Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993

Вадим Лесич
Частина перша

ВАДИМ ЛЕСИЧ, псевдо, [Кіршак] (1909-1982)

Поезія:

Сонцеблиски, Львів, 1930

Відчиняю вікно, Львів, 1932

Різьблю віддаль, Львів, 1935

Ліричний зошит, Нью-Йорк, 1953

Поезії, Нью-Йорк, 1954

Розмова з батьком, Нью-Йорк, 1957

Напередодні, поема, Нью-Йорк, 1960

Крейдяне коло, Мюнхен-Нью-Йорк, 1960

Кам’яні луни, Нью-Йорк, 1964

Вибрані поезії, Нью-Йорк, 1965

Предметність нізвідкіль, Нью-Йорк, 1972

Мистецтвознавство:

Никифор з Криниці, монографічний нарис, Мюнхен, 1971

Вадим Лесич народився в Галичині, в родині вчителя. Там же здобув середню освіту, а Вищу журналістичну школу закінчив у Варшаві. Працював журналістом і критиком образотворчого мистецтва в українській та іноземній пресі.

Після Другої світової війни поет жив у Західній Німеччині в таборах переміщених осіб, ДіПі (Новий Ульм і Цуффенгаузен). В 1948 році переселився до Нью-Йорку, де працював у страхувальному бюрі.

Під кінець двадцятих і на початку тридцятих років поет друкувався під псевдонімами Ярослав Ярий і Ярослав Дригинич. Перекладав польських поетів, Т. С. Еліота і X. Р. Хіменеса. Публікував статті з літературної й образотворчої критики.

*

Рання поезія Вадима Лесича (Сонцеблиски, Відчиняю вікно та Різьблю віддаль) виявляє молодечого ліричного героя, який прибирає вибагливі й усе нові чарівливі чи романтичні пози. В ній відбилися голоси інших поетів, українських та іноземних, патріотичні відгуки на події доби й любовна лірика — з часто підкреслюваним експресіоністичним драматизмом. Все ж домінантою в цій поезії є мотиви любовної лірики, що в дечому співзвучні з О. Олесем („і знову ти, найперша, найдорожча, згадалася, мов сон, мені»), а в дечому — із зловісним савченківським настроєм. В той же час його поетичний голос поступово збагачується самобутніми елементами — вибагливішим словником, оригінальнішим словосполученням, сміливішими метафорами та „згущеною» алітерацією, — елементами, які згодом стануть основними прийомами пізнішого Лесича.

Збірка Ліричний зошит включає поезії, написані між 1946 і 1953 роками, цебто після одинадцятилітньої мовчанки поета. В ній зустрічаємо вже не лише людину, яка вміє вникати в щоденності й поза щоденності життя, — але й майстерного поета, який вміло різьбить свої рядки. Головною властивістю цієї поезії є кількафункційна метафора, яка, будучи абстрактною з одного боку, викликає почуття містерійности, а з другого боку, завдяки міцній асоціятивності, викликає почуття реальности, що у сукупності розкриває драму людини, завислої між проминальним і вічним.

Та найбільшу трансформацію в Ліричному зошиті пройшла любовна лірика поета. Тут любов не повисла вже десь у голубо-рожевому просторі, але, як складова частина людської долі, локалізована в її душі. В цьому зошиті продовжує переважати елегійний тон, який тепер передається філософським підтекстом.

Збірки Поезії та Розмова з батьком чимраз частіше пронизує мотив того, що людина мусить пройти крізь пекло жорстокостей і страждань, через гори „висохлих кісток», крізь регіт „кривавих голов», щоб досягнути духовного катарсису. Вірші цих збірок насичені драматизмом, експресивним ідіомом і метафізичним вглиблюванням у сутність існування.

Збірки Крейдяне коло та Кам’яні луни — синтезуючі й підсумовуючі. Вироблені раніше стилістичні й тематичні спрямування проходять через чутливу призму сприймання, фокусуються, заломлюються в позареальне або освітлюються з нутра. Поета й далі тривожить питання суті існування і вічности, хоч сенс буття людини зачіпається помітно менше. Поет починає бачити людей наче дітей, які „граються в піжмурки з щастям» і за окраєць вічности платять життям.

Удосконалюються теж любовні й елегійні вірші. Особливо вражає ніжністю й оригінальністю тонко й глибоко скомпонована лірика природи. „При мікроскопуванні подробиць», - як ствердив І. Коровицький, - Лесич уміє „знаходити негайно символ».

Ранні поезії Лесича компоновані в традиційній прозодії. Тональність його віршів — легка, мелодійна, подекуди майже коломийкова. Тільки в пізніших збірках поет починає ламати ритміку й розривати рядки, щоб витворити враження бажанівської гранчастости.

Елегійні ж поезії Лесина позначені тонкою інструментацією, вибагливим і ускладненим кольоритом, оригінальними метафорами та елементами позасвітности. Його драматичні поезії відзначаються, як визначив Б. Рубчак, „кубістично ламаною синтаксою, контрапунктною і виграненою ритмікою та тугішою дисципліною строфи». Поет найчастіше, справді, викликає напруженість і гранчастість образами і колізіями звуків.

З усієї багатогранносте творчосте Лесича різко вирисовується два його основні профілі: один елегійний, ліричний і філософський, вдумливий; другий суворий, драматичний і кутастий. Але ці дві контрастні, з першого погляду, властивості одночасно творять подиву гідну цілісність.

Б. Б.

*

Треба камінь класти на камінь.

Слова визбирувати з виру пустелі.

Із прірви очей добувати рожеву прозорість ранків,

що сіріють на дні

пам’яті.

Треба цеглу складати на цеглу.

Вигребувати з моху парості папороті.

Будувати треба: на зрубах тесати бервена, в’язати сволоки,

— із вітру, що виє,

термосить дерева, бушує пісками -

закреслити простір. І стихлим птахам,

що метані вітром поміж землею і небом,

з хворосту — гнізда.

І бачити — радість людини.

Дотиком пальців, пучків охололих, приторком уст

відчувати тепло, що тілом пливе.

Обплестися волоссям нервів, примкнувши очі,

і бачити, бачити ясно крізь повіки гарячо закриті

— як наростає будова.

Між шепотом слів, що несказано спурхують

в зграях пташиних,

між каменоломами серць

на рейках зеленого ранку.

Це буде — день перший.

(Кам’яні луни)

Чорне і біле

Не викочуються ночі за обрій, не скресають

сивими смугами, березовою корою.

Гіркне горизонт, засіяний маковим вітром,

розсипається шумом дерев.

Не розгадати, що — за полудою: полум’я полинів,

виплески плавнів, плач полонянок?

І лепехою і чортополохом

стелиться улоговина. Сплоска

сплигують ласиці між листвою:

ласиці далекого світанку...

І очі твої — зелені, як листя,

тіло — у сполохах ласиць,

виблискується, ласкавіє...

Належиш — вчорашньому дневі,

дивині, дивдеревам.

Біле твоє тіло — на грані ночі

біліше від полудня.

Спливає водоспадом — у сон,

по скелях, зламах каменя.

Волосся розплелося димом

над течією. Блукаємо:

ближче, ще ближче нахилені,

навколішки,

стегнами,

раменами,

устами припадаємо,

де колує, колишеться крилами,

над брилами, над чорториями —

і перетинає стрілою блискучою —

білий біль.

(Кам’яні луни)

La danse macabre

Останніх пристрастей простягнуті долоні

шукають давніх форм намарне, —

і лиш — торкають порожнечу

врізьблену у простір —

примарну статуетку смутку і розлуки.

Її — не бачити. Її відчути можна

лиш власним серцем, що із трепетом

тривожно стукає до брами виходу

невисловленим словом.

У карнавалі голомозих масок,

кощавих вивітрілих кукол

із підмальованими ямами очей,

із полиском ослизлим гутаперчі

статевих органів, що сплетені

меандрами метеликових тремтів, —

в зміїному коловороті шолудивих

весельчаків і білих відьм,

двоногих вилупків блаженних, —

у хороводі конвульсійних лоскотів

тимпанів,

у голих виях труб,

у тупцюванні біснуватих

— зашарілось слово,

зашарілось серце,

стоптане бездушним крутежем

скелетів вієоких,

тупотом жадоби ратиць і копит.

В’януть звуки флейти,

і скрипки —

мов труни

замкнуті навіки

мертвим голосінням,

— лиш чорніє прірва,

розскрипілись мари

і піском впав мармур

в синяву пустинь.

Даремно б’ється серцем

невисловлене слово...

— і руки розповзаються

у порожнечі натовпу,

і очі розпливаються

у океані вижидання,

і слово є знесловлене

і серце обезмовлене

і грубо стволим вихрипом

— розсипано, розвихрено

зсихається мовчанням.

(Кам’яні луни)

Б

Втікаємо від ночі

прискореними кроками

пов’язані руками

але вони тремтять

як ліс що його переходимо

і галуззя б’є нас по обличчях

а з листочків скапують роси

на очі

передираємось сліпо крізь ніч

не знаємо — що за лісом

на межі ночі

чи безмежжя рівнинне

чи урвища й пагорби голі й безбарвні

чи море

видираємось з ночі

щоб потонути

в теміні невідомого

у передранішнім холоді

цокають дерев’яно

наші розрушені кості

розпростаних ніг

і затиснених рук

тягар наших тіл

ми лишили потойбік ночі

(Предметність нізвідкіль)

Г

моїй Лесі

Чи прошептати тобі це слово

що грається бджілкою в просвіті листочків

на скраї відкритого квіту

між полум’ям червені

й прозорістю вранішніх рос

чи сказати тобі це слово

що хвилює в метеликових крильцях

плигає під голубінню переплесків вітру

блукає по твоїх очах

устах

по волоссі

торкається м’яко твоїх рук

твоєї шиї немов поцілунком

чи прошептати тобі це слово

(Предметність нізвідкіль)

Е

Під рінню попіл стлілих костей

із смуг наверствувань бурян

і проростає жовтий жостір

на вишляху троянд

пливуть за вітром в мерехтінні

сноярі квітні пелюстки

і плине день легкою тінню

над плюскотом ріки

так сцілилися із землею

пливучий час і змінна річ

і виливаються над нею

амфори облич

(Предметність нізвідкіль)

С

Знов розсипаються вишепти мушель пісками

листям зеленого моря матово білі і сині

в мелосі мев що на скелях чекання

вітром пригладжені прірвами голосіння

колом поблискує день і бражчать колісниці

в піні валів десь трублять рублені в дереві грифи

блимають ліхтарями видива таємничі

очі топільниць скляні місяця зжовклі обриви

ніч тоді білими тінями сплескує брижі

мушлі мовчать і підсвистують зябрами риби

і ти що заклятий стоїш

стаєш ближчий ще

ближчий

чорним марам воріт

що відкрились у привид

(Предметність нізвідкіль)

Т

Калюжі вздовж шляху обличчя дзеркал

тримаємо голову мов на долоні

у домику білому в домику з карт

тиші тривожна бездонність

і раптом стаємо над берегом круч

і очі у скресах неситі голодні

плетуться волокнами мотузи рук о

браз ізвергши Господній

вздовж шляху навиряч вода без облич

лиш пам’ять вирує в розритій тривозі

і намулом спокій в калюжах розпливсь

розталлю заворожений

(Предметність нізвідкіль)

Страшна весна

Цих каламутних плес примари трупні,

і згарищ чад, димів безликі труби,

весь смуток днів, що розбрелись полями,

— в очах застигли в посинілі плями,

в холодний відсвіт мертвої весни

— й навік такими — лишаться вони.

О, недаремно в непрозорих хвилях

котилась річка! І на обрії безкрилому

руділи заграви! Людина —

була як звір. Жорстока — і безсила

опертись злу. А зло, як повідь туч,

ширяло, клубилось чимдуж!...

Жовтіли черепи. Людського м’яса

розірвані шматки клювало дике птатство.

Сопух розритих цвинтарів Европи

потьмарив зір. І хлань гнилих розтопів

засмоктувала рештки зимних серць

людських. Усіх перемагала — смерть.

— Ні, цій весні — не перейти у літо!.,

Їй - метеором випасти з орбіти,

закреслюючи неймовірний профіль

блискучих видив катастрофи...

І впасти їй — у власну тінь

в усій прозрілій наготі:

— Це не весна була — ця корчів хвища,

руді вогні на кам’яних обличчях,

ця смерть страшна ще ненародженого літа...

— Це не весна була -- ця прірва чорного жахіття,

цей клекіт пекла - свист і крик,

що біль у вічність нам прорік!...

(З архіву)

На вежах далечі будую мій світанок

потоптаний в покресленій у сутінки печері

розсипались піски де лиш я крок поставив

і перший крик виття вітрів прожерли

пересуваються горби і урвища й роздалля

лиш хмари стріхами з покрівлі неба звисли

і прискають піски де лиш мій крок поставлений

де перший крик мій у луні розплився

(З архіву)

Мала елегія

Прижмурений обрій — за віями,

розвіяні бджіл рої:

у згустках прозорості спіє

день, що прозрів.

В уривках читаю пальцями

хвилясті обриси дня,

що котиться дальше, дальше,

безвороття.

(З архіву)

Спізнілі спалахи червневих барв.

На віття гойдалках — прозорий вітер.

Це довгожданий, щедрий літа дар —

такий ласкавий і такий привітний! —

Яка глибока й медодзвонна синь,

і світ, мов океан доспілого спокою!...

О, земле, — зеленій, цвітуй і колосись!

Радій і будь! Навіки будь зі мною!...

(З архіву)

*

Гори з'їжачені, замкнуте небо.

Втиснутий тулишся в щілину обрію.

Ніч тут чорніша, гора за горою,

гору — гора перегребує.

Місяць — сова на замшілій дзвіниці —

позеленів і розлився в живиці,

тільки у лісі — далекою мавкою

блудна лисиця між листям пом’явкує.

Стежка заплуталась з лісу до місяця,

і не знайти вже нікому тут місця

в померках хмурих, у жорнах розтління, —

лиш біснувато снуватися тінню.

Очі примкнувши, оглухлим звіром

хащами дертися в місячну прірву,

в біле дно ночі, що ген над шпилями

перекотилося золотим каменем.

З хижих вертепів — плаям зчорнілим

в січну ніч грудня, повз очі пустині,

вийшла зорею на шлях України —

нишком майнула тінь Боголюдини.

(З архіву)

*

Кожен день може бути моїм днем останнім

хай мерехтить поверхня під берегом тіней

а лататті причалу подзвінням кохання

без дзвонів похмілля й палахкотіння

Хвиля хай хвилю проносить роздаллям

над води зелені розлиті невловно —

тремтітиме в подувах вітру криштального

моє недомовлене слово

Кожний день може бути моїм днем останнім

(З архіву)

Автопортрет

В маленькім світику, рибалок майже майстер,

в маленькім світику поетів — підмайстрій,

— а так — незамітна людина, що за щастям

кудись іде, чогось шукає, із-під маски

трагічно кривиться, — і нишком гасне,

задавлена у видива прозрінь.

(З архіву)