Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Павло Романюк
Частина друга

ПАВЛО РОМАНЮК (1953)

Поезія:

Замок перелітних птахів, Букарешт, 1976

Непорочність мовчання, Букарешт, 1979

Спектри, Букарешт, 1984

Проза:

Неповернення, роман, Букарешт, 1981

Павло Романюк народився в селі Рона де Сус Марамурського повіту, в Румунії. Середню школу закінчив в рідному селі. В 1968 році вступив на українську секцію Сілешського ліцею, після закінчення якого працював учителем у школах повіту. 1976 року вступив на факультет іноземних мов Букарештського університету. Після закінчення студій повернувся в рідний повіт, де спершу викладав українську мову в селі Поляни, а тепер живе й працює в рідному селі. Збирає також фолкльор, частину якого друкував у колективній збірці Glosar dialectal Ucrainian, виданій 1977 року Букарештським університетом. Співпрацював з газетою Новий вік та журналом Обрії. Викінчує роман Сорочка Несуса, який незабаром появиться друком.

Крім літературної творчости, Романюк займається музикою, грає на акордеоні, гітарі й синтезаторі. Деякий час керував українським ансамблем „Голубка».

*

Поетичний світ Романюка інтимний, звужений до рідного марамурського краю, а будучи глибоко людяним світ цей, тим самим, є загальнолюдським. Двома центральними темами творчости Романюка є людина й природа. З легким відтінком сюрреальности ці теми творять дивну, оказковану цілісність. Так, природа або входить у внутрішність людини й живе там її чи своїм життям („Друже, вирубай дерева в мені, щоб весною метелики душі могли вільно літати»), або людина перетворюється в природу, приймаючи її чи зберігаючи свої властивості („він ішов смерекою по бруківці і притискав вітами небо до щоки»). Природа проникає навіть в абстрактну сутність людини, в її творчість, і стверджує себе в ній („летів жайвір крізь ту пісню, посизіли крила»).

Метаморфози людини в природу і навпаки найуспішніше передаються чітко окресленими образами. Щоб досягнути нового й дивного ефекту, Романюк часто робить співставлення споглядно несумісних чи антитезних конструкцій: дівчина, наприклад, залишається на трикутнику душі хлопця, птахи снують гніздо під оком, чи ніч скупчується під повікою скрипучого вечора. У більшості випадків метафори Романюка дієслівні („птах напився білості дерева і злетів»), що сповнює його вірші відчуттям динаміки й вібрації.

Цікавою особливістю поезії Романюка є те, що вона заглиблена в локальні народні джерела й гармонійно інтегрує їхні елементи в модерний вислів. Подекуди поет черпає надхнення із загальноукраїнських усних чи писемних джерел — з козацьких дум чи „Слова о полку Ігореві».

Романюк, з незначними винятками, послуговується вільним віршем, інструментованим під розповідний тон. Розповідність у його поезіях посилюється ще й тим, що він залюбки деталізує, тобто насичує свої образи чи ситуації найдрібнішими нюансами. На увагу заслуговує своєрідно рефренна композиція деяких поезій (наприклад, „Від ’А’ до всесвіту», „Гра», „Історія Фріїцакової березовості»), в яких поет компонує на канві повторень ключових слів, фраз, образів чи жестів або на дії ліричного героя. Ця композиція, будучи чітко музичною, перетворює ці вірші на своєрідні міні-увертюри.

Дуже рідко поет вдається до проблеми смерти, а якщо й трактує її, то, радше, намагається віддалити методом оказковування її зловісну суть („з мого тіла клубочиться біла смерть по стежці білих кісток»). Метафізичні роздуми про позачасовість теж рідко є предметом його поетичної уваги. Коли, однак, ця тема полонить його увагу, то не тому, щоб її збагнути, а радше, щоб віддалитися від неї („не ховайте мертвих під землю...щоб тайна посмертна не розцвіла травами, у квітах, в калині»). Іншими словами, поет відпихається від смерти й позачасовости, не бажаючи обтяжувати ними життя.

В його творчості, як відмітив Михайло Михайлюк (Слово про слово, Букарешт, 1983), зустрічаємо „поетичне ствердження життя як пізнання, творчої дії як складного і суперечливого буття. Його душа спрагла вбирати в себе якнайбільше з навколишнього світу, ніколи не задовольнятися здобутим і відкритим».

Б. Б.

Від ’А’ до всесвіту

Айви починають свій ріст, свій всесвіт

від літери А.

Яблуко народжується від Я.

А птахи зароджують свій лет

у формі літери Л,

(інколи, весною, — у формі трикутника),

А люди блукають людяно у літері Л,

(або ще в ненародженій літері).

Тільки серця ще не народилась літера,

а лиш таємна, нерозшифрована фонема...

(Непорочність мовчання)

Гра

Якось дитина з зеленим,

не знати ким зшитим капелюшком,

спинилася в тіні дерева

і стала кружляти навколо нього.

„Це гра!..» — дивувався я — прохожий...

Дерево розросталось біло...

Хлопчик крутився,

що аж у мені колесувала його круговерть!..

Я сміхом зайнявся, бо дерево розросталось біло,

а хлопчик все крутився, мов в мені моє дивування.

Прилетів птах і присів на вершині дерева.

Небо плакало теплими сльозами дощу,

а птах напився білості дерева й злетів,

біло злетів...

Хлопчик все грався — крутився,

не помітивши пташиної тіні.

(Непорочність мовчання)

Метаморфоз

Всі дерева, ставши у півколо у твоїх грудях,

перетворились в очі, — безліч очей...

А я (на пальцях), підвіяний твоєю чарівністю,

блукаю довкола твоєї тіні

і боюсь схилитись до тебе,

щоб я - звичайне дерево —

не перетворився в око

у твоєму півколі очей-дерев.

(Непорочність мовчання)

Тільки рушник, вишиваний тобою...

Ти біліша за рушник, вишиваний Мавками,

простелений на сходах завіту між мною й тобою...

В мріях мруть всі погляди Мавок.

Тільки ти залишилась на трикутнику моєї душі!...

Тільки ти (і твій рушник)

будеш пристанню і відстанню наших розлучань!...

Тільки рушник вишиваний тобою

простелиться весною на мою пребілість.

(Непорочність мовчання)

Друже...

Друже, вирубай дерева в мені,

щоб весною метелики душі

могли вільно літати...

Залиши тільки осику, —

десь на грані трикутного серця.

Перелетять, прилетять перелітні птахи

і заснують маленьке гніздо під оком...

Друже, вирубай всі дерева, залиши тільки осику;

Може, і я весною зазеленію!..

(Непорочність мовчання)

Похорон — відпровадження

(казка-поема-реквієм)

Осінню, рано, о сьомій годині,

сьомій хвилині, о сьомій днині,

над моєю хатою (буває, але дуже рідко, —

і крізь, і повз відчинені вікна...)

потрикутнюють свій лет

перелітні трикутники лелек.

Тоді мати, батько і ненароджені діти

сплять сном прадіда.

Півні розпівнюються,

відчуваючи схід сонця на подвір’ї.

І я, від сну відтягнувшись,

мов від пелехатого чорта,

виходжу на подвір’я і плачу:

гуси-лебеді, гусенята,

не рвіть небом і ранком ваші крилята!..

Хмари і сонний ранок

росою плачуть на мій плач,

а лебеді летять, стогнуть і плачуть...

І так все помножується мій плач,

аж поки одного такого ранку

на мій сум лелече пір’ячко засніжилось,

побіліло над землею, мов думи в очах.

Відтоді я почав божевільно сміятись і

стиха кричати, (щоб не пробудити

прапрадідівський сон

моїх батьків і ненароджених дітей).

... Я зібрав те пір’ячко,

і поніс у моє подвір’ячко,

а як сьомий мій брат повернувся

на коні воронім, — з нічного полювання,

(він знав про мій смуток,

як я знав молитву і плач Ярославни),

му стали калиновим заступом гріб копати.

— А для кого? — питаєте, як і брат.

— Сьомий брате,

із землі виструнчуються, мов на посміховисько,

дерева і трави,

а як покарбуєш їх, порубаєш, —

соками плачуть, клекочуть, ридають...

А птахи? І птахам, як і деревам, болить.

Літання небесне просить жертв,

як і наше неангельське ходіння по землі,

у травах, в калинах...

Пір’ячко, без молитви,

загребім в першу труну,

на нашім подвір’ї закопаймо жертву небесну.

Може, і наше подвір’я злелечиться,

а ми станемо трикутниками осінню з птахами...

Від тоді в мене душа пір’їною стала

і Дон Кіхотом блукає по білому світу.

(Ой блукає, боже, як блукає...чекає...

Ненаблукається і лелечіє.)

(Непорочність мовчання)

І перевізник хвилин...

...і перевізник хвилин,

крізь вуаль білої ночі промчавши,

хрипливим смутком

пробуджує карість твого сну.

Тоді

з мого тіла

клубочиться біла смерть

по стежці білих кісток:

із рук і ніг

розростається посмертне жало,

хоч смерть тільки розбрунькується,

мов лаврова непорочність

богині Дафни;

а я падаю словом

крізь твій смуток

на церкву дієслова,

допрядаючи світло

до твоїх зіниць,

і тишу, — білу тишу

до твого сну.

(Непорочність мовчання)

Ми знову підемо до театру

Кохана,

бачиш білі плакати,

що їх за ніч

хтось наліпив?

Бачиш?

Кличуть нас,

мов білі спогади,

що з-зарання

я крізь мрії процідив?...

Ми знову підемо до театру,

і ти не забудь

знані,

скрипливі двері,

в які ми не раз входили...

Кохана,

бачиш білі очі,

що не зводять погляд з нас!?

Видерім їх.

Може,

так забудемо про театр,

про ті

скрипливі двері,

і повернемося крадькома

за безповоротність часу...

Там побудуємо

позачасовий театр,

і білі плакати

серцем напишемо

в наших

палаючих грудях,

і щополудня

будемо входити

самі до себе в гості —

у полудневий театр,

кохана, так,

в театр...

(Непорочність мовчання)

Автобіографія І

Я — замок усмішки,

проданий болю

раненого

синього птаха.

(Спектри)

Волошкова туга

Вже сімдесят сім років протекло,

sue шукаю волошкових очей.

Вечорами

берези обнебеснені

влягаю в узголів’ї

і синьо мрію

про симфонію небес

і надвечір’я.

Вранці йду на ринок

з думкою про тебе

ув оці

(мов корінь калиновий

ще з потом землі в обіймах).

Маю все:

горіх і гріх

у п’ятах,

перстень лісу —

на правиці,

вітряк —

за ребром,

клепсидру — в серці,

очі як терен,

й тільки тугу волошкову примовляю.

(Спектри)

Зустріч в серці

Година дев’ята спить

На моїй правій руці,

мов хвіртка при дорозі,

поскрипує знайомо;

Око дівчини спускається з портрета,

падає у дев’яту годину.

Маю руку-око, маю і руку, і око

в правиці.

Година дев’ята любовно схиляється

до ока,

моргають одне на одного,

пестяться.

Вибігає з храму слова

червоне серце, вальсує у жилах.

Око знає,

серце бачить і чує;

настає перерва,

і відстань

між дев’ятою годиною й

оком,

бо Рука ворухнулась,

вальсуючи червоно...

(Спектри)

Знак білості

Його вдарив білий хрест,

білий,

по синій постаті,

одеревілій на тому

задуманому асфальті.

Приходить година нуль, —

мов метеорит, —

він виструнчується

перед порогом своєї хати

і ронить невинні кроки

по нікудишніх дорогах.

(Спектри)

Коли розколеться сон...

— Дам все тоді, все, що очі зібрали в собі, —

навіть кольори

весілля днів, — а ти розколишеш ту казку ув серці

своїм. Накрию

єством моєї пісні твоє серце. І смуток і жаль

відокремлю.

Елєгії світлі й чорняві

хай ллються кларнетно,

а ти розкажи, як світ оцей я творив,

коли сон ще тільки кричати хотів

у муках народження.

(Спектри)

Пісні ночі

I.

І ніч припливає,

скупчившись піл повікою

скрипучого вечора.

Танець вечора відбувається

під крилом нічного птаха.

Пісня твоя стереже

лебедину пісню,

що сном прокидається

між почуттям твоєї душі

і тобою...

II.

Любовниця гортає

волошки благання

під моє ліве плече.

Ячить серце

і ніч припливає,

скупчившись дитинно

під повікою

скрипучого вечора.

III.

Залишається тільки відгомін

довір’я народження — невинного

творіння; —

IV.

Всі смереки

розпустили крізь ніч

свої довгі зелені пальці — тіні, —

аж у нечуття простягнулись!

аж до зірок, — і до моєї, яка в

райдугах божественного неба

сторожить невісткою

невідбутого весілля.

V.

Вечоріє темінь.

І ніч припливає,

скупчившись малятком

під повікою

плакучого вечора.

Гріє темряву симфонія очей,

вбирає в себе невиразні постаті,

мріє про народження

флояра ранку, ранку.

VI.

Ніч проростає крізь темінь

до тендітного ранку роси.

Молитва ночі

стає болючою,

мов меланхолія згасання...

(Спектри)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.