з прозорими навими

заборонить говіти, —

та як світ уруниться нивами,

крикнуть з купави квіти,

заведе під кореня звивини

слово там засвітити.

(Крило Ікарове)

Мала леґенда

Корився він по норах і печерах,

та ніжности у камені замало:

старих світів коричневе череп’я

його безсилі стопи протинало.

Блискучі очі стер об голі скелі,

і вже йому нічого не боліло:

у гордості колючій та пустельній

прокляв, прогнав від себе кволе тіло,

І став всесильним. І зійшов він паном

від клекоту орлів у наші села.

Вона його зустріла з повним збаном

води — м’яка, землиста і весела.

Так ніби з помсти за камінне жниво

свого життя — блукання піднебінням —

забаг зачати свій камінний вивід,

засіяти її зірок насінням.

Неначе льодом, каменем зашерхли

поля, закляті в нерости коросту,

завмер в камінну тишу гілки шерех,

заклякли трави у кривлянні росту,

і все застигло без життя і смерти.

Вона ж стояла скелею стрімкою,

аж виплила з правод краплина вперта

і потекла камінною щокою,

немов сльоза. Пробіг по ріні вітер,

і вічне сонце вечоріти, дніти

пустилось знову. На камінних вітах

камінне листя стало зеленіти.

(Крило Ікарове)

Марену топити

В устах розкритих печери,

що дихають часу згагою,

де може шамкались чари,

тьмяно освічені здогадом,

де ночі котячі джури

(з місяця злобною згодою)

клали з лиликів шкіри

та срібні перстені гадини, —

в каміннім лоні печери

набрякла рожева перла.

На слід напутавши чутку

шукали веселі лучники

майбутнішу від початку:

бичами з променів мучили,

зв’язавши в світання сітку,

прапредків козині чучела.

Неначе стиду печатка,

щеміли заграв поличники, —

та в світ не збочили свідки,

не зрадили кровоквітки.

Росла, напувана словом,

годована теплим дотиком,

опуклість узявши в сливи,

з її опівнічним відтінком.

Приймала сонливі зливи

своєї темної Матінки,

давалась міцно-пестливим

рослин ліянових ротикам, —

далеко від лав крикливих,

навал неситих мисливих.

В устах розкритих печери

прощалась богиня з Ненею,

щоб вийти в наші кошмари

жагучою нареченою,

щоб звіяти чайму чвари

над чорним плесом-кончиною,

зрости царихою марив,

назвавши себе Мареною.

Та ловчі спутали бранку,

втопили в озері ранку.

(Крило Ікарове)

Лук Філоктета

Пропите вино і чари пробиті так скоро,

і ти вже, море, старе — посниділи чари твої.

Лиш самотність кигиче, бо маску спопелив сором,

лиш миска крива і шмаття смердюче і сторож

знепружений і барліг, що біль його прогноїв,

біль, крик. Як смієте? Крик, біль і рана,

що й інший заступник на купі гною прийняв,

коли і його заструпила-спекла промениста зрада.

Наш крик колов сибарита і конокрада

і бранку дзвінку і лицаря і коня —

наш крик, не їх. Для них я напружував друга,

проколював персні хрящаті горлянок, і рук

жиласті зап’ястя. Тятиви нервова напруга

служила їм, як повії брудна наруга,

як срібла сміх, як жовтня брехливе „Умру!»

Я стояв за їх алюмінійове павутиння,

шпалери скляні та прозору шпаклівку зір.

Та гостро помстила остиста, густа господиня

за стіни палат, за пеанів тандитне тиння,

щоб знову я з вами у хащах ричав, як звір,

щоб знову з вами. Щоб знов у завітних ранах

крізь стопи, чоло і пуп, крізь плоті липкий лантух

червоно кричало. Щоб на нетесаних нарах

народжувався у вічних скорчах обрію ранок

червоною раною. І щоб біль ніколи не вщух.

Щоб розбігались на ради свої, як в нори,

за вітраж порохнявий інкрустованих небом слів

щоб лиця ховали від смороду й непокори.

І щоб врешті викинули мене на розхристане море,

бо я наболів. Налюдинив. Наскавулів.

Та друга бракує їм. Стане хто боронити

солодких коханців, сполохані стада самиць?

Спершу хлопець прийде, щоб серце своє покорити,

потім лис доріг, пошрамований, хитро скритий

заговорить до мене піснею срібних столиць,

і, мабуть, повернусь. Із смерти струнким нарцизом,

непомильним, блакитним. За біль і за шмаття хмар

дам відповідь гостру на сонця сердечний визов.

Плоскорізьбою на фризі застигну. Льодистим бризом

війну змінити кошмар на криштальний кошмар.

А тепер я з собою. Мій кострубатий острів

шкірить щоранку порепані ребра скель.

Наді мною чайки танцюють, прозорі гості,

підо мною в старечій злості безчасний простір

корить гирла, джерела, оселі, корені, брості, —

а в мене моя гордість і сором; мій зліт і мій скем.

(Крило Ікарове)

Монолог Капітана Ейгеба

1

Ну нарешті, мій білий ките,

випливаєш з моїх глибин.

Я ж на тебе чекав - на китицю

із кошмарів, з води, з імли.

Я на тебе чигав дитиною

в коралевих картинах книг, —

я ж тебе ще тоді гостинно

в серцежиллі своїм зберіг,

і приносив хлопчатком босим

теплі зграї нехитрих слів:

слав до тебе на темні зносини

безборонних своїх послів.

Все для тебе. Усе тобою.

Все тепер — моредонна слизь.

Хворобливою біломлою

мислі згусли і затяглись.

2

Я покинув сторуку пристань

і поддався уплав, уплинь:

з-під гребінної піни пристрасти

зблисла видивом біла тінь.

Море вітром горить у венах,

серце душить мене, б’ючись:

мушу знати життя студене

вбивчохтивих щілин очиць.

Мушу знати тебе, о Пане

ненависний і навісний,

що в камінне із полум’яного

ти закляв мої дні та сни.

Хочу битися, білий ките,

розчахнути мертвотний штиль,

як гарпуну, свій жереб кинути

у кипучі провалля хвиль.

Як не влучу -- піду блукати

з білих привидів вантажем.

А поражу - впаду з крилатим

у сновиднім плечі ножем.

(Крило Ікарове)

П’ятниця сам

Оцей наговорив багато хитрих слів,

оставив тьму дарів, що я їх не просив:

на погляд мій відвертий маску він надів,

як хутра на ебен тілесної краси.

Заразу жаху защепив у кров мені,

гріха гарячку та хандри липкий намул, —

не миготять уже боги в моїм вогні,

я мушлю роздушив, бездушну вже й німу.

Громаджу купи дум і сумнівів-жалів,

як ягоди сухі, що нагромадив він:

лякають день і ніч руїни кораблів,

корони королів, птахи чужих провин.

Відплив, як бог. А я звідному піску

злим хвилям прокричу його пісну мораль,

та й полечу зі скелі в хвилі хлань жаску —

хай зацілують біль макреля і кораль.

І хай йому тоді, в ту божевільну мить,

в таверні, де торги, гетери, ром і шум,

папугою знаття свободи зверещить

і випалить ущент проклятий, гордий ум.

(Крило Ікарове)

Вишенський

Земля ридає. Матінко, ридай!

Ксьондзи та здирці, подуривши раєм,

з ридванами, повіями, токаєм

на ввесь порозвертались руський край.

В церквах-руїнах, ой, не май-розмай,

а клечання з будяччя, молочаю.

Приблудні пси молебні в них співають

на хворий чад, на чорний урожай.

А ви? Полабзюкуєте почтиво.

Жлукаєте сегодня лядське пиво,

а завтра — робачлиний русский квас.

Хай струп, гниль, мор, тлінь, щем навчає вас,

бо я іду од вас не батьком сивим,

а чорним круком у пропащий час.

(Крило Ікарове)

Декаданс

1

Осінь, наче в’юнка кокетка

з далеких днів,

що в протертім портреті предка,

на чарки дні

бачить очі палкі, протлілі,

і чує жаль,

І колише в закляклім тілі

свій перший вальс.

2

Осінь, наче крихкий вельможа

в бруднім бістро,

що покійним покоям, льожам

підносить тост.

Щось помітне в тендітних рухах,

як осад свят,

і як морок, бреде по бруках

його віват.

(Крило Ікарове)

Блиск і відблиск

Осиковий гай у січні:

у смерти скороченім струнні

затерпли звуки безлунні —

торішні листки калічні.

Не вчує його білокорий

потік, що німує нині

у зціпенілім спині, —

плинно його не повторить,

йому, про зелені свята,

не випере синє хустя.

З них двох уже не нап’ються

слів боязкі звірята.

Мара гіллястого лося

в закостенілій ристі

в люстрі зачахне імлистім

дочасности двоголоссям.

(Крило Ікарове)

Друга огорожа

Від безміру глухого світу

оборони, моя розквітла!

- Б. І. Антонин

Мережу я спорудив на межі,

куди вимови вже не досягають

крізь різьблені щілини просякають

рослини темні, мов слизькі вужі.

Ці візерунки візантійських брам

розсиплються, розпустяться, розтануть,

і у валах тривалого туману

розвіється оселя, Міріям.

Прийди, неначе первістка. Схились,

неначе вітки тінь на підвіконні,

щоб кровоколом білогриві коні

промчались знову. Як співав колись.

Сестрою милосердя пригорни,

накресли коло на піску під нами, —

перевинними знаками, як руками,

від первісного сну охорони.

(Крило Ікарове)

Свята і чорт

В коконах ікон заклякли вікна,

і в сукні всеношних сонні стегна.

Різноколірові миті квітня

в зблоті старих мозаїк стигнуть.

На безликий клен упали руки,

замість спати в сплеті рук жиластих,

у постелях кучерявокручих

жити, і на близни ласку класти.

Слів служниця ти і марив жниця.

Наче в нішах переполовших,

у твоїх безвітряних зіницях

крила голубів закам’яніли.

Сміху скалками уста б калічив,

жмурами жури я б щоки клечав, —

бо погідний день твого обличчя,

як жахлива Божа порожнеча.

(Крило Ікарове)

Ескізи

1 Мадригал

Крихітно пола

мана моя дама.

Тремтить дробина

очей а очах. Мана

уст на мені.

Дрижать.

Дотиків сніг за

сипав на сни —

на близнята задум

коханого тіла,

що мозку вощини

в його меду.

В призмі зору

її промінь розбитий.

В розчині ночі

блідо освітлений

плянеток рій:

чоло — манастир,

стегна —

турецький рай,

волосся — дощ,

долоні, сказано, сніг,

губи — у сміх,

а очі — чомусь у плач.

Так дивно пола

мана моя дама.

2 Нарікання на грудень

Трудно вмирає рік,

як старовір.

Трудно грудень

холоднорукий

віддає мені спогади

погоди

очей твоїх

і брів

і грудей.

Старий скупар!

Дражнить

твоїм обличчям

в сухожиллі галуззя.

(Крило Ікарове)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.