Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Іван Ковач
Частина друга

ІВАН КОВАЧ (1946)

Поезія:

Поезії, Букарешт, 1972

Рівнодення, Букарешт, 1975

Зав’язь, Букарешт, 1978

Диво, Букарешт, 1981

Життя без коми, Букарешт, 1986

Проза:

Явір, що в полі одинокий, Букарешт, 1974

Чуга, Букарешт, 1976

Іван Ковач народився в селі Копачеле Карашсеверінського повіту, в Румунії. Закінчив філологічний факультет Букарештського університету, працює в редакції газети Новий вік.

*

Перша збірка Івана Ковача, Поезії, спричинила в 1972 р. своєрідний перелом в українській поезії Румунії: від провінційно-консервативної — до сучасно модерної поезії. Був це, як писав Є. Мигайчук, наче вибух „сміливих, незвичайних нових метафор ... та несподіваних асоціяцій між словами», який зрушив творчу енергію цілої генерації поетів. Ковач — поет романтичного складу: його інтригують загадковість і таємничість речей, явищ і людей. У своїй творчості він дає перевагу емоційному над раціональним, чим наближається до так званої „конфесійно?’ поезії заходу, з її трактуванням особистих почуттів та особистих вражень і проектуванням власної особистости в світ. У ній відсутні широкі філософські узагальнення. Ковач, радше, творить з усього того, що спостерігає, і вірить „що навколишність від дотику слова відкриє для нього свої затаєні властивості», — як висловився Михайло Михайлюк. Оскільки у ранніх творах Ковач основно піктуральний, — його вірші сприймаються, як картини. Поет часто й багато черпає з джерел народної поетики, яка виконує для нього подвійну функцію: дає імпульс для нового метафоричного злету та служить як модель чи то для вишуканої стилізації („ножем осінь поре пісні солов’я», „сови випили місяць, наче кров»), чи для народньо-примітивної, в доброму розумінні, стилізації („кіт муркоче на білій хмарці, мов небо шиє, не нашиється»).

Ковач вільно послуговується і традиційною і модерною прозодіями. Його найсильнішим і найавтентичнішим засобом є метафора — багата на різногранну асоціятивність. Один рід його метафор передає пластичний образ чи до осени, що завішує літо на гілку; чи то білих, мов свічки, дівчат, що підпирають сонце; чи то місяця, що скаче босоніж у криниці. Другий рід метафор передає настрій — непрямо, через вібрації почуттів, як от: медом висвітлюється гай, коли відлетять бджоли; перса жінки вітріють кровнобіло; а весна навіює „травневих слів у груди». Метафори третього роду складніші. Вони створюють магічно-сугестивні образи з сюрреалістичними тінюваннями, як от „вирив олень рогами криницю і п’є смерть мою білу» чи „час заломився в скрипі вікон».

Після першої збірки, Ковач поступово тамує свою спонтанність, редукує багатство метафор, а усталену версифікаційну техніку посилює. В окремих збірках усе частіше появляються циклі громадсько-політичної лірики, з більшою дозою раціональносте й контролі. Пізнішим поезіям Ковача характерна строфічна гнучкість, вишуканість словника, дещо посилена драматичність та відсутність метафоричної спонтанносте.

Назагал, Ковач виходить повнозвучно „у тих поезіях, — як відмічує Михайло Михайлюк, — в яких співпадає висока концентрація думки, почуття і міра художнього образу».

Б. Б.

Баляда про коромисло

На мості стояла дівчина

з коромислом зір на плечах,

а сонце все бігало навкруг,

кусало їй тіло гладке...

На мості стояла дівчина

і сонце коромислом била,

воно розбивалось на прах

і знову кусало їй тіло...

На мості стояла дівчина,

у відра ронила свій плач,

мов скеля, повітря гриміло

і тикалось в пазуху білу...

На мості стояла дівчина,

вертіла коромислом ввись,

сама вона в білу троянду на мості,

мов біль, розвилась...

(Поезії)

Троянда

Коло тої чорної криниці

посаджу троянду,

коло тої.

Там збіглися

червоні сльози і дівчата.

Там.

Скрипить коромисло

на білих плечах,

скриплять глибини вод...

Ясен впав

дівчатам в руки,

мов склепіння вод.

Коло тої чорної криниці

посаджу троянду,

коло тої.

(Поезії)

Ой дівка, дівка голуба

На мості висклім, смерековім

танцює дівка голуба,

неначе кругле веретено.

Самісінька у колі суму

все чоботом — об ніч, об ніч,

немов об глечик фарфоровий.

Шукає те, чого немає,

росте з зозулею в очах,

неначе рана пурпурова.

Танцює в тиші голубій,

цілує небо і співає,

немов гадюка стоголоса.

(Поезії)

Лечу

Політ — яке щастя!

— Бринкуш

Лечу,

де

корінь зве любов,

де мрія

виплела світанок,

де камінь,

сльози ронить, кров,

де птах

вселяє в себе ранок.

(Зав’язь)

На дзвіниці

На дзвіниці висів місяць —

без умов,

сови випили той місяць,

наче кров.

А об небо бився сокіл,

мов огонь,

а той сокіл був не сокіл, —

кулі грань.

Ой чом гори нависають,

наче сни,

чом, ой пащу сонця крають

солов’ї?

Чом роса в повіки ллється

лоскотом?

Чом з грудей брунькує-тчеться

явором?

(Зав’язь)

Цілую самотність свою

Невже спогади — білі сніги —

заростуть мою пам’ять навік?

Спопеліють безумні гріхи

розполоханих безвістю рік...

Невже сум моїх слів веде знов

до прихоплених снігом лісів?

Шаленствує в серці любов

і збуваються сни солов’їв...

Невже птахи, що тишу клюють,

не протчуться в заснулу весну?

...Цілую самотність свою,

як дівчину духмяну, сумну.

(Зав’язь)

Білі коні

Завернули в казку

білі коні

смутним, героїчним

галопом.

З ніздрів жмутом

вогонь виростав,

як із тої спиртівки.

Заблудили в казці

білі коні,

шукаючи мого дитинства.

(Зав’язь)

Коні вірні

Коні вірні, коні срібні —

у траві, немов у царстві, —

жре худоба світ зосібно,

смокче землю — ту, бунтарську.

Снять вовків, дрижать вже коні,

наче срібло в епітеті,

і копитами в погоні

ударяють в небо в злеті.

І цілують землю коні,

наче радяться з віками,

їх побачиш на іконі,

де святий живе в рекламі...

(Диво)

Палали вікна

Палали вікна,

гнило листя...

Я малював тебе —

як вічність.

Я малював тебе —

як долю, —

росли дерева

на сорочці...

Зелене листя —

на сорочці,

червоний спокій —

на сорочці.

А руки —

на стегнах,

а птахи —

в волоссі...

Палали вікна,

гнило листя...

Я малював тебе —

як вічність.

(Диво)

Мов тіні зір

Мов тіні зір,

у темряві — лиш ми.

І я, і ти.

Роса на скронях

неба.

Над нами —

блудник ночі.

(Диво)

О, птахи

О, птахи,

летіть ви крізь вуха мої

і золотом поле вкривайте!

Летіть, птахи, низько-високо,

летіть,

мої забуття забувайте.

Пороги, мов вузли,

а ви — лише ви...

Летіть, птахи, сядьте

лиш там, де живе,

живе моя доля.

І в серце, і в серце загляньте...

(Диво)

Останні автографи

Останні автографи

літа

несе на крилі

мій лелека...

Сьогодні умру

і здалека

повернуться соки

у віти.

Останні автографи

крові

блакитної викину

макам...

Сьогодні воскресну! —

а лякам

дам осені, плачу

й по слову...

(Диво)

В колисці

В колисці плачуть діти,

а матері на місяці пелюшки

висушують, пелюшки...

І пари тіней, пари,

в очах — лише примари,

гадюки — там, де діти,

а диво — там, де втіха...

(Диво)

Віч-на-віч

Віч-на-віч стоять

дві дороги,

при них моя мила

лежить,

в очах її темінь

діброви

і трав многовічність

живе...

В криницях очей —

хіба глиби,

хіба нетерпіння

ночей...

А там, де підніжжя

чекає,

там мила вмирає

на мить...

(Диво)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.