Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993

Павло Романюк
Частина друга

ПАВЛО РОМАНЮК (1953)

Поезія:

Замок перелітних птахів, Букарешт, 1976

Непорочність мовчання, Букарешт, 1979

Спектри, Букарешт, 1984

Проза:

Неповернення, роман, Букарешт, 1981

Павло Романюк народився в селі Рона де Сус Марамурського повіту, в Румунії. Середню школу закінчив в рідному селі. В 1968 році вступив на українську секцію Сілешського ліцею, після закінчення якого працював учителем у школах повіту. 1976 року вступив на факультет іноземних мов Букарештського університету. Після закінчення студій повернувся в рідний повіт, де спершу викладав українську мову в селі Поляни, а тепер живе й працює в рідному селі. Збирає також фолкльор, частину якого друкував у колективній збірці Glosar dialectal Ucrainian, виданій 1977 року Букарештським університетом. Співпрацював з газетою Новий вік та журналом Обрії. Викінчує роман Сорочка Несуса, який незабаром появиться друком.

Крім літературної творчости, Романюк займається музикою, грає на акордеоні, гітарі й синтезаторі. Деякий час керував українським ансамблем „Голубка».

*

Поетичний світ Романюка інтимний, звужений до рідного марамурського краю, а будучи глибоко людяним світ цей, тим самим, є загальнолюдським. Двома центральними темами творчости Романюка є людина й природа. З легким відтінком сюрреальности ці теми творять дивну, оказковану цілісність. Так, природа або входить у внутрішність людини й живе там її чи своїм життям („Друже, вирубай дерева в мені, щоб весною метелики душі могли вільно літати»), або людина перетворюється в природу, приймаючи її чи зберігаючи свої властивості („він ішов смерекою по бруківці і притискав вітами небо до щоки»). Природа проникає навіть в абстрактну сутність людини, в її творчість, і стверджує себе в ній („летів жайвір крізь ту пісню, посизіли крила»).

Метаморфози людини в природу і навпаки найуспішніше передаються чітко окресленими образами. Щоб досягнути нового й дивного ефекту, Романюк часто робить співставлення споглядно несумісних чи антитезних конструкцій: дівчина, наприклад, залишається на трикутнику душі хлопця, птахи снують гніздо під оком, чи ніч скупчується під повікою скрипучого вечора. У більшості випадків метафори Романюка дієслівні („птах напився білості дерева і злетів»), що сповнює його вірші відчуттям динаміки й вібрації.

Цікавою особливістю поезії Романюка є те, що вона заглиблена в локальні народні джерела й гармонійно інтегрує їхні елементи в модерний вислів. Подекуди поет черпає надхнення із загальноукраїнських усних чи писемних джерел — з козацьких дум чи „Слова о полку Ігореві».

Романюк, з незначними винятками, послуговується вільним віршем, інструментованим під розповідний тон. Розповідність у його поезіях посилюється ще й тим, що він залюбки деталізує, тобто насичує свої образи чи ситуації найдрібнішими нюансами. На увагу заслуговує своєрідно рефренна композиція деяких поезій (наприклад, „Від ’А’ до всесвіту», „Гра», „Історія Фріїцакової березовості»), в яких поет компонує на канві повторень ключових слів, фраз, образів чи жестів або на дії ліричного героя. Ця композиція, будучи чітко музичною, перетворює ці вірші на своєрідні міні-увертюри.

Дуже рідко поет вдається до проблеми смерти, а якщо й трактує її, то, радше, намагається віддалити методом оказковування її зловісну суть („з мого тіла клубочиться біла смерть по стежці білих кісток»). Метафізичні роздуми про позачасовість теж рідко є предметом його поетичної уваги. Коли, однак, ця тема полонить його увагу, то не тому, щоб її збагнути, а радше, щоб віддалитися від неї („не ховайте мертвих під землю...щоб тайна посмертна не розцвіла травами, у квітах, в калині»). Іншими словами, поет відпихається від смерти й позачасовости, не бажаючи обтяжувати ними життя.

В його творчості, як відмітив Михайло Михайлюк (Слово про слово, Букарешт, 1983), зустрічаємо „поетичне ствердження життя як пізнання, творчої дії як складного і суперечливого буття. Його душа спрагла вбирати в себе якнайбільше з навколишнього світу, ніколи не задовольнятися здобутим і відкритим».

Б. Б.

Від ’А’ до всесвіту

Айви починають свій ріст, свій всесвіт

від літери А.

Яблуко народжується від Я.

А птахи зароджують свій лет

у формі літери Л,

(інколи, весною, — у формі трикутника),

А люди блукають людяно у літері Л,

(або ще в ненародженій літері).

Тільки серця ще не народилась літера,

а лиш таємна, нерозшифрована фонема...

(Непорочність мовчання)

Гра

Якось дитина з зеленим,

не знати ким зшитим капелюшком,

спинилася в тіні дерева

і стала кружляти навколо нього.

„Це гра!..» — дивувався я — прохожий...

Дерево розросталось біло...

Хлопчик крутився,

що аж у мені колесувала його круговерть!..

Я сміхом зайнявся, бо дерево розросталось біло,

а хлопчик все крутився, мов в мені моє дивування.

Прилетів птах і присів на вершині дерева.

Небо плакало теплими сльозами дощу,

а птах напився білості дерева й злетів,

біло злетів...

Хлопчик все грався — крутився,

не помітивши пташиної тіні.

(Непорочність мовчання)

Метаморфоз

Всі дерева, ставши у півколо у твоїх грудях,

перетворились в очі, — безліч очей...

А я (на пальцях), підвіяний твоєю чарівністю,

блукаю довкола твоєї тіні

і боюсь схилитись до тебе,

щоб я - звичайне дерево —

не перетворився в око

у твоєму півколі очей-дерев.

(Непорочність мовчання)

Тільки рушник, вишиваний тобою...

Ти біліша за рушник, вишиваний Мавками,

простелений на сходах завіту між мною й тобою...

В мріях мруть всі погляди Мавок.

Тільки ти залишилась на трикутнику моєї душі!...

Тільки ти (і твій рушник)

будеш пристанню і відстанню наших розлучань!...

Тільки рушник вишиваний тобою

простелиться весною на мою пребілість.

(Непорочність мовчання)

Друже...

Друже, вирубай дерева в мені,

щоб весною метелики душі

могли вільно літати...

Залиши тільки осику, —

десь на грані трикутного серця.

Перелетять, прилетять перелітні птахи

і заснують маленьке гніздо під оком...

Друже, вирубай всі дерева, залиши тільки осику;

Може, і я весною зазеленію!..

(Непорочність мовчання)

Похорон — відпровадження

(казка-поема-реквієм)

Осінню, рано, о сьомій годині,

сьомій хвилині, о сьомій днині,

над моєю хатою (буває, але дуже рідко, —

і крізь, і повз відчинені вікна...)

потрикутнюють свій лет

перелітні трикутники лелек.

Тоді мати, батько і ненароджені діти

сплять сном прадіда.

Півні розпівнюються,

відчуваючи схід сонця на подвір’ї.

І я, від сну відтягнувшись,

мов від пелехатого чорта,

виходжу на подвір’я і плачу:

гуси-лебеді, гусенята,

не рвіть небом і ранком ваші крилята!..

Хмари і сонний ранок

росою плачуть на мій плач,

а лебеді летять, стогнуть і плачуть...

І так все помножується мій плач,

аж поки одного такого ранку

на мій сум лелече пір’ячко засніжилось,

побіліло над землею, мов думи в очах.

Відтоді я почав божевільно сміятись і

стиха кричати, (щоб не пробудити

прапрадідівський сон

моїх батьків і ненароджених дітей).

... Я зібрав те пір’ячко,

і поніс у моє подвір’ячко,

а як сьомий мій брат повернувся

на коні воронім, — з нічного полювання,

(він знав про мій смуток,

як я знав молитву і плач Ярославни),

му стали калиновим заступом гріб копати.

— А для кого? — питаєте, як і брат.

— Сьомий брате,

із землі виструнчуються, мов на посміховисько,

дерева і трави,

а як покарбуєш їх, порубаєш, —

соками плачуть, клекочуть, ридають...

А птахи? І птахам, як і деревам, болить.

Літання небесне просить жертв,

як і наше неангельське ходіння по землі,

у травах, в калинах...

Пір’ячко, без молитви,

загребім в першу труну,

на нашім подвір’ї закопаймо жертву небесну.

Може, і наше подвір’я злелечиться,

а ми станемо трикутниками осінню з птахами...

Від тоді в мене душа пір’їною стала

і Дон Кіхотом блукає по білому світу.

(Ой блукає, боже, як блукає...чекає...

Ненаблукається і лелечіє.)

(Непорочність мовчання)

І перевізник хвилин...

...і перевізник хвилин,

крізь вуаль білої ночі промчавши,

хрипливим смутком

пробуджує карість твого сну.

Тоді

з мого тіла

клубочиться біла смерть

по стежці білих кісток:

із рук і ніг

розростається посмертне жало,

хоч смерть тільки розбрунькується,

мов лаврова непорочність

богині Дафни;

а я падаю словом

крізь твій смуток

на церкву дієслова,

допрядаючи світло

до твоїх зіниць,

і тишу, — білу тишу

до твого сну.

(Непорочність мовчання)

Ми знову підемо до театру

Кохана,

бачиш білі плакати,

що їх за ніч

хтось наліпив?

Бачиш?

Кличуть нас,

мов білі спогади,

що з-зарання

я крізь мрії процідив?...

Ми знову підемо до театру,

і ти не забудь

знані,

скрипливі двері,

в які ми не раз входили...

Кохана,

бачиш білі очі,

що не зводять погляд з нас!?

Видерім їх.

Може,

так забудемо про театр,

про ті

скрипливі двері,

і повернемося крадькома

за безповоротність часу...

Там побудуємо

позачасовий театр,

і білі плакати

серцем напишемо

в наших

палаючих грудях,

і щополудня

будемо входити

самі до себе в гості —

у полудневий театр,

кохана, так,

в театр...

(Непорочність мовчання)

Автобіографія І

Я — замок усмішки,

проданий болю

раненого

синього птаха.

(Спектри)

Волошкова туга

Вже сімдесят сім років протекло,

sue шукаю волошкових очей.

Вечорами

берези обнебеснені

влягаю в узголів’ї

і синьо мрію

про симфонію небес

і надвечір’я.

Вранці йду на ринок

з думкою про тебе

ув оці

(мов корінь калиновий

ще з потом землі в обіймах).

Маю все:

горіх і гріх

у п’ятах,

перстень лісу —

на правиці,

вітряк —

за ребром,

клепсидру — в серці,

очі як терен,

й тільки тугу волошкову примовляю.

(Спектри)

Зустріч в серці

Година дев’ята спить

На моїй правій руці,

мов хвіртка при дорозі,

поскрипує знайомо;

Око дівчини спускається з портрета,

падає у дев’яту годину.

Маю руку-око, маю і руку, і око

в правиці.

Година дев’ята любовно схиляється

до ока,

моргають одне на одного,

пестяться.

Вибігає з храму слова

червоне серце, вальсує у жилах.

Око знає,

серце бачить і чує;

настає перерва,

і відстань

між дев’ятою годиною й

оком,

бо Рука ворухнулась,

вальсуючи червоно...

(Спектри)

Знак білості

Його вдарив білий хрест,

білий,

по синій постаті,

одеревілій на тому

задуманому асфальті.

Приходить година нуль, —

мов метеорит, —

він виструнчується

перед порогом своєї хати

і ронить невинні кроки

по нікудишніх дорогах.

(Спектри)

Коли розколеться сон...

— Дам все тоді, все, що очі зібрали в собі, —

навіть кольори

весілля днів, — а ти розколишеш ту казку ув серці

своїм. Накрию

єством моєї пісні твоє серце. І смуток і жаль

відокремлю.

Елєгії світлі й чорняві

хай ллються кларнетно,

а ти розкажи, як світ оцей я творив,

коли сон ще тільки кричати хотів

у муках народження.

(Спектри)

Пісні ночі

I.

І ніч припливає,

скупчившись піл повікою

скрипучого вечора.

Танець вечора відбувається

під крилом нічного птаха.

Пісня твоя стереже

лебедину пісню,

що сном прокидається

між почуттям твоєї душі

і тобою...

II.

Любовниця гортає

волошки благання

під моє ліве плече.

Ячить серце

і ніч припливає,

скупчившись дитинно

під повікою

скрипучого вечора.

III.

Залишається тільки відгомін

довір’я народження — невинного

творіння; —

IV.

Всі смереки

розпустили крізь ніч

свої довгі зелені пальці — тіні, —

аж у нечуття простягнулись!

аж до зірок, — і до моєї, яка в

райдугах божественного неба

сторожить невісткою

невідбутого весілля.

V.

Вечоріє темінь.

І ніч припливає,

скупчившись малятком

під повікою

плакучого вечора.

Гріє темряву симфонія очей,

вбирає в себе невиразні постаті,

мріє про народження

флояра ранку, ранку.

VI.

Ніч проростає крізь темінь

до тендітного ранку роси.

Молитва ночі

стає болючою,

мов меланхолія згасання...

(Спектри)