Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Михайло Небиля
Частина друга
МИХАЙЛО НЕБИЛЯК (1949)
Поезія:
Криниці моїх очей, Букарешт, 1972
Проза:
Лорана, роман, Букарешт, 1975
Любов до ближнього, Букарешт, 1978
Михайло Небиляк народився в селі Вишня Марамуреського повіту. Закінчив філологічний факультет Букарештського університету, і працює викладачем української мови в рідному селі.
Опублікувавши одну збірку поезій, Небиляк перейшов на прозу і лише вряди-годи поміщав вірші в журналі Обрії.
*
Головним рушієм творчости Небиляка, поета чітко особистої лірики, є неспокій та інтригуюча таємничість мандрів. Героєм його абстрактних мандрівок є постать „мандрівника», щось наче поетового двійника, який, відповідно до обставин і настрою, стає у різні романтичні пози: він, або мовчазний у натовпі, або сліпий і глухий до вимог довколишньости, або його роздирає туга за коханою. Його одинокою сталою потребою є вирушати в мандри. З огляду на це, зближення двох закоханих людей стає неможливим: „шукай мене там, де не буду ніколи». Взаємини між ними зводяться до безконечного ряду миттєвих зустрічей, розлук, туги та мрій про кохання і зустрічі.
Особливі взаємини в поета з природою. Його природа розташована на окремі метафори, в які розчленовується згадуваний мандрівник, — входить у ріки, „щоб мрії текли»; ростить свої дороги в деревах і купає очі в пісках. Подібно тому елементи природи розчленовуються в мандрівку: дерева мішаються з його тілом, „в очах ростуть трави доріг», а ріки входять в душу.
Такі взаємовідносини витворюють у творчості Небиляка почуття скорботи й скороминучости. Бо мандрівник не лише минає усе по дорозі, але й одночасно минає себе в часі.
Небиляк послуговується усім багатством традиційної поетики. Його ритміка, тонація і станси сприймаються безпосередньо. Його рими часто „приховані», — і цей факт невтралізує контури регулярности його віршів і робить їх наче вільнішими. Все ж, засоби, які підносять поезію Небиляка понад і поза усталену традиційну прозодію, — це згущені барви, контрапунктні епітети й особливо, метафори. З одного боку, ці метафори по-сучасному оригінальні, а з другого боку, прямо асоціятивні: „ридають дороги плачем кривавим», „століття гниє в камінні важкім» чи „вітри шалені гризуть сосновий небокрай». Либонь, найцікавішою властивістю метафор Небиляка є те, що їхнє дійство часто, так би мовити, відбувається внутрі людини, або в її тілі: „в кістках моїх багато тиші»; „в косах дівчата носять весну»; „з очей моїх стирчать гіркі кістки».
Поезія Небиляка — це „поезія самопізнання і пізнання світу в його діялектиці через болючі запитання», — як писав Михайло Михайлюк. Саме тoму вона вагома для кожного читача.
Б. Б.
В ім’я Моє і Твоє, Подорожній
Сплять олені на променях світла
вмираючої думки,
трава стає полум’ям,
що згасає поволі...
Вечір встромляє копита в озера,
падучи із стогнанням залізним,
і смола застигає у соснах...
Я хочу жмуток світла,
але люди кричать до зір...
Якийсь чоловік приніс мені
жменю днів,
тримаючи в руці згашену свічку.
В ім’я Моє і Твоє, Подорожній,
хай стануть крильми наші кістки,
хай сон стане із предків
закованих землею.
В ім’я Моє і Твоє, Подорожній!
(Криниці моїх очей)
Мурований спогад
В кістках моїх забагато тиші,
очі собачі дишуть сіллю пустинь,
дорога плаче походи довгі,
запахом неба дишуть сиві степи...
Дороги довгі в криницях линуть,
лиця чудні вдаряють тім’я моє,
дитина родиться в сні цеглини,
тихо тепер в грудях сивих мурів...
Тримайте більше на сонці руки,
бурю і дощ до вас чим більш пригорніть,
бо в кожнім з мурів дружина Маноле
і кожна цеглина боліти вас буде.
(Криниці моїх очей)
*
Коли в ярах спіє калина
й дрімають птахи у кущах,
ти спиш безжурно, а малина
у тебе тліє на губах.
Ліси густі дихають дико,
і тупіт вітру чути скрізь.
Я йду дорогою й десь тихо
скрегоче з сіном чийсь-то віз.
І ніч лежить місяцем вбита,
і квіти родяться у сні,
а ти біжиш вогнем вповита
і снишся рожею мені.
Ти спиш безжурно, а калина
і зорі сплять в твоїх ногах,
коли в ярах спіє малина
й дрімають птахи у кущах.
(Криниці моїх очей)
Майже завжди...
Я майже завжди боюсь,
що втрачу руку одну,
коли очі мої осінню пахнуть,
А чоло моє не має піску.
Коли черепахи біжать берегами,
розкопуючи в насінні наші боління.
Майже завжди я боюсь,
що втрачу око одне,
коли падуть зорі
на престол морський.
Коли сіль просить води,
а рот просить крику,
я боюсь майже завжди
що втрачу один крок,
коли море бурі голодне,
а мати, плаче, щоб роки напоїти...
І боюсь я майже завжди...
(Криниці моїх очей)
Колумб
Кидаю якір
у пащі вітрів божевільних,
у пащі вітрів повних кісток
пташиних, тваринних людських...
Дощить ночами на берегах моїх,
дощить берегами у крові моїй.
І хвилі бушують повні кісток,
повні кігтів звірячих,
і людських,
і так тепло!..
Кидаю якір
у пащі вітрів божевільних
і п’ю з кожної хвилі
любов і ненависть,
жарти і болі...
Кидаю якір!..
Чую, як болять мене береги,
коли глянути хочу крізь води дикі
туди, де пропав голодний бог,
як забув свій сон,
напившись моря досхочу.
(Криниці моїх очей)
*
Болить мене твій погляд,
що біжить снігами,
болить мене твій сон
народжений уранці...
Дорога якось надвоє рветься
у твоїй наплаканій хустині...
Далечінь скалить зуби холодні
і плаче місяць на персах твоїх,
а на губах в тебе повість зрадлива,
коли виноградом пахне твій сон.
І я вірю очам твоїм синім,
і проходжуюсь гаями,
коли мене ріки болять,
і мрійливий птах помирає у мені...
Ростуть дерева із крові моєї,
коли вириваю крик із скали
і думаю, що дишу морями,
коли сон мій плакати хоче.
(Криниці моїх очей)
*
Там на горі стоїть могила
і хрест, покритий мохом, спить,
а біля нього ніч зогнила,
убита місяцем, лежить.
Вівчар колись загинув... Вранці,
коли виходить сонце з хмар,
вовки старій вівчарці сняться, —
в очах її димить пожар.
Там на горі вітри шалені
гризуть сосновий небокрай
і трави плавають зелені,
а з неба сиплеться розмай.
Я бачив - дівчина ходила
туди на плай до вівчаря...
Де виросла з землі могила,
колись згасилась там зоря.
(Криниці моїх очей)
*
Дитина
доторкнула руками райдугу,
що пронизує тіло моє...
Із мене вилетіли птахи і чую:
співають краплі дощу
на грудях спухлої глини
й малини палають в тиші своїй,
а я біжу,
щоб відчути,
як стікає березовий клич
на серце моє
пошматоване
польотом пташиним.
Дорогою обшитою соснами
біжить дитина із сонцем в очах,
із сонцем розп’ятим
і вітри палають,
і сосни горять край шляху,
де дитина паде,
піднімається і далі біжить.
Дитина впита весняним соком
й польотом пташиним...
Дитина —
із сонцем розп’ятим а очах!
(Криниці моїх очей)
Коли листя сухе...
Коли листя сухе
паде на дорогу вогку,
народжується в мені
великий замріяний птах...
Осінь завжди біжить
іржавим крилом
покривати душу мою,
і кожна краплина дощу
ранить втомлені
очі мої,
й тоді, на хвилину,
птах погибає...
Я з переляку біжу
нетоптаною дорогою
і смертельно плачу,
коли листя сухе
паде на дорогу вогку.
(Криниці моїх очей)
Фіванський вечір
По небі бігають зорі розплетені
кричить гіркий голод у пташиних грудях
і дощ напувати бігає по людях,
а кості у Фівах — в кривавому морі.
А тигр закований гарчить у руїнах,
синя отрута кипить у плачі нічнім,
і перервана струна у ритмі тужнім
сном білим гадючиться на сивих колінах.
Боги сміються десь в нічних галереях,
тиша палає на іржавих алеях,
гірка спека навкруг і ворони плачуть...
Вилітають сови із моху гнилого,
мов слова погані із рота гіркого,
а камені тужать і пітьмою плачуть.
(Криниці моїх очей)
*
Ми йдем удвох дорогою
й малина
спіє далеко в ярах,
іній сонячний паде
на ніжність твоїх рук
і дикий біг коней
чуємо в наших ногах.
Сонце пасеться
в моїх схвильованих травах,
і лава твого шукання
мучить мене,
коли кохання
купається в наших серцях.
Гірко плаче мох
на очах зозулі,
води в намулі ховають
свій нестриманий крик,
а ми ідем удвох дорогою,
і сонце пасеться
в моїх схвильованих травах.
(Обрії ч. 2, 1981)
Зрубані тополі
Зрубав хтось ті стрімкі тополі,
покрились мохом білі пні,
а ті дрова, без листя й голі,
давно десь зникли у вогні.
Гуляє вітер полем сивим,
під сонцем здим горить земля,
а пісня гнеться в темні гриви
і треться знов, немов імла.
...Не чути шум листків тополі,
по голім полю вітер гне
траву рясну, якої болі
за серце шарпають мене.
(Криниці моїх очей)
Батьки
Можливо колись
щось буду шукати в цій пораненій землі,
тоді... із кожної потрісканої стіни
будуть падати на підлогу птахи
у невимовлені слова;
будуть падати на підлогу очі
і небачені портрети;
будуть падати на підлогу руки
і незнані предмети,
сльози будуть тікати до сонця,
слова кинуться врозтіч...
Поцілую ту поранену землю,
ту поранену глину,
де колись був батьківський поріг,
і буду шукати в цій пораненій глині
невимовлені слова,
незнану любов,
небачені портрети,
незаплакані очі,
невтомлені руки...
(Криниці моїх очей)
Іван Киризюк
ІВАН КИРИЗЮК (1949)
Поезія:
Моя батьківщина, Підляшшя, Люблін, 1982
Пісні моєї сторони, Більськ Підляський, 1985
Моїй батьківщині, Варшава, 1986
Іван Киризюк народився в селі Крив’ятичі, біля Нільська Підляського, в Польщі. Вчився в білоруському ліцеї в Нільську Підляському, а згодом у будівельному технікумі в Білостоці. Продовж двох років працював будівельним техніком у Бескиді, потім повернувся на Вільшину, де й далі працює в галузі будівництва. Його твори друкувалися в Нашому слові, Нашій культурі, Трибуні зємі б’єльскей, Нашому голосі та в білоруській Ніві.
Киризюк заанґажований у діяльності Українського суспільно-культурного товариства й Товариства охорони пам’яток церковного мистецтва в Польщі. Понад десять років був членом хору „Васильочки» в Нільську Підляському.
*
Іван Киризюк пише підляською говіркою та літературною мовою. Всю творчість Киризюка можна поділити на дві частини: вірші стилізовані під народні пісні (чи, загальніше, під народню поетику) і вірші висловлені більш індивідуальним, тим то й оригінальнішим, стилем.
Як вказують назви збірок (Моя батьківщина, Підляшшя, Пісні моєї сторони, Моїй батьківщині), поетичну уяву Киризюка полонить до великої міри тема Підляшшя. Майже всі вірші на цю тему народньо-деривативні („Підляшшя, сторононько рідна»; „Згадаю село рідне, той тихеньких милий кут»; „Підляшшя руське, вірне аж до скону, ти є вірним гніздом народу мому» і т.п.). Емоційна близькість до цієї теми не дозволяє Киризюкові віддалитись від неї, а без віддалення поетична трансформація предмету надто обмежена.
Друге помітне місце в творчості Киризюка займає любовна лірика. Знов же, велика частина цієї лірики є безпосередньою стилізацією під народні пісні („А в тім саді-винограді вишенька цвіте», „Ох, Марічко, серце моє, будь же ти моя»). Подекуди та любовна лірика, завдяки освіжуючим еротичним елементам, стає автентичною поезією, як от: „твоє тіло жаром розкоші розпалене» або „а я в її лице дивлюся, як в люстерко ... молода ... грудьми колише». Та Киризюк говорить власним голосом щойно тоді, коли образною мовою звертається до драматичніших ситуацій, як, наприклад, розлуки („відійдеш, несучи на шиї вінок з чужих губ, будеш згадувати тінь на призабутому ліжку») чи розпачу („дві овдовілі сльози переорали лице»).
В ліриці природи Киризюк мініятюрно змальовує краєвиди, споглядно прості й знайомі: копиці сіна, що пливуть по зеленім; миготливі простуджені зорі осінню; регіт жаб; цявкання солов’я чи шнур крикливих журавлів. Дякуючи їхній безпосередності, ці краєвиди (щось як картини Ендрю Ваєта) наче переходять поза себе самих і набувають зміненого змісту.
Та найкраще вдаються Киризюкові поезії з мотивами трагічної, а то й фаталістичної сутности життя людини, де обличчя людини — це історія її життя, а його хроніка видрукована працею на її долонях. Цієї хроніки, однак, ніхто не прочитає, бо вона кінчається з людиною.
Релігійна лірика, хоч і не займає чільного місця в творчості Киризюка, — автентична і збуджуюча; релігійність його ні догматична, ні ритуальна. Вона, будучи джерелом одуховлення („моя душа там», — каже поет — „де з почорнілих візантійських ікон пливе спокій»), є єднаючим чинником з душею й долею предків. Релігійні мотиви Киризюка людяні й зворушливі: босі янголята, наприклад, люляють неспокійну ніч, коли старенька бабуня „шепотом молитви хоче прикрити їх голі душі».
Варто відмітити ще один аспект таланту Киризюка, який найоригінальніше виявився в довгому вірші „Розчина». Це вміння давати перекрій історії в іронічному й водночас емоційно-психологічному пляні.
На формальний аспект творчости Киризюка, з одного боку, сильно впливає народня поетика, а з другого, — помітний сильний нахил до несистемного вислову. Ці дві тенденції найчастіше існують автономно і не синтезуються. Основним прийомом його творчосте є образи, які заякорені в фолкльорних джерелах („сміялися ... дині й соняшники беззубими ротами» чи „кострубаті верби глушать під корою терпкий біль старости й самотини»); вони, однак, творчо перетоплені й перевтілені.
Два головні напрями творчосте Киризюка — народньо-традиційний і новаторський — починають синтезуватися в його найновіших віршах, і тим самим відкривати новий період у його творчості.
Б. Б.
Розчина
Під зрубом тесаним
Є клеймо крові
З ядром як доспіла вишня,
Блищить
У весняному сонці
Аж дерев’яніють пальці.
Під зористим дахом
з гронами винограду —
Пройшлись у повазі
Мефодій і Кирило:
Розсипали букви,
Щоб і наш Бог
Мав що писати-читати.
Лелека-друкар,
Брат весни,
Підкинув нам дітей розумних
Із мовою старослов’янською.
І наговорились ми
і наспівались ми
Рідної, задушевної — досита.
Оре плугатар ниву,
А з-під копит коня
Летять зелені слова —
Паростки доброї надії —
Довжезні як річка Буг.
Їх перечитувати —
Наше руське доказувати...
Архістратег Михайло,
Із списом в руках,
Стереже чорнило,
Щоби чужа сила
Латині не всадила.
Розчеркотались празники
Мов горобці,
Із гори
З грецького Олімпу
Розлилось виноградне вино.
Розвеселивши душу,
Не впору скинули кольчуги,
Запахтіли льняні сорочки
І князь, з бородою сивою
Мов дим мужицької хати,
Загнав в одну пору —
І сіяти, і воювати...
Від спеки, від двобою
Зігнувся хребет дугою.
Прасестра Либідь
Днями і ночами
Льон прала і ткала,
Щоб стомлені душі
Було чим прикрити.
Про льон;
Про сорочку хрестикову
Червоно-чорну
Вічна пісня зринала,
Осталась нам.
Піснею слово повторене
Не потребує
Ласки високонароджених.
Кажуть: у пеклі
Випалюють, чистять душі.
Байдуже це нам простим —
Ми чисті.
Совість наша
У долонях,
На мозолях— випеклась:
Чиста вона, мов кров новонародженого.
Юр —
Русі патрон
Викопав нам колодязь —
З піснями-веснянками.
Приходіть: хлюпнем
На добре зачаття,
Щоб не захрипла глотка.
Гуде барабан і плаче скрипка:
Ой, зарано і не в той бочок
На Івана Купала
Пустила дівка віночок,
Хай приголубить її голуб
Квітом голубої надії —
І буде свято на Покрову.
Бо з нас вона —
Курноса такая —
З чорними бровами,
З обличчям свого народу,
— Мудра як уся Софія.
Є такий гріх —
Твердий як горіх.
Тіло — калина з молоком,
Ой, не ламай калини,
Коли калина не цвіла.
Наш прадід — мужик,
Наш батько — плугатар.
Володимир —
Граду Кия володар,
До серпа, до труда, до землі
Молитвою
доторкнувсь.
До серпа доторкнусь
І гомін колисковий
Почую —
З дитинства літ
Заблукане диво,
Весняних русалок кадило.
Коли туга-печаль
Озветься під зрубом тесаним —
Прийду,
Де, до болю,
Рідне
Простягає руки,
Щоб не було розлуки.
(Наше слово ч. 29, XI, 1987)
Гострінь
Ніч — яка
сповнить
і розв’яже
у всьому світі
любов
твого світу
остається
як гострінь серпа
під
яким
хилилось
зелене.
І відійдеш
несучи
на шиї
вінок
з чужих губ.
Будеш
згадувати
тінь
на призабутому
ліжку.
(Пісні моєї сторони)
Щимить
Костропаті верби
Глушать під корою
Терпкий біль
Старості
Й самотини.
Бабине літо
Розмотує клубки суму
Одинокого вітряка.
Біжать
В осінній холоднечі
Останні стежки життя.
На почорнілих кроснах
З човником мов хрест
Тчуть павуки історію
Нашого ... рідного.
Щимить серце
Утоплене
в глибокій кривді.
(Пісні моєї сторони)
Замкнули
Піднесена кров
кошик думок
і засмучене життя
затиснули верески
як косий місяць
виплив з-під повік
холодний
смуток
дві овдовілі сльози
переорали твар
замкнули у серці
як гробове віко
тупий біль.
(Пісні моєї сторони)
Горич
Дощ
неначе крізь сито
полоще землю.
Воронячі гнізда
уже пусті.
По дорозі скаче
останній
опавший листок.
Уродила яблуня
в садкові
золотеє яблуко
А в душі моїй
осіння горич —
завірюха.
(Пісні моєї сторони)
На колєду
На колєду
Високо над колишкою
Зористого неба
Люляют боси ангели
Зельону, неспокуойну пувноч,
Ждут нарождєнія нового дня.
Їх голоси ростут
Як тростина
У топкому ольосови.
Моя згорбяна,
Старенька бабулька
Шепотом молітви
Хоче прикрити їх голи души.
Шукає у ПСАЛТИРОВИ
Несказане слово,
Которе світит через вікі
Своїм сіянійом...
Так мудро і дивно
Як пацюрка
Добреї надиї
На шиї чистої свободи.
(Пісні моєї сторони)
Чепит
Збанок мого життя
Чепит
Пуд пудляшською стріхою.
Збанок мого життя
Наповняний
голубими пелюстками дворанинцю,
білим пухом процвівшого молочаю
і візантийськими псаломами.
Збанок мого життя порожніє...
Сьогодні радуюсь
Що серце
Не скребече ще по днови.
(Наш голос ч. З, 1985)
Увоскресіт
На сірих
Як осень
Радках землі
Стоят беззуби
Соняшники.
Останні каплі
Сього літнього сонця
Сіяють на нитках бабиного літа.
Щебет шпаків
Злівається з шелестом листя,
Крила і листя
Махають на прощання.
Ждемо...
На новий берег,
Де новий час
Одмірить своє тавро.
Треба міти терпеливість
В пошуках кшталту
Правди і сенсу.
І вірити в одлітаючих журавлів,
В їх повертання.
Тож знов надійде жар сонця
І увоскресіт пісні,
котори дзісь умирают.
(Пісні моєї сторони)
Відплили
Холодні,
Височезні камінні стіни
Ховають в собі
Староруські розписи
У спорохнявілих рамах.
Стоять лемківські святії
Нема кому їх напоїти
Співом церковного хору,
Тільки на бані,
Як на цибулі,
Сяде часом сірий пугач
І загуде...
Як дяк ударить в дзвони,
Скликаючи вірних
Щоб віддати честь
Силам Всевишнім
І славним предкам...
Що вдаль відпливли.
(Моїй батьківщині)
*
Падає листя на
болотисту
дорогу...
— Осінь...
шнурок крикливих журавлів
пливе по небі голім.
(Моїй батьківщині)
На рідній землі
Весна...
луг покритий жовтим лататтям,
на кладці баба
полоще полотно.
Вечеріє —
жаби регочуть...
де-не-де цявкне соловей.
А літом —
жар ллється з неба,
і як солдати стоять у рядках
достатні стебла ... урожаю.
(Моїй батьківщині)
*
Снилось мені,
Що розцвівша
Білим цвітом калина
Колихала делікатно гульками
Як дівчина грудьми,
Що п’є холодну воду
З зимної криниці
У час жнив —
Знаю,
Не натішусь
Я тобою,
Рідна земелько...
До скону.
(Моїй батьківщині)
Розпалив
Бистрий
Весняний вітерець
Побіг
По зелених бровах трави,
Розколихав її
У скочному танці
Делікатно —
Як на чубках пальців,
Чеше молодий місяць
Розпущене волосся...
Пушистих хмар.
Стояв я з Тобою...
З гарною, молодою
Чорноокою лемкинею
У тую весняну пору.
Твої губи горіли
Червоною калиною...
А жар тіла
Розпалив в моїм серці
Кохання до тебе.
(Моїй батьківщині)
Сінокоси
Небо голубоє
як платгє дівчини,
без вітру,
без шуму —
так тихо усюди.
Життє спокуойне
як твої очи.
Навіть білоствола бероза
Розпустила свої коси,
Схилила вершок
і приглядається
як з-пуод куос
пливут зельони ручаїкі —
покоси.
Сонце —
фарбує груди
вистеляни
поранком молодості.
Пливут
по зельонум
мори
Копиці сіна.
Прийди дзісь до мене...
у вечірню пору —
на розмову.
(Пісні моєї сторони)