Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Іван Ковач
Частина друга
ІВАН КОВАЧ (1946)
Поезія:
Поезії, Букарешт, 1972
Рівнодення, Букарешт, 1975
Зав’язь, Букарешт, 1978
Диво, Букарешт, 1981
Життя без коми, Букарешт, 1986
Проза:
Явір, що в полі одинокий, Букарешт, 1974
Чуга, Букарешт, 1976
Іван Ковач народився в селі Копачеле Карашсеверінського повіту, в Румунії. Закінчив філологічний факультет Букарештського університету, працює в редакції газети Новий вік.
*
Перша збірка Івана Ковача, Поезії, спричинила в 1972 р. своєрідний перелом в українській поезії Румунії: від провінційно-консервативної — до сучасно модерної поезії. Був це, як писав Є. Мигайчук, наче вибух „сміливих, незвичайних нових метафор ... та несподіваних асоціяцій між словами», який зрушив творчу енергію цілої генерації поетів. Ковач — поет романтичного складу: його інтригують загадковість і таємничість речей, явищ і людей. У своїй творчості він дає перевагу емоційному над раціональним, чим наближається до так званої „конфесійно?’ поезії заходу, з її трактуванням особистих почуттів та особистих вражень і проектуванням власної особистости в світ. У ній відсутні широкі філософські узагальнення. Ковач, радше, творить з усього того, що спостерігає, і вірить „що навколишність від дотику слова відкриє для нього свої затаєні властивості», — як висловився Михайло Михайлюк. Оскільки у ранніх творах Ковач основно піктуральний, — його вірші сприймаються, як картини. Поет часто й багато черпає з джерел народної поетики, яка виконує для нього подвійну функцію: дає імпульс для нового метафоричного злету та служить як модель чи то для вишуканої стилізації („ножем осінь поре пісні солов’я», „сови випили місяць, наче кров»), чи для народньо-примітивної, в доброму розумінні, стилізації („кіт муркоче на білій хмарці, мов небо шиє, не нашиється»).
Ковач вільно послуговується і традиційною і модерною прозодіями. Його найсильнішим і найавтентичнішим засобом є метафора — багата на різногранну асоціятивність. Один рід його метафор передає пластичний образ чи до осени, що завішує літо на гілку; чи то білих, мов свічки, дівчат, що підпирають сонце; чи то місяця, що скаче босоніж у криниці. Другий рід метафор передає настрій — непрямо, через вібрації почуттів, як от: медом висвітлюється гай, коли відлетять бджоли; перса жінки вітріють кровнобіло; а весна навіює „травневих слів у груди». Метафори третього роду складніші. Вони створюють магічно-сугестивні образи з сюрреалістичними тінюваннями, як от „вирив олень рогами криницю і п’є смерть мою білу» чи „час заломився в скрипі вікон».
Після першої збірки, Ковач поступово тамує свою спонтанність, редукує багатство метафор, а усталену версифікаційну техніку посилює. В окремих збірках усе частіше появляються циклі громадсько-політичної лірики, з більшою дозою раціональносте й контролі. Пізнішим поезіям Ковача характерна строфічна гнучкість, вишуканість словника, дещо посилена драматичність та відсутність метафоричної спонтанносте.
Назагал, Ковач виходить повнозвучно „у тих поезіях, — як відмічує Михайло Михайлюк, — в яких співпадає висока концентрація думки, почуття і міра художнього образу».
Б. Б.
Баляда про коромисло
На мості стояла дівчина
з коромислом зір на плечах,
а сонце все бігало навкруг,
кусало їй тіло гладке...
На мості стояла дівчина
і сонце коромислом била,
воно розбивалось на прах
і знову кусало їй тіло...
На мості стояла дівчина,
у відра ронила свій плач,
мов скеля, повітря гриміло
і тикалось в пазуху білу...
На мості стояла дівчина,
вертіла коромислом ввись,
сама вона в білу троянду на мості,
мов біль, розвилась...
(Поезії)
Троянда
Коло тої чорної криниці
посаджу троянду,
коло тої.
Там збіглися
червоні сльози і дівчата.
Там.
Скрипить коромисло
на білих плечах,
скриплять глибини вод...
Ясен впав
дівчатам в руки,
мов склепіння вод.
Коло тої чорної криниці
посаджу троянду,
коло тої.
(Поезії)
Ой дівка, дівка голуба
На мості висклім, смерековім
танцює дівка голуба,
неначе кругле веретено.
Самісінька у колі суму
все чоботом — об ніч, об ніч,
немов об глечик фарфоровий.
Шукає те, чого немає,
росте з зозулею в очах,
неначе рана пурпурова.
Танцює в тиші голубій,
цілує небо і співає,
немов гадюка стоголоса.
(Поезії)
Лечу
Політ — яке щастя!
— Бринкуш
Лечу,
де
корінь зве любов,
де мрія
виплела світанок,
де камінь,
сльози ронить, кров,
де птах
вселяє в себе ранок.
(Зав’язь)
На дзвіниці
На дзвіниці висів місяць —
без умов,
сови випили той місяць,
наче кров.
А об небо бився сокіл,
мов огонь,
а той сокіл був не сокіл, —
кулі грань.
Ой чом гори нависають,
наче сни,
чом, ой пащу сонця крають
солов’ї?
Чом роса в повіки ллється
лоскотом?
Чом з грудей брунькує-тчеться
явором?
(Зав’язь)
Цілую самотність свою
Невже спогади — білі сніги —
заростуть мою пам’ять навік?
Спопеліють безумні гріхи
розполоханих безвістю рік...
Невже сум моїх слів веде знов
до прихоплених снігом лісів?
Шаленствує в серці любов
і збуваються сни солов’їв...
Невже птахи, що тишу клюють,
не протчуться в заснулу весну?
...Цілую самотність свою,
як дівчину духмяну, сумну.
(Зав’язь)
Білі коні
Завернули в казку
білі коні
смутним, героїчним
галопом.
З ніздрів жмутом
вогонь виростав,
як із тої спиртівки.
Заблудили в казці
білі коні,
шукаючи мого дитинства.
(Зав’язь)
Коні вірні
Коні вірні, коні срібні —
у траві, немов у царстві, —
жре худоба світ зосібно,
смокче землю — ту, бунтарську.
Снять вовків, дрижать вже коні,
наче срібло в епітеті,
і копитами в погоні
ударяють в небо в злеті.
І цілують землю коні,
наче радяться з віками,
їх побачиш на іконі,
де святий живе в рекламі...
(Диво)
Палали вікна
Палали вікна,
гнило листя...
Я малював тебе —
як вічність.
Я малював тебе —
як долю, —
росли дерева
на сорочці...
Зелене листя —
на сорочці,
червоний спокій —
на сорочці.
А руки —
на стегнах,
а птахи —
в волоссі...
Палали вікна,
гнило листя...
Я малював тебе —
як вічність.
(Диво)
Мов тіні зір
Мов тіні зір,
у темряві — лиш ми.
І я, і ти.
Роса на скронях
неба.
Над нами —
блудник ночі.
(Диво)
О, птахи
О, птахи,
летіть ви крізь вуха мої
і золотом поле вкривайте!
Летіть, птахи, низько-високо,
летіть,
мої забуття забувайте.
Пороги, мов вузли,
а ви — лише ви...
Летіть, птахи, сядьте
лиш там, де живе,
живе моя доля.
І в серце, і в серце загляньте...
(Диво)
Останні автографи
Останні автографи
літа
несе на крилі
мій лелека...
Сьогодні умру
і здалека
повернуться соки
у віти.
Останні автографи
крові
блакитної викину
макам...
Сьогодні воскресну! —
а лякам
дам осені, плачу
й по слову...
(Диво)
В колисці
В колисці плачуть діти,
а матері на місяці пелюшки
висушують, пелюшки...
І пари тіней, пари,
в очах — лише примари,
гадюки — там, де діти,
а диво — там, де втіха...
(Диво)
Віч-на-віч
Віч-на-віч стоять
дві дороги,
при них моя мила
лежить,
в очах її темінь
діброви
і трав многовічність
живе...
В криницях очей —
хіба глиби,
хіба нетерпіння
ночей...
А там, де підніжжя
чекає,
там мила вмирає
на мить...
(Диво)